Розділ 36

Вечір почався звичайно.
І саме це дратувало.
Дарина сиділа за ноутбуком у вітальні, навіть не піднявши очей, коли Рома зайшов.
— Привіт.
— Привіт.
Її голос був рівний. Діловий. Втомлений.
Він повісив куртку, пройшов на кухню.
— Ти їла?
— Ні. Пізніше. Мені треба доробити кошторис.
Він відкрив холодильник.
Порожньо.
Кілька яєць. Сир. Соус.
— Дара.
— Що?
— Ми вечеряти будемо?
Вона видихнула.
— Ром, я не встигла. Замов щось, будь ласка.
Він завмер.
— Я тільки прийшов з роботи.
— І я працюю, — різкіше, ніж планувала, відповіла вона.
Тиша зависла.
— Я не кажу, що ти не працюєш, — сказав він повільніше. — Я кажу, що вдома теж є життя.
Вона підняла очі.
— Ти натякаєш, що я погана господиня?
— Я натякаю, що я не встигаю все сам.
— Ти ж не сам.
Він глянув у вітальню, де Артем грався на підлозі.
— Справді?
Вона закрила ноутбук різкіше.
— Ром, я не можу розірватися.
— А я можу?
Її щоки злегка почервоніли.
— Що ти від мене хочеш? Щоб я кинула справу?
— Я хочу, щоб ти хоча б іноді була тут, — голос став жорсткішим. — Не фізично. Тут.
Вона піднялася.
— Я тут!
— Ні. Ти весь час десь попереду. На зустрічах. У планах. У проєктах.
— Бо я маю право на це!
— А я маю право на дружину.
Це прозвучало гостро.
Вона завмерла.
— Я твоя дружина.
— Тоді чому я почуваюся… зайвим?
Він сам здивувався цьому слову.
Дарина дивилась на нього довго.
— Ти не зайвий, — сказала вона тихіше. — Ти просто не звик, що я перестала бути тільки домом.
— А ти звикла, що я тепер тільки побут?
Її губи стиснулися.
— Ти несправедливий.
— Я втомлений.
— Я теж!
Голоси стали гучнішими.
Артем визирнув із вітальні.
— Мама?
Вони обидва одразу стихли.
Дарина видихнула.
— Іди, сонечко, все добре.
Він повернувся до кубиків.
Тиша повернулась, але вже інша.
Натягнута.
Пізніше, коли Артем заснув, Дарина стояла біля дверей спальні.
— Завтра я їду до Києва.
Він підняв голову.
— Куди?
— На два дні. Можливо, три. Там постачальники.
Він повільно сів.
— Дара, ти серйозно?
— Так.
— А як же Артем?
— Ти ж його батько.
— У мене робота, — голос став різкішим. — Я не можу просто взяти і відмінити все.
— І я не можу! — вона вперше підвищила голос. — Чому моя робота завжди виглядає менш важливою?
— Бо це почалося раптово! — він підвівся. — Бо я не був готовий, що ми житимемо окремо в одному домі!
Вона зробила крок ближче.
— Ми не живемо окремо.
— А що це тоді? — він розвів руками. — Я приходжу — тебе нема. Я прокидаюся — ти вже на дзвінках. Я говорю — ти в думках.
Її очі блиснули.
— Ти теж не зі мною, Ромо.
Це вдарило.
— Що ти маєш на увазі?
Вона замовкла.
Наче зважувала.
— Ти змінився.
— Як?
— Ти десь далеко. І я не знаю де.
Він не відповів.
Бо боявся, що правда вирветься сама.
Вона опустила руки.
— Я їду, — сказала вже тихіше. — Бо якщо я зараз не поїду, я знову відкладу себе.
Він стиснув щелепу.
— А якщо я втомлюся бути сильним?
Вона дивилася на нього з болем.
— Я не прошу тебе бути сильним. Я прошу підтримати.
— Я підтримував!
— Тоді чому я відчуваю, що борюся одна?
Тиша.
Вона першою відвернулась.
— Добраніч, Ром.
Він не відповів одразу.
— Добраніч.
Вони лягли в ліжко.
Між ними — простір.
Невеликий.
Але відчутний.
Дарина повернулась до нього спиною.
Він дивився на її силует у темряві.
Хотів торкнутися.
Не наважився.
Вона лежала нерухомо.
Не наблизилась.
Не відсунулася.
Просто — не повернулась.
Він повільно повернувся на інший бік.
Спиною до неї.
Між ними тепер була не просто відстань.
Була образа. Втома. Нерозуміння.
І перший страх, що це може стати нормою.
У темряві кожен не спав.
Але ніхто не зробив крок.
Тепер це вже не просто віддалення.