Розділ 40. Робота

Оля не спала до третьої ночі.
Вона прийняла рішення.
Але тіло не прийняло його так швидко.
Працювати з ним.
Бачити його щодня.
Чути голос.
Відчувати присутність.
Вона сіла на кухні, обійняла чашку з чаєм і чесно зізналась собі:
— Ти хочеш бути поруч.
Це було не просто “допомогти”.
Це було і про нього.
І це її лякало.
Але вона знала ще одну правду:
Він був поруч, коли вона розсипалась.
Коли не мала дому.
Коли не вірила в себе.
І тепер, коли в нього аврал, коли він виснажений — вона не втече.
— Я сильна, — прошепотіла вона. — Я зможу тримати себе в руках.
І це було її обіцянкою.
В офісі
Вона зайшла вранці трохи раніше.
Рома стояв біля столу з розкиданими паперами.
Коли підняв очі — в його погляді було очікування.
— Привіт.
— Привіт.
Тиша на секунду.
— Я подумала, — сказала вона рівно. — Якщо ти дійсно потребуєш допомоги… я погоджуюсь.
Він повільно кивнув.
Не радів відкрито.
Але в плечах зникла напруга.
— Добре. Тоді одразу по роботі.
Він сів.
— Мені потрібно, щоб ти взяла фінансовий контроль: накладні, контракти, звітність, податки. І переглядала всі договори перед підписанням.
Вона уважно слухала.
— Повний доступ?
— Повний.
Її це зачепило.
Довіра — без перевірок.
— Тоді я почну з останніх двох місяців. Там найбільший хаос.
Він усміхнувся.
— Ти навіть не уявляєш який.
— Уявляю.
Їхні очі зустрілись.
І на мить повітря стало густим.
Не через слова.
Через пам’ять.
Через те, як вони стояли близько раніше.
Він першим відвів погляд.
— Твій кабінет поруч. Так буде зручніше.
— Дякую.
Ні слова про дистанцію.
Але обидва її відчували.
Перший день
Вона занурилась у цифри.
І раптом — відчула справжнє задоволення.
Це було її.
Не кухня.
Не турбота.
Не роль.
А логіка.
Структура.
Рішення.
— Ромо, — вона постукала через сорок хвилин. — Тут помилка в ПДВ.
Він підійшов ближче.
Занадто близько.
Її запах.
Його тепло.
— Де?
Вона показала.
Він нахилився над документами, їхні плечі майже торкались.
— Я б це не побачив.
— Я для цього тут.
Вона сказала це впевнено.
І вперше за довгий час відчула гордість.
Вона корисна.
Вона потрібна.
Вона сильна.
І їй це подобалось.
Коли складна таблиця сходилась.
Коли знаходила помилки.
Коли могла врятувати від штрафу.
Вона оживала.
І Рома це бачив.
Його думки
Він не очікував, що стане легше так швидко.
Коли вона працювала поруч — хаос зменшувався.
Він ловив себе на тому, що менше дратується.
Менше кричить на підлеглих.
Менше боїться дзвінків.
Вона давала стабільність.
І це було небезпечно.
Бо ця стабільність — не його дружина.
Це інша жінка.
Він заходив до її кабінету частіше, ніж треба.
— Все нормально?
— Так.
— Не втомилась?
— Мені цікаво.
Її очі світилися.
І він відчував щось дивне.
Гордість.
І тепло.
Вона
Оля відчувала струм кожного разу, коли він з’являвся в дверях.
Кожного разу, коли їхні руки випадково торкались.
Кожного разу, коли він дивився трохи довше.
Вона контролювала себе жорстко.
Ніяких зайвих усмішок.
Ніяких поглядів.
Але серце не слухалось.
Воно билося швидше, ніж потрібно.
І вона боялась цього більше, ніж сварок.
Вдома
Дарина готувала вечерю.
Старалась.
— Я сьогодні раніше закінчила, — сказала вона, розкладаючи салат.
Телефон постійно спалахував повідомленнями.
— Мені треба відповісти, хвилинку.
Рома сидів із Артемом.
І вперше чесно визнав:
Дома — він напружений.
На роботі — спокійний.
І це його мучило.
Бо це означало, що щось змінилося.
Ніч
Оля лежала в темряві.
Вона не шкодувала.
Їй подобалось працювати.
Подобалось вирішувати складні питання.
Подобалось бути рівною.
Але вона знала:
Це небезпечний комфорт.
І якщо вона не буде обережною — згорить.
Рома лежав поруч із Дариною.
Вона заснула швидко.
Він — ні.
Він думав:
Головне — це просто робота.
Головне — не плутати.
Але десь глибоко він знав:
Він уже плутає.