Розділ 52. Дві смужки під ясним небом

Місяць.
Оля навіть не помітила, як він минув.
Дні текли спокійно.
Робота в сільраді.
Магазин.
Яблука.
Вечірні прогулянки.
Тиша.
І тільки інколи — легкий сум.
Вона схудла. Це правда.
Сукня, яка раніше сиділа вільно, тепер спадала з плечей.
Апетиту не було.
Але яблука…
Паперівки стали її слабкістю.
Вона могла з’їсти три, п’ять, сім за день.
І одного ранку, відкушуючи чергове соковите яблуко, раптом зупинилася.
— Дивно…
Щось змінилося.
Вона довго списувала все на стрес.
На переїзд.
На зміну клімату.
На переживання.
Але цього разу щось всередині шепотіло: перевір.
Вона сіла за стіл.
Взяла календар.
Порахувала.
Раз.
Ще раз.
Ще раз.
Пальці завмерли.
Тих днів… не було.
Вона затамувала подих.
— Невже…
Серце глухо вдарилося об груди. Сльози навернулися на очі , руки почали тремтіти , болюча надія вдарила ....
— Ні… ні, це просто стрес… так буває…
Але вона знала.
Знала це тілом.
І згадала.
Вони ж стільки років намагалися.
Лікування.
Гормони.
Сльози в кабінетах лікарів.
Висновки.
“Низькі шанси.”
“Потрібно більше часу.”
“Можливо, не судилося.”
І раптом…
Як?
Саме тоді.
Саме з ним.
Вона різко встала.

-Треба перевірити ! 
Вона не могла купити тест тут.
Село — це очі.
Плітки.
Питання.
Вона швидко одягнулася , замкнула хату і поїхала в місто.
Дорога здавалася нескінченною.
Думки билися одна об одну.
А якщо так?
А якщо ні?
А якщо це просто гормональний збій?
А якщо… якщо це правда?
Вона боялася сподіватися.
Але надія вже розросталася в грудях.
В аптеці вона стояла довше, ніж потрібно.
— Вам який? — спитала фармацевтка.
— Найточніший, — тихо відповіла Оля.
Дорогий.
Надійний.
Наче від цього залежала доля. Отримавши бажану коробочку з тестом ,швидко тремтячими руками опустила його в сумку ,намагалася замкнути замочок та пальці не слухались ,розвернулась і майже не вибігла з аптеки.
Дорога назад була ще довшою.
Руки тремтіли на кермі.
Вона відчувала, як серце б’ється десь у горлі.
Коли вона зачинила за собою двері хати — стало тихо.
Надто тихо.
Вона пішла у ванну.
Тремтячими руками відкрила упаковку.
Зробила тест.
П’ять хвилин.
П’ять хвилин, які здавалися вічністю.
Вона сиділа на краю ванни.
Дивилася в одну точку.
Молилася.
Не словами.
Душею.
— Будь ласка…
Таймер задзвенів.
Вона боялася підняти його.
Боялася знову побачити одну смужку.
Боялася розчарування.
Повільно взяла.
Подивилася.
І світ завмер.
Дві.
Було дві смужки.
Сльози ринули миттєво.
Не тихі.
Не стримані.
Вона засміялася крізь плач.
— Боже…
Вона притиснула тест до грудей. Сльози нестримним градом котились по щоках . З ними виходили всі роки болю є,надій і розчарувань . Наче великий камінь який так довго носила знявся з душі .
Потім повільно поклала руку на живіт.
Обережно.
Наче там уже було щось крихітне й безцінне.
— Маленький… — прошепотіла.
Її мрія здійснилася. Її на найбільше бажання . Її малюк ....
Але не так.
Не тоді.
Не з тим чоловіком.
А краще.
З любові.
З тієї єдиної ночі, де не було страху.
Де вона була жінкою.
Де вона була коханою. Сльози ринули новою силою ,від усвідомлення що буде сама .
— У тебе будуть його очі… — тихо сказала вона крізь сльози. — Такі ж глибокі. Небесні.
Вона довго сиділа на підлозі.
Плакала.
Сміялася.
Гладила живіт.
Дякувала Богові.
— Дякую… дякую за такий подарунок… Я не одна…
Вперше за довгий час вона відчула не самотність.
А повноту.
Коли емоції трохи вщухли, вона вийшла надвір.
Небо було темно-синє.
Глибоке.
Чисте.
Всипане тисячами зірок.
Вона дивилася вгору.
І думала.
Рома.
Що тепер?
Сказати?
Не сказати?
Але чи має вона право знову з’явитися?
Чи не виглядатиме це так, ніби вона хоче прив’язати його?
А якщо він подумає, що це тиск?
А якщо…
Вона заплющила очі.
— Я не буду нічого вирішувати сьогодні, — прошепотіла.
Вона знову поклала руку на живіт.
— Ми з тобою спочатку просто поживемо.
Під цим небом.
І вперше за весь час її серце не боліло.
Воно билося швидко.
Але від щастя.



— Боже…
Руки лягли на живіт.
— Маленький…
Вона сміялася крізь сльози.
Плакала.
Дякувала.
Її мрія здійснилася.
Але не так, як вона колись уявляла.
Краще.
Чистіше.
З любові.
З пристрасті.
З тієї ночі, коли вони були справжніми.
— У тебе будуть його очі… — прошепотіла вона. — Такі ж глибокі.
І тут прийшла друга думка.
Гостра.
Він одружений.
Він повернувся до дружини.
Він обрав сім’ю.
Він не прийшов.
Він не шукав її.
(Вона ж не знає, що він шукав.)
Для неї правда була іншою.
Вона закрила очі.
— Ні… я не маю права…
Чи сказати йому?
Чи зруйнувати його сім’ю остаточно?
Чи втрутитися знову?
А якщо він подумає, що вона хоче його прив’язати?
Що це спроба втримати?
Її серце стискалося.
Вона вийшла надвір.
Небо було темно-синє.
Чисте.
Всипане зірками.
Таке глибоке, як його очі.
— Я нічого не скажу… — тихо сказала вона. — Не зараз.
Вона погладила живіт.
— Ми впораємося самі.
Вона не хотіла бути причиною чужого болю.
Навіть якщо цей біль уже існував.
Вона вирішила мовчати.
І ця тиша тепер була її таємницею.
Під серцем.