Розділ 33. Ранок

Обидва прокинулися майже одночасно.
І перше, що зробили — потягнулися до телефону.
Автоматично.
Не думаючи.
Оля — ще не розплющивши очей.
Рома — лежачи на спині, дивлячись у стелю.
Екран засвітився.
Тиша.
Ні повідомлень.
Ні пропущених дзвінків.
Ні “ти спиш?”
Оля ковтнула.
Рома затримав дихання на секунду довше.
І кожен тихо поклав телефон назад.
Так і має бути.
Оля
Квартира вже не здавалася чужою.
Але ще не була домом.
Вона стояла на кухні з чашкою кави.
Пара підіймалася вгору.
Сонце світило інакше, ніж у будинку Роми.
Світліше. Спокійніше.
Вона зробила ковток.
Гірко.
Відкрила блокнот.
Почала писати:
• постіль
• штори
• лампа в спальню
• посуд
• пральний порошок
Зупинилась.
Допиши:
• звикнути жити без нього
Вона тихо видихнула.
Стерла останній пункт.
Замість цього написала:
• нове життя
І раптом зрозуміла — так і буде.
Без нього.
Вона вдягнулась. Зібрала волосся.
Погляд у дзеркалі був іншим.
Твердішим.
Але очі — втомлені.
Рома
На кухні було надто тихо.
Ніхто не готував ранкові бутерброди.
Ніхто не питав, чи він буде каву.
Дарина вже збиралась на зустріч.
Артем грався машинками на підлозі.
Все виглядало нормально.
І саме це боліло.
Рома налив собі каву.
Подивився на стілець, де зазвичай сиділа вона.
Місце було порожнім.
І це було відчутно.
— Тату, ти чого такий? — спитав Артем.
— Який?
— Тихий.
Він усміхнувся.
— Просто думаю.
Дарина підійшла ближче.
— Як спав?
— Нормально.
Вона дивилася довше, ніж треба.
Він відвернувся.
Бо боявся, що в його очах видно занадто багато.
День
Вона їхала на навчання.
Він — на роботу.
Вони жили паралельно.
Наче нічого не сталося.
Оля відповідала на питання Назара чітко.
Навіть усміхалась.
Він помічав, що вона старається.
— Ти сьогодні інша, — сказав він.
— Я сьогодні доросліша, — відповіла вона.
І це була правда.
Рома на роботі слухав співробітника, але не чув.
Він ловив себе на тому, що хоче написати.
Просто: “Як ти?”
Палець кілька разів зависав над контактом.
І кілька разів він клав телефон назад.
Ти не маєш права.
Вечір
Оля розкладала речі.
Вішала штори.
Складала книги.
Квартира поступово оживала.
Вона ввімкнула музику.
Щоб не чути власних думок.
Але ніч прийшла все одно.
І з нею — тиша.
Вона лягла в ліжко.
І простягнула руку на другу половину.
Холод.
Порожньо.
І тоді почалося.
Спогади.
Його голос у машині.
Його “Я не хочу, щоб ти йшла.”
Його погляд.
Вона заплющила очі.
І дозволила собі уявити.
Що він таки повернувся.
Що він стоїть біля дверей.
Що він обіймає її ззаду.
Що шепоче:
— Я не можу без тебе.
Серце стиснулося.
Вона перевернулась на бік.
— Перестань, — прошепотіла.
Але тіло пам’ятало.
Його близькість.
Його тепло.
Той дотик руки.
І найгірше — вона не шкодувала, що це відчула.
Вона просто знала — цього не можна хотіти.
Рома. Ніч.
Він лежав поруч із Дариною.
Вона вже спала.
Він дивився в темряву.
І уявляв її в новій квартирі.
Чи вона плакала?
Чи їй страшно?
Чи вона теж думає?
Він закрив очі.
І в уяві побачив її волосся на подушці.
Її очі, коли вона дивилась на нього біля машини.
Її губи, які ледь тремтіли.
Його тіло пам’ятало.
Його серце не слухалося.
Він перевернувся на бік.
Подивився на сплячу Дарину.
І в цю секунду відчув провину.
Він любив свою сім’ю.
І водночас хотів іншу жінку.
Це розривало.
Він стиснув щелепу.
Забудь.
Але пам’ять не стирається за наказом.
Він уявив, що стоїть біля її дверей.
Що стукає.
Що вона відкриває.
Що він каже:
— Дозволь мені бути чесним.
Він різко розплющив очі.
Серце билося швидко.
— Ні, — прошепотів.
Але бажання не зникало.
Не тілесне.
Глибше.
Бути поряд.
Говорити.
Дихати одним повітрям.
Він зрозумів — ніч буде довгою.
Вони налагоджували життя.
Працювали.
Посміхалися.
Старалися.
Але з приходом ночі
кожен залишався сам із тим,
чого не сказав.
І це було важче, ніж розлука....