Розділ 42.

Двері офісу зачинилися за нею.
Оля зупинилася, обернулася.
Фура стояла на місці. Люди були далеко. Ніхто не дивився.
І він не йшов за нею.
Серце билося так гучно, що вона майже чула його у вухах.
Вона швидко пройшла коридором, зачинила кабінет, повернула ключ у замку — і лише тоді дозволила собі видихнути.
Спиною притулилася до дверей.
Ноги стали м’якими.
Вона повільно сповзла вниз.
Долоня сама торкнулася губ.
Вони ще горіли.
Не просто від поцілунку.
Від нього.
Вона знову побачила його погляд у кабіні. Затуманений. Голодний. Рішучий. Той момент, коли він накрив її руку своєю — і ніби вже не питав дозволу, а визнавав те, що давно жило між ними.
Він притяг її різко.
Вона повернулася до нього так само різко.
І в наступну секунду світ зник.
Не було ні фури.
Ні роботи.
Ні шлюбів.
Ні моралі.
Були тільки вони.
Його губи — наполегливі. Її пальці — які самі вплелися в тканину його сорочки.
Вона відповіла.
Не подумавши.
Не стримавшись.
Вона хотіла цього так само.
І від цього тепер тремтіла.
— Що ми зробили… — прошепотіла вона, але в голосі не було осуду. Там було захоплення.
Всередині все ще пульсувало.
Її тіло пам’ятало його дотик.
Її шкіра пам’ятала його тепло.
Її серце пам’ятало, як він притис її ближче — ніби боявся, що вона зникне.
Вона знала, що це неправильно.
Але в ту секунду вона була щаслива.
По-справжньому.
Не сильною. Не правильною. Не стриманою.
А просто закоханою жінкою.
І ця правда була солодкою і страшною водночас.
Рома виїхав на трасу.
Машина набирала швидкість, але всередині в нього все розвалювалося.
Він ніколи не дозволяв собі так втрачати контроль.
Ніколи.
Він завжди був розсудливим. Стабільним. Передбачуваним.
А сьогодні…
Він не стримався.
І справа була не в імпульсі.
А в тому, що він давно цього хотів.
Коли вона сиділа за кермом фури — радісна, щира, як дитина — він дивився на неї і розумів, що вона не просто частина його роботи.
Вона — частина його думок.
Його днів.
Його спокою.
І коли вона сказала:
— Ти здійснив мою мрію…
У ньому щось зламалося остаточно.
Він хотів бути для неї більше, ніж просто роботодавцем.
Більше, ніж другом.
І коли він накрив її руку своєю — це вже було рішення.
Коли притягнув — це був вибір.
І коли поцілував — це була правда.
Він пам’ятав, як вона не відштовхнула.
Як її подих збився.
Як її пальці стиснули його плечі.
Він відчув її потребу так само гостро, як свою.
І від цього стало небезпечно.
— Чорт… — видихнув він, стискаючи кермо.
Якби не Дарина.
Якби не Артем.
Якби не відповідальність.
Він би не відпустив її сьогодні.
Він би продовжив.
І це лякало.
Бо якщо він залишиться поряд — він не зупиниться вдруге.
Він уже знав це.
Оля йшла додому повільно.
Місто жило своїм життям. Машини. Люди. Вогні.
А в її голові — тільки він.
Як їм тепер дивитися в очі?
Як працювати?
Як не згадувати той момент?
Вона знала — завтра буде складно.
Але сьогодні вона дозволила собі зберегти це відчуття.
Вона ще раз торкнулася губ.
І усміхнулася крізь сльози.
Вона жива.
Вона бажана.
Вона кохає.
І вперше це не було страхом.
Рома в дорозі зупинився на хвилину на узбіччі.
Просто щоб видихнути.
Він закрив очі.
Перед ним — її обличчя.
Її погляд, коли вона відірвалася.
Її пальці на губах.
Він майже розвернув машину.
Майже.
Ще секунда — і він би поїхав назад.
Але замість цього він стиснув кермо сильніше.
— Ні. Ти дорослий чоловік. Ти знаєш, що робиш.
Він завів двигун.
І поїхав далі.
Бо якщо він повернеться зараз — він зруйнує все.
А він поки що ще вірив, що може контролювати себе.
Хоча глибоко всередині вже розумів — контроль тріщить.