Розділ 34.

Час не зупинився.
Він просто пішов далі.
Оля
Дні почали складатися в рутину.
Навчання.
Домашні завдання.
Коротка кава з Назаром після лекцій.
Він не тиснув.
Не поспішав.
— Ти сьогодні впевненіша, — сказав він одного разу, коли вони стояли біля кав’ярні.
— Я вчуся не боятися, — відповіла вона.
Він усміхнувся.
— І в тебе виходить.
Вона відчувала легкість у цих розмовах.
Без напруги. Без болю. Без заборонених поглядів.
Іноді ловила себе на думці — з Назаром просто.
А з Ромою було… глибоко.
Вона не дозволяла собі довго думати.
Вона склала іспит на права.
І коли інструктор сказав:
— Вітаю, тепер ви водій,
вона раптом відчула щось більше, ніж радість.
Вона стала самостійною.
По-справжньому.
Вона пішла в зал.
Її тіло змінилося.
Плечі стали рівніші.
Погляд твердіший.
Талія тонша.
Вона дивилась у дзеркало і бачила іншу себе.
Не ту жінку, що чекала біля дверей.
Не ту, що боялася сказати “я більше так не можу”.
Тепер вона купувала дрібниці для дому.
Свічки.
М’який плед.
Горщик із маленькою рослиною.
Квартира ставала затишною.
Але кухня залишалась майже порожньою.
Готувати для себе однієї не хотілося.
Салат.
Йогурт.
Кава.
Іноді вона стояла біля плити й ловила себе на тому, що автоматично готує порцію на більшу кулькість людей.
І завмирала.
— Досить, — тихо казала собі.
Вечорами вона читала.
Вчилась.
Вмикала музику.
І дуже старалася не думати про його очі.
Не думати про той момент біля машини.
Не думати, як він дивився.
Іноді вдавалося.
Іноді — ні.
Час ішов.
Дні накладалися один на один.
І вона вчилася жити.
Рома
У нього час ішов інакше.
Дім став холоднішим.
Не фізично.
Атмосферно.
Коли він заходив увечері, Артем біг до нього.
— Тату!
І це гріло.
Але більше ніхто не питав:
— Ти втомився?
На кухні часто було порожньо.
Дарина все більше жила своїм проєктом.
Він намагався підтримувати.
Справді намагався.
Але побут почав тріщати.
— Ром, я сьогодні затримаюсь, — сказала Дарина одного вечора, вже взуваючись.
— Добре.
— Ти ж впораєшся?
Він ледь усміхнувся.
— Звісно.
І тільки коли двері зачинились, він зрозумів, що не має навіть готової вечері.
Він замовив піцу.
Погрався з сином.
Купав його.
Читав казку.
Все робив правильно.
Але відчував втому не в тілі — в душі.
Коли Артем заснув, він повільно вийшов у коридор.
І ноги самі понесли його до її кімнати.
Двері були прочинені.
Порожня шафа.
Порожній стіл.
Тиша.
Він зайшов.
Сів на край ліжка.
Повітря тут було іншим.
Ніби ще зберігало її присутність.
Його погляд упав на маленьку забуту дрібницю — гумку для волосся, що закотилась під тумбочку.
Він підняв її.
Стиснув у пальцях.
І несподівано відчув, як щось стискається всередині.
— Чорт… — прошепотів.
Він забрав її з собою.
Ніби це могло щось повернути.
Дарина повернулася пізно.
Він лежав у ліжку, але не спав.
— Ти не спиш? — тихо спитала вона.
— Ні.
Вона лягла поруч.
Між ними була відстань.
Невидима, але відчутна.
— У нас все добре? — раптом спитала вона.
Він затримав дихання.
— Чому питаєш?
— Ти останнім часом якийсь… інший.
Він довго мовчав.
— Втомився, — сказав зрештою.
Це була правда.
Але не вся.
Вона повернулася до нього спиною.
Він дивився в темряву.
І вперше відчув безвихідь.
Він сумував за Олею.
За її мовчазною підтримкою.
За її теплом.
За тим, як вона наповнювала дім.
І тепер, коли її не стало, він побачив, скільки вона робила.
Скільки він не помічав.
І скільки втратив.
Він лежав у темряві.
І думав.
Що робити далі?
Залишити все як є?
Боротися?
Чекати?
Забути?
Вперше він не знав відповіді.
І це лякало більше за все.
Дні йшли.
Вона вчилася жити без нього.
Він учився жити без неї.
Але ночами
кожен знав —
розрив не означає кінець почуттів.