Розділ 39. Подяка

Розділ 39
Оля довго стояла перед дверима його офісу.
Сертифікат у папці.
Пальці холодні.
Ти просто подякуєш. І підеш.
Нічого більше.
Серце билося занадто гучно для просто “подякувати”.
Вона постукала.
— Заходьте!
Його голос. Хвиля тремтіння пройшла по ній .
Вона зайшла.
Рома стояв біля столу з купою документів. Телефон на плечі. Погляд втомлений.
— Ні, я сказав сьогодні, — різко говорив він у слухавку. — Завтра буде пізно.
Він підняв очі.
І завмер.
— Я перетелефоную.
Клав слухавку повільніше, ніж потрібно.
— Привіт.
Вона ледь усміхнулась.
— Привіт.
Між ними зависло повітря.
Він виглядав змученим.
Не просто втомленим.
Виснаженим. 
— Я не надовго, — вона зробила крок вперед. — Я хотіла подякувати.
Він глянув на папку.
— За що?
— За те, що ти… підтримав. З навчанням. З переїздом. З усім.
Він провів рукою по обличчю.
— Не треба.
— Треба.
Вона простягнула папку.
— Я закінчила. В мене офіційно є освіта !,- з легкою гордісттю в голоссі сказала. 
Він відкрив.
Переглянув.
І вперше за ці дні в його очах з’явилась гордість.
— Я знав, що ти здаси,- сказав з посмішкою і очі відразу змінились з втомленних . Тепер в них було тепло.
— Я хвилювалась....
— Ти завжди хвилюєшся більше, ніж треба.
Вона ледь посміхнулась.
Тиша стала м’якшою.
Але тільки на секунду.
Телефон знову задзвонив.
Він не відповів.
— У тебе аврал? — тихо спитала вона.
Він видихнув.
— М’яко сказано.
— Через те, що ти був з Артемом?
Він кивнув.
— Я відстав по двох контрактах. І бухгалтер наплутав з накладними. Я вже не розумію, де початок, а де кінець.
Вона зробила крок ближче до столу.
Поглянула на папери.
— Можна?
Він здивувався.
— Ти ж не… — він зупинився. — Хочеш глянути?
— Я тепер можу.
Вона сіла.
Почала переглядати документи.
Спокійно.
Зосереджено.
— Тут не сходиться сума по ПДВ, — сказала вона за хвилину.
Він різко нахилився ближче.
— Де?
— Ось. Ти врахував старий коефіцієнт.
Він мовчав.
Вона швидко перелистувала.
— І тут подвійна накладна. І тут помилка в даті.
Він дивився на неї так, ніби бачив уперше.
Не дівчину на кухні.
Не ту, що варить суп.
А професіонала.
— Ти це за п’ять хвилин побачила?
— Ну… це ж логічно.
Він усміхнувся.
І в цій усмішці було тепло.
— Ти неймовірна.
Слова вилетіли раніше, ніж він встиг їх зупинити.
Вона завмерла.
Погляди зустрілись.
Занадто довго.
Занадто близько.
Він стояв поруч.
Вона відчувала його тепло.
— Ром… — тихо.
Він ніби прокинувся.
— Пробач. Я… просто… дякую.,- він розгубився, відійшов залишаючи безпечну відстань між ними . А в носі досі стояв її аромат, тепло її тіла , її карамельні очі в яких він хотів втонути .
— Я допоможу розібратись. Якщо хочеш.
— Хочу,- сказав і різко обернувся до неї.
Він сказав це занадто швидко.
І вони обоє це почули.
Година потому
Вони працювали мовчки.
Час від часу їхні руки торкались.
Випадково.
Але кожного разу — струмом.
Він дивився на неї.
Як вона закушує губу, коли рахує.
Як зосереджено хмуриться.
І в ньому росло щось небезпечне.
Не просто симпатія.
Потреба.
Після години роботи він раптом усвідомив:
З нею — легко.
З нею — спокій.
З нею — він не відчуває тиску.
І ця думка його налякала.
— Олю.
Вона підняла очі.
— Мм?
Він довго мовчав.
— Ти… не думала про роботу?
Вона не одразу зрозуміла.
— Яку?
— Тут.
Тиша.
— Ром…
— Я серйозно. Мені потрібна людина, якій я довіряю. Яка бачить помилки раніше, ніж вони стають проблемою.
Вона відчула, як серце почало бити швидше.
— Це погана ідея.
— Чому?
— Бо це ускладнить.
Він дивився на неї прямо.
— А зараз просто?
Вона не відповіла.
Бо не було що сказати.
Телефон знову задзвонив.
Він відвернувся.
Вона встала.
— Мені треба йти.
— Олю…
Він хотів сказати щось більше.
Не сказав.
Вона взяла сумку.
Підійшла до дверей.
Зупинилась.
— Я подумаю.
І вийшла.
Він залишився в кабінеті.
Серце билося не від роботи.
Він знав:
Якщо вона погодиться —
це буде початок.
Або кінець.
І він не знав, до чого готовий більше.