Розділ 38.

Оля
Коли вона повернулася додому, квартира здалася ще більш порожньою.
Тиша була не новою.
Але сьогодні вона різала сильніше.
Вона поставила сумку на стілець.
Не вмикала світло одразу.
Сіла на край дивана.
І вперше дозволила собі не рухатися.
Вона ж пішла, щоб стало легше.
Щоб у них налагодилося.
Щоб я не стояла між ними.
Але сьогодні, дивлячись, як Рома розгублено тримав телефон…
як він боявся за сина…
як він тихо дякував…
Вона зрозуміла страшну річ.
Вона не була проблемою.
Вона була тим, що тримало їх разом.
І від цього стало холодно.
— Ні… — прошепотіла вона сама собі.
Не можна так думати.
Це самовпевненість.
Це гординя.
Але в глибині вона знала — щось між ними змінилося не через неї.
А через те, що вони вже не дивилися в один бік.
Вона притиснула долоню до грудей.
Там було боляче.
Не істерично.
Глухо.
Глибоко.
Вона думала, що якщо піде — він стане ближчим до Дарини.
Але сьогодні в його очах вона бачила втому.
Не від неї.
Від життя.
І це лякало більше.
Екзамен
Наступного дня вона прокинулася рано.
Сьогодні — екзамен.
Останній.
Вона довго стояла перед дзеркалом.
Не через зовнішність.
Через погляд.
— Ти впораєшся, — тихо сказала собі.
На іспиті руки трохи тремтіли.
Але мозок працював чітко.
Питання.
Задачі.
Проводки.
Баланс.
Вона відповідала швидко.
Точно.
Викладач подивився на неї уважніше.
— Ви добре підготувалися.
— Я старалася.
Через годину вона вже тримала сертифікат.
Закінчила.
Ще один крок.
Ще один доказ, що вона не та, якою була раніше.
Вона вийшла на вулицю.
Подзвонила Назару.
— Дякую за віру.
— Я ж казав, що ви сильніша, ніж думаєте.
Вона усміхнулася.
— Можливо.
Але в глибині знала — вона сильніша, ніж була.
І слабша, ніж хоче здаватися.
Рома
Дарина повернулася ввечері.
Він був виснажений.
Артем уже майже одужав, але ночі були складними.
Робота горіла.
Клієнти нервували.
Папери накопичувалися.
Він сидів на кухні, коли вона зайшла.
— Привіт.
— Привіт.
Вона підійшла ближче.
— Як він?
— Краще.
— Дякую, що впорався.
Він підняв очі.
— Я не впорався сам.
Вона зрозуміла.
— Вона приходила?
— Так.
Тиша.
— Ром… — вона повільно сіла. — Нам треба поговорити.
Він зітхнув.
— Знову?
— Ні. По-справжньому.
Вона дивилася прямо.
Без агресії.
— Я знаю, що переборщила. Я бачу, що ти виснажений.
— Я не проти твоєї справи, Дара.
— Але ти проти того, як це виглядає.
Він замовк.
— Я просто… — він провів рукою по волоссю. — Я не хочу втратити сім’ю.
Вона завмерла.
— Ти думаєш, я хочу?
— Тоді чому ми як чужі?
Її очі зволожились.
— Бо я боюся знову втратити себе.
Він тихіше:
— А я боюся втратити нас.
Це було вперше так прямо.
Вона встала.
Підійшла ближче.
Поклала долоню на його плече.
— Давай спробуємо інакше.
— Як?
— Я перегляну графік. Не буду їхати без попередження. Ми будемо планувати разом.
Він довго дивився на неї.
— Я теж спробую не замика́тися.
Це не було пристрасне примирення.
Це було доросле.
Крихке.
Вона нахилилась і обійняла його.
Він відповів.
Але всередині не стало легко.
Бо між обіймами жила тінь.
Ніч
Вони лягли поруч.
Не так далеко, як учора.
Але і не так близько, як колись.
Він дивився в темряву.
Я все роблю правильно.
Правильно.
Правильно…
Але чомусь це слово не заспокоювало.
Десь у тій самій темряві, в іншій квартирі, Оля лежала з відкритими очима.
І думала:
Я пішла, щоб не руйнувати.
А може, я просто втекла?
Ніч знову стала спільною.
Хоч вони були окремо.