Розділ 51. Поламані але живі

Ранки в селі починалися по-іншому.
Не з шуму машин.
Не з дзвінків.
Не з поспіху.
А з пташиного співу і м’якого світла, що лягало на підлогу крізь старі фіранки , свіжого повітря і спокою .
Оля вставала рано.
Одягала просту сукню, зав’язувала волосся, заварювала каву і виходила в двір.
Небо тут було чистішим.
Ближчим.
І ніби чеснішим.
Вона часто дивилася вгору і ловила себе на думці — болить менше.
Не зникло.
Але менше.
Робота в сільраді виявилася не такою простою, як здавалося.
Старі папери.
Архіви.
Непідписані звіти.
Вона сиділа за столом, розбирала цифри, шукала помилки, акуратно вносила дані в таблиці.
— Ой, дитино, ти це все розумієш? — дивувалася голова сільради, зазираючи через плече.
— Потроху, — усміхалася Оля. — Тут просто треба порядок.
І їй подобалося.
Подобалося знаходити помилки, які роками ніхто не помічав.
Подобалося виправляти.
Подобалося відчувати, що вона може бути корисною.
В магазині вона теж стала «своєю».
— Тобі знову паперівки? — сміялася продавчиня.
— Ага, ще кілограм, — усміхалася Оля.
Вона й сама не розуміла, чому так тягне до цих соковитих, кисло-солодких яблук.
Вона могла з’їсти одне за іншим.
І кожного разу відчувала дивне задоволення.
Життя починало… подобатися.
Простота.
Тиша.
Ніхто не дивиться косо.
Ніхто не шепочеться за спиною.
Ніхто не нагадує про чужого чоловіка.
Іноді вона думала:
Може, так і краще?
Може, місто було її помилкою?
Тут — чисте повітря.
Чисте небо.
Мир і спокій.
І якщо не дозволяти собі згадувати його очі — серце майже не болить.
Майже.
Рома
Розлучення пройшло швидко.
Несподівано швидко.
Дарина не влаштовувала сцен.
Вона прийняла компенсацію.
Купила собі простору трикімнатну квартиру в центрі.
Нову машину.
Вона поїхала з речами.
Залишився будинок.
І тиша.
Артем перші дні плакав.
— А мама коли прийде?
— Скоро приїде, — намагався спокійно відповідати Рома.
— А Оля?
І тут він замирав.
— Вона… далеко, — тихо казав він.
— Ми її знайдемо?
І це питання різало сильніше за будь-який крик.
Він не знав.
Він не знав, де її шукати.
Він не знав, чи вона взагалі хоче, щоб її знаходили. Ді і за всім цим він просто не мав часу . Розлучення ,папери ,робота ,адвокати ,майно ,переїзд , істерики сина . ....
Життя перетворилося на рутину.
Зранку — садочок.
Він вчився збирати Артема в садок , взувати  швидше, варити кашу так, щоб не підгоріла.
— Тату, не так солоно, — морщився малий.
— Добре, шеф, — усміхався Рома, хоча всередині було порожньо.
Він почав готувати.
Старався.
Вчився.
Ввечері вони гралися машинками, будували гаражі з подушок.
І в цих моментах він був живий.
Але тільки до ночі.
Бо коли дитина засинала — приходили спогади.
Її сміх на кухні.
Її тихий голос.
Її руки.
Та ніч.
Її шкіра під його пальцями.
Те, як вона дивилася на нього.
І як він поїхав.
Нічого не пояснивши.
— Ідіот, — прошепотів він одного разу в темряві.
Він шкодував не про розлучення.
Він шкодував про мовчання.
Про те, що не залишив записки.
Не сказав прямо:
“Я вибираю тебе.”
Тепер усе виглядало так, ніби він провів ніч — і повернувся до дружини.
Ніби вона була лише помилкою.
І це його вбивало.
Він почав думати про те, щоб найняти жінку по господарству.
Бо побут виснажував.
Але навіть коли все було під контролем — всередині він марнів.
Худнув.
Темні кола під очима ставали глибшими.
Колеги помічали.
— Все нормально? — питали.
— Так.
Брехня.
Все було не нормально.
Він іноді ловив себе на тому, що дивиться на жінок у натовпі — раптом вона.
На автобусних зупинках.
Біля магазинів.
У кав’ярнях.
І кожного разу серце стискалося, коли це була не вона.
Паралель
Оля ввечері сиділа на лавці під яблунею.
Небо сьогодні було чисте.
Зірки — яскраві.
Вона вдихнула повітря.
— Може, так навіть краще, — тихо сказала вона сама собі.
Бо тут її ніхто не зраджував.
Тут її ніхто не принижував.
Тут вона — просто жінка.
Не коханка.
Не чужа.
Не винна.
Вона поклала руку на живіт — просто так, несвідомо.
І усміхнулася.
А в місті Рома лежав у темній кімнаті й дивився в стелю.
— Знайдись, — прошепотів він.
Він дуже надіявся, що вона знайдеться.
Бо без неї життя працювало.
Але не жилося.