Розділ 53. Тінь під старим деревом

Місто зустріло її шумом, до якого вона вже встигла трохи відвикнути.
Оля припаркувала машину біля свого будинку і на кілька секунд просто залишилася сидіти за кермом. Перед нею стояла та сама багатоповерхівка, в які1 вона купила квартиру… і в якій так і не встигла пожити.
Квартира стояла порожня.
Тут мала початися нова сторінка життя.
Але все обірвалося раніше.
Вона піднялася сходами повільно, ніби боялася, що за дверима її зустрінуть спогади. Відчинила ключем. Усередині було тихо, чисто і трохи холодно. Ніхто не жив. Ніхто не приходив.
Оля обійшла кімнати, відкрила вікно. Свіже повітря зайшло всередину.
— Тут колись буде твоя кімната … — тихо сказала вона, поклавши руку на живіт.
Їй стало трохи легше.
Вона зачинила квартиру і вийшла назад у місто. Треба було купити деякі речі для малюка — бодай щось маленьке, перше.
Місто жило своїм життям: люди поспішали, машини сигналили, сонце відбивалося у вітринах.
Оля саме переходила дорогу, коли раптом почула знайомий голос:
— Олю?!
Вона обернулася.
Перед нею стояла її колега з офісу.
— Боже, це ти! — жінка щиро зраділа. — Куди ти пропала? Ми вже думали, що ти взагалі зникла!
Оля усміхнулася трохи ніяково.
— Я… поїхала пожити в село. Трохи змінила обстановку.
— В село? — здивувалася та. — І як тобі?
— Спокійніше, — тихо відповіла Оля. — Там чисте повітря, тиша… мені зараз так краще.
Колега уважно подивилася на неї.
— Ти схудла…
— Було багато стресу, — ухилилася Оля.
Вони трохи пройшлися разом.
— А у вас що нового на роботі? — обережно запитала Оля.
Колега махнула рукою.
— Та купа всього! Але головна новина… ти ж не знаєш?
Оля зупинилася.
— Яка?
— Рома з Дариною розлучилися.
Слова ніби зависли в повітрі.
Оля застигла.
— Як?..
— Так! Уже десь місяць. Вони швидко все оформили. Артемчик залишився з ним. Дарина собі квартиру купила і живе окремо.
Оля мовчала.
Світ ніби трохи похитнувся.
— Ромі зараз дуже важко, — продовжувала жінка. — Він постійно працює, Артемчика в садок возить. Схуд дуже. Зморнів… Ми всі переживаємо. Не знаю, як він зі всім справляється..
Оля ледве чула.
Серце билося швидко.
Розлучився…
Він розлучився.
Вона раптом відчула таку сильну хвилю емоцій, що навіть довелося вдихнути глибше.
— Я… рада була тебе побачити, — тихо сказала вона.
— І я! Не пропадай більше!
Вони попрощалися.
Оля стояла посеред вулиці ще кілька секунд.
Думки кружляли.
Він розлучився.
І вона нічого не знала.
Вона думала… що він повернувся до дружини.
Що вона для нього була лише помилкою тимчасовою забавою не більше .
Їй раптом дуже захотілося побачити його.
Хоча б на хвилину.
Хоча б здалеку. Розум твердив що це дурна ідея та 
вона сама не помітила, як сіла в машину і поїхала в знайомий район.
До його будинку.
Вона припаркувалася трохи далі.
Серце билося гучно.
Біля будинку стояли ті самі дерева.
Вона тихо підійшла і сховалася за одним із них.
Тут було видно двір і доріжку до під’їзду.
Оля стояла і чекала.
Хвилини тягнулися повільно.
І раптом вона побачила машину.
Його машину.
Серце стиснулося.
Дверцята відчинилися.
Спочатку вибіг Артемчик.
Трохи підріс.
Ті ж світлі очі. Щось кольнуло в грудях .
— Тату, я перший! — весело вигукнув він.
Оля ледь стримала усмішку.
За ним вийшов Рома.
І вона ледве впізнала його.
Він справді схуд.
Обличчя стало жорсткішим.
З’явилися нові зморшки.
На щоках темніла щетина.
Але очі…
Очі були ті самі.
Тільки в них тепер було багато втоми.
— Обережно, чемпіоне, — сказав він Артему, усміхаючись.
Голос був м’який.
Він говорив щось синові, намагався жартувати.
Але Оля бачила.
Біль у його очах.
Ту саму, яку вона носила в собі.
Раптом він різко обернувся.
Його погляд ковзнув по двору.
По деревах.
По доріжці.
Наче він щось відчув.
Оля завмерла.
І швидко притулилася до стовбура.
Серце калатало так сильно, що здавалося, він може почути.
Рома дивився ще кілька секунд.
Наче шукав когось.
Потім тихо видихнув.
І взяв Артема за руку.
— Пішли, малий.
Вони зайшли до будинку.
Двері зачинилися.
Оля ще довго стояла за тим деревом притулившись спиною , погляд її був спрямований в небо , по якому пропливали повільно хмаринки.
Не рухалася.
Не знала, що робити далі.
Світ знову змінився.
Він був вільний.
Але вона тепер була не одна.
Вона повільно поклала руку на живіт.
І пі

І вона тихо прошепотіла:
— Що ж нам тепер робити?..