Розділ 45. Пастка

Рома повернувся додому вже під вечір.
У голові — Оля. Її очі . Її сльози. Її тіло в його руках. Її запах. Її довіра. Її ніжність . Її віддача ....
Двері відчинилися — і першим до нього вибіг Артем.
— Тату!
Він підхопив сина на руки і притис до себе міцніше, ніж зазвичай.
— Ну що, чоловіче, як день?
Артем щось швидко розповідав про машинки, про садочок, про те, як він намалював вантажівку «як у тата».
Рома слухав. Посміхався. Але думками був далеко.
Він годував сина, допомагав складати іграшки, купав його, терпляче витираючи маленькі мокрі плечі рушником.
Ці прості моменти різали серце.
Бо він розумів — якщо він прийме рішення, це змінить усе.
Двері відчинилися.
Дарина повернулася.
З пакетом.
— Привіт, — сказала м’яко. — Вклади Артема і зустрінемось на кухні.
Її голос був надто спокійний.
Він лише кивнув.
Коли Артем заснув, Рома ще кілька хвилин сидів поруч із ліжком.
Дивився на маленьке обличчя.
— Пробач мені… — прошепотів він сам до себе.
І пішов на кухню.
Світло було приглушене.
Свічки.
Вино.
Фрукти.
Тиха музика.
І Дарина — в червоному халаті, під яким проглядала тонка білизна.
Вона усміхнулася.
— Побачення. Як раніше.
Він завмер на секунду.
Його серце не відгукнулося.
Але відмовити він не зміг.
Не так.
Не сьогодні.
Вони сіли за стіл.
Вона налила вино.
— Я скучила за тобою, — тихо сказала. — За твоєю ніжністю. За тим, як ти дивився на мене раніше.
Він мовчав.
Вона говорила. Про роботу. Про те, що хоче зберегти сім’ю. Про те, що вони сильніші за труднощі.
Він слухав.
І відчував, що між ними — тонка стіна.
Напруження не зникало.
Дарина бачила це.
Вона встала.
Підійшла до нього.
Сіла на його коліна.
Провела пальцями по шиї.
Поцілувала.
Він відповів.
Але нічого не відчув.
Жодного трепету.
Жодного вогню.
Все було механічно.
Правильно.
Порожньо.
Вона підвелася.
Грайливо взяла його за руку.
— Пішли.
Він пішов.
Бо не мав сміливості зупинити це.
Близькість сталася.
Він виконав роль.
Без пристрасті. Без глибини. Без внутрішнього руху.
І в ту секунду він остаточно зрозумів — це кінець.
Після цього він лежав, дивлячись у стелю.
Порожній.
Дарина піднялася.
— Я на кухню, — сказала.
Він навіть не повернув голову.
На кухні вона побачила його телефон.
Екран світився.
Повідомлення.
Від Олі.
Коротке.
«Ти доїхав? Я хвилююся. І… я досі відчуваю тебе.»
Дарина застигла.
Перечитала.
Повільно.
Обличчя не змінилося. Та серце пришвидшилось.
Вона просто стояла і стискала телефон дивлячись на написане.
І розуміла — це не випадковість.
Це не робота.
Це не дружба.
Він уже там.
Не тут.
Вона взяла телефон.
Підійшла до раковини. Набрала стакан води все ще дивлячись на екран і повільно опустила його у воду.
Тримала довго.
Поки екран остаточно не згас.
— Отже так… — сказала тихо й гірко посміхнулась.
Вона витягла його.
Акуратно витерла.
Поклала назад на тумбу.
І повернулася в спальню.
Лягла поряд.
Не торкаючись.
І вперше подумала не про те, як зберегти шлюб.
А про те, як не програти. Буря в серці не змовкала . Вона прокручувала в голові їхнє спілкування ,шукала доказів , коли це почалося ? Сон не йшов , вона лежала і складала план . Як їй діяти . "Якщо вони думають що все буде так легко і просто то вони помиляються " - думки роїлись в голові . З цією думкою і заснула .
Ранок був холодним.
Рома взяв телефон.
Не вмикається.
— Що за…
Часу не було.
Рейс.
Він не міг повернутися.
Він поїхав.
І вже на трасі, коли за спиною залишилося місто, він остаточно дозволив собі подумати.
Він не може робити з Олі коханку.
Не може приходити до неї крадькома.
Не може брехати.
Він стискав кермо.
— Треба розлучитися.
Слова прозвучали твердо.
Страшно.
Але чесно.
Він згадав її вчора.
Як вона притискалася до нього.
Як заснула в його руках.
Як дивилася на нього так, ніби він — опора.
Він закохався.
Не в моменті.
А давно.
Просто визнав це лише тепер.
Він уявив, як повертається з рейсу.
Йде до неї.
Без страху.
Без брехні.
Каже:
— Я вільний.
І в цій уяві вперше за довгий час він відчув спокій.