Розділ 44

Ранок був важким.
Оля прокинулася не одразу. Тіло ламало так, ніби вона всю ніч боролася з кимось. Голова гуділа. Вона повільно сіла на край дивану, провела рукою по волоссю — і здригнулася від болю.
Спочатку вона не зрозуміла.
Пішла до ванни.
І застигла перед дзеркалом.
На лобі проступив великий темний синець. На шиї — сліди пальців. На руках — синяво-фіолетові плями.
Спогад накрив різко.
Стіна.
Його пальці.
Хрипке «я тебе знищу».
Її почало трусити.
Вона вхопилася за край раковини, щоб не впасти. Сльози самі покотилися по щоках.
— Чому… — прошепотіла вона, і голос зламався.
Її тіло пам’ятало страх. І це було гірше за біль.
Вона сповзла на холодну плитку і заплакала — тихо, беззвучно, як дитина.
На роботу вона не могла йти. В такому стані — ні.
Тремтячими пальцями вона написала повідомлення:
«Я по особистих причинах не зможу бути на роботі день-два. Прошу вибачення.»
Відповіли коротко:
«Все добре. Бережи себе.»
Бережи себе.
Вона гірко всміхнулася.
Рома прийшов в офіс раніше звичного.
Він не спав нормально. В голові — вона. Її губи. Її голос. Вона вчора втікла , да і йому треба було все осмислити . Треба з нею поговорити. Все об'яснити.

Думки все кружляли , погляд постійно падав на годинник. 
Десята година.
Її нема.
Одинадцята.
Його почало стискати зсередини.
Він підійшов до колеги.
— Оля сьогодні не прийде?
— Вона написала, що день-два буде відсутня. Особисті причини.
І в ту секунду його серце впало.
Він одразу подумав про поцілунок.
Вона шкодує.
Вона злякалась.
Вона не хоче його бачити.
Він відчув провину.
І страх.
Він кинув усе.
Сів у машину.
Їхав швидко. Надто швидко.
Підіймаючись сходами її під’їзду, переступав через дві сходинки. Серце билося в скронях.
Він уже готувався вибачатися.
Пояснювати.
Говорити, що нічого поганого вони не зробили.
Що він не дозволить їй тікати.
Він подзвонив.
Двері відкрилися повільно.
І світ перевернувся.
Вона стояла перед ним у легкому халаті. Бліда. Заплакана.
Синець на лобі.
Сліди на шиї.
Його обличчя змінилося за секунду.
— Олю… — голос став глухим.
Він зайшов у квартиру і зачинив двері.
Обережно взяв її лице в долоні.
Вона здригнулася від дотику — не від нього. Від болю.
— Хто це зробив?
Він уже знав відповідь.
Вона не витримала.
Розплакалася навзрид.
Як дитина.
Він притягнув її до себе.
Обережно. Наче вона скло.
Вони сіли на диван.
Вона ховалася в його грудях і крізь сльози розповідала про зустріч.
Про слова.
Про погрози.
Про руки на шиї.
Його пальці стискалися.
Очі темнішали.
— Я це так не залишу, — тихо сказав він. І в голосі була сталь.
Вона плакала довго. Поки не стало тихо.
Поки не залишився лише її уривчастий подих.
Він витер сльози з її щік.
Підняв її лице обережно.
— Подивись на мене.
Вона підняла очі.
Заплакані. Великі. Живі.
— Ти для мене найгарніша, — сказав він тихо. — Знаєш чому? Бо в тебе неймовірні очі. Неймовірне серце. І душа, в яку я закохався.
Вона затримала подих.
— Ромо…
Він не дав договорити.
Їхні губи зустрілися м’яко.
Цей поцілунок був іншим.
Не вибухом.
А зціленням.
Спочатку обережний. Повільний.
Але кожна секунда знімала ще одну межу.
Його руки ковзнули по її спині.
Вона притиснулася ближче.
Він відчував її тепло. Її тремтіння.
І щось у ньому остаточно зламалося.
Вони цілувалися довше.
Глибше.
Жадібніше.
Між ними вже не було стін.
Її пальці ковзнули по його плечах.
Його руки — по її талії.
Світ розчинився.
Одяг падав на підлогу не від поспіху, а від неможливості тримати дистанцію.
Вони не могли насититися один одним.

Не страх.
Не залежність.

Він дивився на неї так, ніби боявся, що це сон.
Їхня близькість була не просто пристрастю.
Вона була зізнанням.
Вона була правдою.
Коли все стихло, вона лежала в його обіймах.
Спокійна.
Вперше за довгий час — спокійна.
Її голова на його грудях.
Він гладив її волосся.
Не міг повірити.
— Це реально… — прошепотів він сам до себе.
Вона заснула тихо.
Він дивився на неї довго.
І вперше відчував не хаос.
А повноту.
І тут задзвонив телефон.
Повідомлення.
Дарина.
«Я затримуюся. Коли ти будеш вдома? Що з Артемом?»
Свідомість повернулася різко.
Реальність.
Син.
Дружина.
Обов’язки.
Він закрив очі.
Повільно встав.
Одягнувся тихо, щоб не розбудити її.
Поглянув востаннє.
Підійшов.
Ледь торкнувся її волосся.
— Я не знаю, що робити далі… — прошепотів.
І пішов.
Двері зачинилися тихо.
А він спускався сходами, розуміючи —
назад дороги вже немає.
Тепер доведеться вибирати.