Роздліл 47. Місто яке більше не моє

Ранок був сірим.
Не тому, що небо затягнуло хмарами.
А тому, що всередині все стало порожнім.
Оля сиділа на підлозі біля дивану. Телефон лежав поруч — мовчазний, холодний, байдужий.
Він не подзвонив.
Не написав.
Не приїхав.
Даринині слова крутилися в голові безупинно:
«Він провів ніч зі мною.»
«Ти просто зручний момент.»
«Зникни.»
Вона намагалася не вірити.
Але факт був один — він не прийшов.
І вчорашня пристрасть тепер боліла сильніше, ніж синці.
Вона підвелася повільно. Подивилася у вікно.
Це місто стало тісним.
Тут — Олег.
Тут — Дарина.
Тут — його очі.
І кожна вулиця нагадуватиме.
Кожен магазин.
Кожен світлофор.
Кожен запах кави.
Сором буде з’їдати її щодня.
Вона зайшла у ванну.
Подивилася в дзеркало.
Синець уже темнішав.
— Я не зможу тут жити, — прошепотіла.
Не через страх.
Не через біль.
А через те, що вона не витримає бачити його.
І не мати права торкнутися.
Вона сіла на край ліжка.
В голові раптом спливло одне місце.
Село.
Дитинство.
Бабусин двір.
Запах яблук.
Тиша.
Там її ніхто не знає.
Там ніхто не питатиме.
Там немає його.
Більше їхати нікуди.
Ні друзів.
Ні родичів.
Ні підтримки.
Тільки вона і пам’ять.
І раптом рішення стало простим.
Вона звільниться.
Поїде.
Почне з нуля.
Навіть якщо страшно.
Навіть якщо самотньо.
Вона відкрила ноутбук.
Написала заяву.
Коротко. Без пояснень.
«Прошу звільнити мене за власним бажанням.»
Палець завис над кнопкою «надіслати».
Серце стислося.
— Пробач, — прошепотіла вона, не знаючи кому саме.
І натиснула.
Збирати речі було важче, ніж прийняти рішення.
Кожна дрібниця нагадувала.
Чашка — з того дня, коли він сміявся.
Папка з документами — перший робочий успіх.
Сукня — у якій він дивився на неї так, що світ зникав.
Вона складала все механічно.
Не дозволяла собі думати.
Бо якщо зупиниться — не поїде.
Автовокзал зустрів шумом і байдужістю.
Люди кудись поспішали.
Квитки.
Сумки.
Чужі історії.
Вона стояла з маленькою валізою.
І дивилася на місто.
Воно не тримало її.
Але й не відпускало легко.
Вона дістала телефон.
Подивилася на екран.
Його номер.
Повідомлення.
Все це — нитки.
Вона витягнула сім-карту.
Дивилася на неї кілька секунд.
Це був останній зв’язок.
Останній шанс.
Остання надія, що він подзвонить.
Що пояснить.
Що приїде.
Що скаже: «Не їдь».
Серце стислося.
Очі наповнилися слізьми.
— Якщо ти хотів би… ти б уже був тут, — тихо сказала вона.
І викинула сімку в урну.
Маленький пластик впав на дно.
Наче поставив крапку.
Вона витерла сльози.
І зайшла в автобус.
Коли двері зачинилися, вона не озирнулася.
Бо якщо озирнеться —
залишиться.
Тим часом Рома стояв біля зламаної фури.
Дивився на темніюче небо.
І відчував, що щось втрачає.
Щось важливе.
Наче нитка, яка їх зв’язувала, раптом обірвалася.
Він ще не знав, що вона вже їде.
І що тепер, щоб її повернути —
йому доведеться боротися по-справжньому.