Розділ 46. 3оли все руйнується

Рома поїхав у рейс.
Дарина прокинулася першою.
Вона дивилася на його порожню подушку.
Спокійно.
Без сліз.
Вона не буде плакати.
Не буде просити.
Не буде благати.
Вона буде діяти.
Вона перевірила його телефон ще раз — мертвий.
І вперше усміхнулася холодно.
— Добре, — тихо сказала вона. — Подивимось, як ти заспіваєш без зв’язку.
Вона зібралася швидко.
І поїхала. Дорога здавалася довгою , в голові все крутилося як їй діяти , шо сказати. Як її розтоптати... Вона зазіхнула на те що було її, спокусила ,звабила ,розбила їхню сім'ю і якщо та думає що все минкться то дуже в тому помиляється!!!
Оля не спала нормально всю ніч.
Вона прокидалася, переверталася, тягнулася до телефону.
Нічого.
Повідомлення не прочитане.
Дзвінки — без відповіді.
Телефон Роми поза зоною.
Вона намагалася не панікувати.
«Він у рейсі…»
«Може, зв’язку нема…»
«Може, спить…»
Але всередині наростала тривога.
Близько обіду пролунав дзвінок у двері.
Оля не чекала нікого.
Відчинила.
І завмерла.
На порозі стояла Дарина.
Без істерики.
Без сліз.
Спокійна.
— Можна зайти?
Оля відступила.- серце шалено калатало , в горлі пересохло , вона розуміла причину її приходу і совіть знов дала про себе знати. Що є у всього є наслідки ,особливо в таких ситуаціях.
Дарина зайшла, повільно оглянула квартиру.
— Непогано, — сказала тихо. — Затишно.
Оля відчувала, як земля йде з-під ніг.
— Що ти хочеш?- немає сенсу ходити кругами і придумувати собі оправдання .
Дарина подивилася прямо в очі. Час зупинився . В кімнаті стало мало повітря ....
— Ти забрала мого чоловіка.
Удар.
Прямо в груди.
— Я… ні…,- почала було оправдуватись
— Не прикидайся. Я бачила повідомлення. Я бачила, як він дивиться на тебе. Ти думаєш, я сліпа?- її різкий голос лунав на всю квартиру . Кожне слово било сильніше удару . 
Оля зблідла.
— Ми нічого…,- от що що їй говорити ? Адже ще вчора ,тут у цій квартирі вони були разом ,вони переступили всі межі .....
— Нічого? — Дарина всміхнулася гірко. — Ми пустили тебе в дім. Ми підтримували тебе. Мій син тебе полюбив. А ти вирішила віддячити ось так?
Кожне слово різало.
— Я не планувала…,- ледь чутно вимовила ....
— Звісно не планувала. Просто так сталося? — її голос став жорсткішим. — Він провів ніч зі мною. Ти знаєш це? Він мій чоловік. І він повернувся до мене.
У Олі перехопило подих.
— Ні…
— Так. І ти для нього — просто захоплення. Ти була поруч у зручний момент. Не більше.
Це було боляче.
Нестерпно.
Вона стояла, тримаючись за край столу.
— Ти руйнуєш сім’ю. Ти хочеш, щоб мій син ріс без батька? Ти хочеш цього?
Оля заплакала.
— Я не хотіла…
— Тоді зникни, — холодно сказала Дарина. — Залиш його. Якщо в тобі є хоч крапля совісті.
Вона розвернулася.
І пішла.
Двері зачинилися.
І Оля сповзла на підлогу.
Все змішалося.
Поцілунок.
Ніч.
Його слова.
І фраза: «Він провів ніч зі мною».
Вона почала набирати його знову.
Телефон вимкнений.
Паніка.
— Ромо… де ти…
Тим часом на трасі сталося найгірше.
Фура смикнулася.
Глухий звук.
І машина повільно почала втрачати хід.
— Тільки не зараз…
Він з’їхав на узбіччя.
Поломка серйозна.
Зв’язку нема.
Телефон мертвий.
Сервіс — за десятки кілометрів.
Він сидів у кабіні.
І вперше відчув повну безпорадність.
— Чорт…
Він хотів подзвонити їй.
Сказати, що все вирішить.
Що поговорить із Дариною.
Що не дозволить їй страждати.
А він навіть повідомити не може.
Години тягнулися.
Нерви здавали.
Він думав тільки про одне — вона зараз сама.
І якщо Дарина щось зробить…
Його з’їдала тривога.
Оля чекала до ночі.
Дивилася у вікно.
Кожен звук машини змушував серце завмирати.
«Може, він приїде…»
«Може, це помилка…»
«Може, він не був із нею…»
Але ніч ставала глибшою.
І він не приїжджав.
Її думки стали темнішими.
«Може, Дарина права?»
«Може, він просто пожалів мене?»
«Може, це була слабкість?»
Сльози текли беззвучно.
Вона згорнулася на дивані.
Вперше засумнівалася в ньому.
Не в почуттях.
А в силі цих почуттів.
На ранок вона прокинулася з порожнечею.
І з рішенням.
Тихим.
Холодним.
Болючим.
Якщо він не прийде сам.
Вона піде першою.