Розділ 41 . "Мрія"

— Ромо! Зачекай!
Він уже завів двигун, коли почув її голос.
Оля бігла через двір, тримаючи накладну. Літня сукня колихалася на вітрі, волосся розсипалося по плечах. Сонце торкалося її шкіри — і вона виглядала живою, теплою, справжньою. Ця картина було неймовірною . 
Він вийшов із кабіни.
— Ти забув.
Вона простягнула папери, трохи задихана.
Їхні пальці торкнулися.
На секунду довше, ніж потрібно.
— Дякую, — тихо сказав він.
Вона усміхнулась.
І раптом він сам не зрозумів, як це вирвалось:
— Хочеш?
— Що?,- злегка нахмурившись .
Він кивнув у бік кабіни.
— Сісти за кермо.
Вона завмерла.
— Ти серйозно?
— Так.
Її очі спалахнули. Як у дитини, якій щойно подарували щось неможливе.
— Це ж… велика фура.
— Я знаю.
— Я ніколи…
— Знаю.
Він бачив, як у ній змішалися страх і захват.
— Можна? — тихо спитала вона.
— Можна,
Він допоміг їй піднятися в кабіну.
Вона сіла за кермо. Обережно. Майже благоговійно.
— Боже… — прошепотіла. — Вона така велика…
Він сів поруч.
Близько.
Занадто близько.
— Спокійно. Це просто машина. Тільки більша.
Вона засміялася.
— Для тебе — просто. Для мене — мрія.
І це слово вдарило його прямо в груди.
Мрія.
Він нахилився ближче.
— Тримай кермо рівно. Ось так.
Його долоня накрила її долоню.
Тепла.
Жива.
І в цю секунду щось у ньому доломилось.
Вона була щаслива.
Щиро.
— Ти навіть не уявляєш… — вона повернула до нього голову, очі світилися. — Ти здійснив мою мрію.
І все.
У ньому більше не лишилось бар’єрів.
Його пальці стиснули її руку трохи сильніше.
Вона від несподіванки повернулась до нього всім корпусом.
Їхні обличчя опинилися занадто близько.
Він бачив її очі. Її губи. Її подих.
Він більше не міг.
Другою рукою він притягнув її до себе.
І впився в її вуста.
Поцілунок був наполегливий.
Глибокий.
Пристрасний.
Такий, ніби він стримувався роками.
Йому знесло голову від відчуття її губ. Її тепла. Її близькості.
Він притис її ще ближче.
Наче боявся, що вона зникне.
Вона була йому потрібна.
Як повітря.
Як життя.
В її голові вибухнули емоції.
Вона давно цього хотіла.
Давно мріяла.
І тепер просто розчинилася в ньому.
Світ зник.
Не було фури.
Не було рейсів.
Не було дружини.
Було тільки це.
І раптом —
звук на вулиці.
Чийсь голос.
Рух.
Вона ніби прокинулась.
Різко розірвала поцілунок.
Відсахнулася.
Приклала пальці до своїх губ.
Дихала важко.
Його погляд ще був затуманеним.
Темним.
Голодним.
— Ми… — її голос тремтів. — Ми не можемо…
Вона швидко спустилась із кабіни.
Майже побігла до офісу.
Сукня ще миготіла перед його очима.
Він залишився сидіти.
Кілька хвилин не міг поворухнутись.
Серце гупало так, ніби він пробіг кілометри.
Такого феєрверку емоцій він давно не відчував.
Ні з ким.
І потім прийшла свідомість.
Що він зробив.
Що все ускладнив.
Що перетнув межу.
Він провів руками по обличчю.
Вдихнув глибоко.
— Чорт…
Єдине, що зараз могло його врятувати — рейс.
Дорога.
Кілометри.
Відстань.
Бо якщо він залишиться…
Він не зупиниться.
І він це знав.