Розділ 50. Те що треба відпустити

Він не спав майже всю ніч. Думки роздерали з середини .
Лежав на спині, дивився в стелю й розумів — далі так жити не можна.
Не через поцілунок.
Не через пристрасть.
А через правду.
Він більше не любив свою дружину. Та й після тієї ночі він не міг її і себе більш обманювати.  Це не чесно ,це підло . Совість з'їдала , але він не міг нічого вдіяти ....
Зранку він дочекався, поки Артем піде гратися у вітальні, і тихо сказав:
— Даро… нам треба поговорити.
Вона повільно поставила чашку з кавою на стіл.
Не здивувалася.
Наче чекала.
— Про що саме? — спокійно.
Він провів рукою по обличчю.
— Про нас.
Тиша.
Тільки годинник на стіні цокав надто голосно.
— Я більше не можу робити вигляд, що все добре, — хрипко сказав він. — Я прийняв рішення. Я подаю на розлучення.
Він очікував вибуху.
Крику.
Сльоз.
Але Дарина лише глибоко вдихнула.
— Я знала, що ти це скажеш.
Він підняв очі.
— Ти… не будеш заперечувати?
Вона усміхнулася — гірко.
— А сенс? Ромо, я бачила, як ти дивишся. Не на мене. І вже давно.
Він мовчав.
— Я старалась, — тихо додала вона. — Я правда старалась. І вечерями, і словами, і… всім. Але ти був не тут.
Він опустив голову.
— Я не хотів тебе ранити.
— Ти мене вже ранити не можеш, — спокійно сказала вона. — Бо все сталося раніше.
Пауза.
— Артем? — тихо спитав він.
— Він залишиться з тобою.
Він різко підняв очі.
— Ти впевнена?
— Так. У мене зараз тільки починає складатися життя. Студія. Партнери. Поїздки. Я не хочу тягнути його по орендованих квартирах і між зустрічами. З тобою він стабільний.
Її голос був рівний.
Але в очах з’явилася втома.
— Я не боротимусь, — сказала вона. — Бо немає за що.
Він вперше за довгий час подивився на неї не як на дружину, а як на жінку, яка теж втратила.
— Пробач, — тихо.
— Ти вже все зробив, — відповіла вона.
Це було не зі злістю.
Просто факт.
Через годину він уже сидів в адвоката.
— Готові? — спитав той.
— Так.
Документи лягли на стіл.
Папери.
Підписи.
Сухі формулювання.
“Про розірвання шлюбу…”
Рома поставив підпис і вперше відчув дивне полегшення.
Болісне.
Але чесне.
Оля
У селі день починався повільно.
Вона прокинулася рано.
Світло м’яко проникало крізь старі фіранки.
Небо сьогодні було світліше.
Вона зварила собі каву.
Відкрила вікно.
Запах трави.
І яблук.
Паперівка.
Біло-зелені, трохи кислі, соковиті.
Вона зірвала одне з дерева.
Сіла на лавку.
Відкусила.
І раптом зрозуміла — це перше, що приносить їй задоволення за довгий час.
Вона з’їла одне.
Потім друге.
Потім ще.
І сама засміялася:
— Та що ж це таке…
Апетиту не було.
Але яблука — так.
Цілий кілограм за день — легко.
Наче організм сам тягнувся до чогось чистого.
Простого.
У магазині продавчиня одразу її впізнала.
— Ой, ти ж Марійчина внучка? Така виросла!
Оля усміхнулася.
— Та я ненадовго.

Вони розговорилися ,Оля вислуховувала останні новини села ,людей яких вона і не знала та ця приємна жіночка ,ця простота ,зігрівала і давала якусь радість спілкування .
— Тут бухгалтер в сільраду треба, між іншим, — між іншим сказала жінка. — Наша Галина Петрівна на пенсію пішла.
Оля завмерла винирнувши з своїх роздумів . Серце пришвидшилось ,легка надія зародилася .
Бухгалтер.
Вона щойно закінчила курси, вона зможе працювати і тут!? І мати за що жити . А що ,тут добре ,спокійно .... звісно знайомі очі вспливли перед очима але вона швидко їх відігнала. Так ,все ,досить ,він сам зробив свій вибір.....
— Серйозно?
— Та й у магазині не завадив би порядок у паперах, — підморгнула продавчиня. — Бо ми тут як можемо…
Оля йшла додому і вперше за довгий час думала не про Рому.
А про себе, будувала плани ,що зможе робити .
Наступного дня вона постукала у двері сільської ради.
Кабінет був старий, із шафами до стелі.
За столом сиділа жінка років п’ятдесяти.
— Доброго дня.
— Доброго. Чим можу?
— Мене звати Оля… я закінчила бухгалтерські курси. Чула, що у вас є вакансія.
Жінка підняла брови.
— Досвід?
— Невеликий. Але я швидко вчуся. І готова допомагати.
Пауза.
— Ви надовго тут?
Оля чесно знизала плечима.
— Не знаю. Можливо, так. Можливо, ні. Поки хочу трохи… пожити спокійно.
Жінка уважно подивилася на неї.
— Нам люди потрібні. Спробуємо?
— Спробуємо, — тихо відповіла Оля.
— Оформляти одразу будемо?
— Якщо можна… поки неофіційно. Я не знаю, як складеться далі.
Жінка кивнула.
— Добре. Почнемо з інвентаризації.
Оля сіла за старий комп’ютер.
І відчула дивне хвилювання.
Не страх.
Не біль.
А життя.
Нове.
Тихе.
Без пристрасті.
Але з надією.
Поки Рома розлучався.
Поки він нарешті приймав чесне рішення.
Оля повільно будувала себе з нуля.
Під іншим небом.
І воно вже не було сірим.
Хоч ще й не зовсім ясним.