Розділ 37.

Дарина поїхала рано.
Навіть не розбудила Артема.
Рома стояв у коридорі, коли вона взувалася.
— Я напишу, як доїду, — сказала вона швидко, перевіряючи телефон.
— Добре,- майже байдуже відповів . Йому не подобалась вся ця ситуація , що вона раптово їде , не порадившись ,після сварки яка залишила гіркий осад , що вони перестали розуміти один одного . Та його думку ніхто і не питав , наче він став зайвим в її житті ... і від цього було важко ....
Вона поцілувала його в щоку.
Легко. Формально.
— Все буде добре.
Він кивнув.
Двері зачинилися.
І разом із ними в домі стало ще тихіше. Він тяжко видихнув , потер руками лице щоб зібратись силами адже в нього ще є син , який чекає його. Зробивши швидкий сніданок для Артемка і собі каву ,покликав його снідати . 
День
Рома взяв Артема з собою на роботу.
Інакше не виходило.
Малий спочатку радів — бігав по офісу, складав папери в “свої купки”, щось розповідав працівникам.
Рома намагався працювати.
Телефон дзвонив без упину.
Документи лежали горою.
— Тату, дивись!
— Зараз, синку.
— Тату…
— Зараз,- ледь стримувався щоб не повисити голос ... він втрачав сили ,здавалось ця купа роботи не зменшилась ні на грам . А з силами йшло і терпіння....
Години тягнулися.
Ближче до вечора Артем став тихішим.
Сів у крісло.
Поклав голову на стіл.
— Тату… мені не добре.
Рома різко підвівся.
— Що болить?,- схвильовано спитав
— Голова… і холодно.
Рома торкнувся його чола.
Гаряче.
Занадто гаряче.
Серце впало. Паніка брала верх . Він не знав що робити в такій ситуації, зазвичай таким займалась Дарина ..... при знадці про дружину гіркота піднялась до горла ....
— Все, їдемо додому синку ,- взяв його на руки і поніс в машину .
Вдома
Він уклав його на диван.
Дав води.
Знову поміряв температуру.
Висока.
— Чорт…
Він набрав Дарину.
Раз.
Другий.
Третій.
“Абонент поза зоною…”
Рома стиснув телефон.
— Дара, візьми…
Нічого. Паніка змішалась зі злісттю. Де вона коли так потрібна ??? Що це за робота така що телефон виключений ??? Що мені робити ??? 
Він стояв посеред кухні.
З розкиданими іграшками.
З гарячим сином у кімнаті.
З порожнім холодильником.
І вперше відчув не просто злість.
Безпорадність....
Він подивився на контакти.
Палець завис над її ім’ям.
Ти не маєш права.
Але син важливіший.
Він натиснув.
Гудок.
Другий. Серце калатоло від усвідомлення що зараз почує її голос ,що може побачить її. Пальці ледь тремтіли в очікуванні ....
— Алло?
Її голос.
Спокійний. Трохи здивований.
— Олю… — він запнувся ,дихання збилось, дихати стало важко — Можеш допомогти?
Тиша на секунду.
— Що сталося?
— Артем.... Температура. Я… я не знаю, що краще дати. І він млявий. ,- він не міг зв'язати слова до купи ,губився як хлопчисько ....
Її голос змінився миттєво.
— Скільки температура?
Він назвав.
— Я зараз буду.
— Олю, не треба, я…
— Ромо, я вже виходжу.
Він опустив телефон.
І вперше за довгий час відчув полегшення. Сів на диван біля сина наче все ,сили остаточно покинули його . Він не думав що буде так важко, коли все на раз, і ти сам, і безпорадний, і нічого не можеш зробити 
Вона
Вона буквально прилетіла.
З пакетом ліків.
З термометром.
З тим самим спокоєм, який у ній завжди був, коли треба діяти. Ці теплі карі очі дивились з хвилюванням . Який же він радий їх бачити ,тонути в них ,зігрітись в тому теплі яке від них йшло....
— Де він?
— Тут,- показав в сторону вітальні ,де на дивані спав червоний і спітнілий Артемко.
Вона підійшла до дивану.
Сіла поруч.
— Малий… що це ми тут?, -ніжно так ,легенько провела по волоссю.
Артем відкрив очі.
— Олю…
Вона усміхнулась.
— Зараз будемо лікуватись., -сказала з такою ніжністтю ,що в Роми самого защеміло...
Він стояв поруч.
Дивився.
Як вона вимірює температуру.
Як перевіряє горло.
Як спокійно пояснює, що дає.
— Це вірус, скоріш за все, — сказала вона. — Але нічого страшного. Зіб’ємо температуру.
Вона прафцювала чітко.
Впевнено.
Як ніби нікуди й не йшла.
Як ніби досі частина цього дому.
Рома дивився і відчував дивну суміш:
Вдячність.
Тепло.
І сором.
Ти не мав права її просити, але який же радий що вона тут ,що може бачити її ,вдихати аромат . Він думав що його попустить трохи і він забуде її але , його накрило ще більше ..... Він відчував себе підлітком який не контролює себе . Який побачивши гарну дівчину нікого інічого навколо не бачить.
Кухня
Поки Артем дрімав після ліків, вона вже стояла на кухні. Її присутність тут зігрівала . Йому подобалось спостерігати за нею , дивитись як вправно вона все робить ....
— Олю, не треба…- пробував зупинити ,адже трохи не зручно стало за себе що такий безпорадний .
— Йому треба щось легке, тай мені не важко ,- сказала з посмішкою озирнувшись до нього . А в грудях розлилось тепло. Як добре йому було цієї миті .....
Вона швидко поставила варитися суп.
Пюре.
Замаринувала гомілки.
1Рухалася впевнено.
Знайомо.
Рома стояв у дверях. Боявся лишній раз поворухнутись ,наче вона зникне як сон якщо поворохнеться ....
— Ти не зобов’язана це робити.
Вона навіть не обернулась.
— Я знаю.
— Тоді чому?,- він хотів почути відповідь ....
Вона зупинилась.
На секунду.
Потім тихо:
— Бо це Артем.
І він зрозумів.
Вона робить це не для нього.
А для дитини.
І від цього було ще болючіше....
Вечеря
Коли Артему стало трохи краще, він навіть попросив їсти.
— Я буду суп.
Оля усміхнулась.
— Оце правильно.
Він з’їв майже все.
Рома сидів поруч.
І теж їв.
Тихо.
Дивлячись, як його син оживає.
І розуміючи, що це сталося завдяки їй.
— Дякую, — сказав він тихо, коли Артем пішов мити руки.
Вона махнула рукою.
— Та перестань.
— Ні. Дякую. За все.
Вона глянула на нього.
І в її очах було щось складне.
— Це пусте, Ромо.
— Ні.
Він зробив паузу.
— Мені соромно.
Вона завмерла.
— За що?
— За те, що довелося тебе просити. Після всього.
Вона тихо видихнула.
— Це не про нас.
— А про що?
— Про дитину.
Він кивнув.
І в цьому “про дитину” було стільки кордонів, що він відчув, як вони знову з’явились між ними. Реальність розбиває будь які мрії і надії....він сам її відпустив ,сам не захотів ламати сім'ю , сам не захотів боротись...
Після
Вона прибрала кухню.
Склала іграшки.
А він укладав Артема спати.
— Оля піде?
— Так, синку.
— Нехай ще побуде.
Його серце стиснулося. Він і сам би цього хотів але ....є але і їх нажаль багато.....
— Вона зайнята,-тільки й міг сказати ....
Артем заснув.
Рома вийшов у коридор.
Вона вже взувалась.
— Я піду.
Він підійшов ближче.
— Дякую.
Її очі піднялись на нього.
Втомлені.
Але теплі.
— Бережи його.
— І себе.
Слова зависли.
Він хотів сказати щось більше.
Не сказав.
Вона відвернулась.
Відчинила двері.
І пішла.
Двері зачинилися тихо.
А в домі залишився запах супу.
І її присутності.
І порожнеча, яка тепер відчувалася ще сильніше....