Розділ . 31 переїзд

Документи були підписані.....
Ключі лежали в її сумці важким грузом .
Її квартира. Її рішення. Її вихід. Та чамусь радості від цього в неї не було....
Після навчання вона підійшла до Назара.
— Сьогодні переїзд, — сказала тихо.
— Справжній? — усміхнувся він.
— Так. Остаточно.
Він уважно дивився. Хотів розвеселити трохи її, та зрозумів що не вийде .....
— Ти нервуєш? ,- йому здавалось в такій ситуації вона мала б радіти . Своє житло ,новий етап життя, з'їхати від родичів колишнього , та ентузіазму не бачив....
— Трохи.
— Бо початок?,- з надією запитав .
— Бо кінець.
Він зрозумів. Що не все так просто . Що в її серці хтось є ,кого вона не хоче відпускати ,але втручатись глибше не мав права ....
— Я допоможу, — сказав просто.
Нова квартира
Вони занесли коробки. В кімнаті лунав порожній звук кроків.
— Тиша трохи лякає, — сказала вона.
— Вона лікує, — відповів Назар з легкою посмішкою .
Вони сіли на підлогу.
— Ти шкодуєш? — спитав він.
Вона довго мовчала.
— Ні. Але болить.
— Ти все одно підеш до нього забирати речі?
— Так.
— Я можу поїхати з тобою.
— Ні. Це я повинна пройти сама.
Він кивнув.
— Тоді я чекатиму. Не біля дверей, — додав із легкою усмішкою.
Вона усміхнулася у відповідь.
Але серце стискалося не тут.
Вечір у будинку
Коли вона зайшла, запах дому вдарив по пам’яті.
Артем перший побачив її.
— Олю! — він кинувся в обійми.
Вона опустилась на коліна і притиснула його до себе довше, ніж зазвичай.
— Ти кудись ідеш? — спитав він, відчуваючи щось.
— У свою квартиру.
— А я можу до тебе?
Горло стиснулося.
— Звісно. Коли захочеш.
За столом вона сказала:
— Я сьогодні переїжджаю.
Дарина спочатку завмерла, потім усміхнулася.
— Я знала, що цей день настане. І ти молодець, що не тягнеш.
Вона підійшла і обійняла Олю.
— Дякую тобі. Ти стільки зробила для нас. Для Артема.
“Для нас.”
Оля відчула, як щось ламається.
— Ти завжди можеш приходити, — сказала Дарина щиро. — Це твій дім.
Ці слова різали.
Бо це більше не буде її дім.
Рома мовчав.
Він дивився на неї так, ніби намагався вловити кожну деталь — як вона тримає ложку, як поправляє волосся. Він старався вловити кожну деталь і закарбувати в своїй памяті . Хотілося кричати від злості ,від цієї ситуації в цілому ,та він не міг! І лиш зжимав кулаки під столом повертаючи собі контроль. Біль в середині тиснув ....
Йому ставало важко дихати...та він не міг ,бляха більше не міг нічого змінити . В нього тупо нема більше на це часу ,бо вона за пару годин просто зникне з його життя..... Вечеря проходила спокійно ,розмовляла переважно Дара про свою роботу і досягнення , Рома її чув як крізь воду . В голові був гул..... Оля трималась до останього, стараючись бути веселою ,щоб не видати всю ту біль що був в душі ... Після вечері Оля пішла до себе .
Збирання
Вона складала речі в сумку.
Кожна дрібниця — частина спільних днів.
Рома стояв у дверях. Вона відчула його присутність. Як повітря стало густішим ,його легкий аромат .
— Я відвезу, — сказав він. 
— Не треба.,- вона обернулася і їхні погляди зустрілись, він стояв схрестивши руки ,погляд твердий ,який проникав глибоко під шкіру . Як іона буде сумувати за цими очима , за цим її небом ,в якому можна потонути і взлетіти .....
— Я хочу.,- голосом не терплячим заперечень сказав ..
Вона подивилась на нього.
І не заперечила. Кивнула головою і повернулась назад збирати речі . Він деякий час ще стояв і дивився на неї а потім тихо пішов...
У машині
Вони їхали мовчки.
В місті вже горіли ліхтарі.
Він тримав кермо надто міцно.
Вона дивилась у вікно.
Між ними зависли слова. Було так тихо ,що вона чула як калатає її серце ,як він глибоко дихає .
— Тобі там… буде добре? — нарешті спитав він не відводячи погляду від дороги .
— Сподіваюсь.,- тихо промовила ,погляд опустила на свої руки які тримали сумку ,вона перебирала в руках її ремінець ,щоб хоч чимось відволіктись .
— Маленька квартира?
— Невелика.
— Світла?
— Так.
Пауза.
— Тобі личить світло, — тихо сказав він.
Вона повернула голову.
— Ром…
Він ковтнув.
— Я просто… звик, що ти тут.
Це прозвучало простіше, ніж він відчував.
— Я теж звикла.
— І ти так легко це відрізаєш?
— Думаєш, легко? — її голос затремтів. 
Він глянув на неї.
— Ні.
Вони замовкли.
Машина зупинилася біля її нового під’їзду.
Але ніхто не виходив.
— Скажи щось, — прошепотіла вона з надією.
— Що?
— Що-небудь,- її погляд блукав по його обличчю...
Він довго дивився перед собою.
— Якщо я скажу те, що думаю… — він замовк.
— Скажи! 
Він повернувся до неї.
В його очах було все.
— Я не хочу, щоб ти йшла.,- сказав на видиху . Він подивився в її очі . Її гарні очі зараз були наповненні болем , і це він той хто цей біль приніс . А обіцяв захищати , допомагати ,а сам ,а сам образив ..... йому стало гірко від цього усвідомлення .
Серце в неї стиснулося. 
— Але ти не мене не зупиниш,- прочитала вона в його очах ,і біль від усвідомлення цього різанув сильніше чим вона могла подумати .
— Ні .....
— Не маєш права ?- з легкою іронією спитала . Вона розуміла . Розумом все розуміла ,та серце хотіло іншого ,воно кричало ,билось і чекало від нього якихось дій , щоб він зупинив ,щоб обняв .
— Знаю.
Тиша.
Він хотів сказати більше. 
Я люблю тебе.
Я боюсь тебе втратити.
Залишся.
Але не сказав.
— Ти будеш щаслива? — спитав він.
— Я намагатимусь. ,- стримуючи сльози сказала . Взялась за ручку щоб вийти з машити і скрити сльози які зрадницьки підступали . Їй треба на свіже повітря , подалі від нього і його запаху , вона все зрозуміла ,і не могла більше знаходитись близько ,бо зламає себе остаточно ....
Він кивнув.
Вони вийшли з машини.
Біля під’їзду
Він поставив сумку на землю.
Стояли надто близько.
— Олю…
Вона підняла очі.,- вони блистіли ,але вона трималась щоб не заплакати при ньому ....
Він підняв руку — і зупинився в повітрі. Вона закрила очі щоб відчути цей дотик ,та нічого не сталося .....
Не обійняв.
— Бережи себе.
Її очі наповнились слізьми.
— Ти теж.
Пауза.
— Я буду сумувати, — сказала вона тихо.
Він заплющив очі на секунду.
— Я вже.
Вона відвернулась першою. Все ,це крапка, кінець, більше вони не побачаться , треба його забути .... сльози вже котилися по щоках , і стримувати їх вона вже не могла ...
Пішла до під’їзду.
На сходах зупинилася.
Майже озирнулась.
Але ні.
Він стояв біля машини.
І не рухався.
Двері під’їзду зачинилися.
А він так і стояв.
Бо втрата не приходить гучно.
Вона приходить тихо.
І залишається.