Розділ 29.

Оля прокинулася ще до будильника.
Небо за вікном тільки-тільки світлішало. Сіре. Невизначене. Як і вона.
Вона лежала кілька секунд, слухаючи тишу дому. Їй потрібно піти раніше. До сніданку. До його кроків у коридорі. До його очей.
Учорашня ніч не минула. Вона просто осіла всередині.
Оля швидко зібралася. Без макіяжу. Волосся зібрала в низький хвіст. Тихо вийшла з кімнати.
Серце билося — раптом він вийде?
Кухня була порожня.
Вона навіть не заварила кави. Просто взяла сумку й вийшла.
Двері зачинилися тихо.
Лише коли вона сіла в маршрутку, дозволила собі видихнути.
Вона приїхала на навчання надто рано.
Аудиторія була майже порожня. Сонце повільно ковзало по партам. Оля сіла на своє місце, склала руки перед собою.
Тут було безпечніше.
Тут не було його запаху. Його погляду.
Двері відчинилися.
— Ого, ти дуже рано, — знайомий голос.
Назар.
Він усміхнувся, знімаючи куртку.
— Незвично тебе так бачити.
Оля ледь усміхнулася у відповідь.
— Ти теж рано. Щось сталося?
— Та ні, — знизав плечима. — Я рано лягаю, рано встаю. Звичка.
Вона дивилася на нього уважніше, ніж зазвичай.
Він теж пережив розлучення. Вона пам’ятала, як колись за кавою він коротко сказав: “Не всі історії витримують час”.
У нього були свої шрами. І це робило його тихішим. М’якшим.
— Як ти? — спитав він уже серйозніше.
— Нормально, — автоматично.
Він не повірив. Але не тиснув.
Між ними повисла пауза — не незручна. Тепла.
Оля зібралася з думками.
— Назар… можна тебе дещо попросити?
— Звісно.
Вона опустила погляд на свої пальці.
— Мені, можливо, потрібно буде перевезти речі. Небагато. Я… шукаю квартиру.
Він трохи здивувався. Але без зайвих питань.
— Коли?
— Може, найближчими днями. Якщо все складеться.
— Скажеш коли й куди — я допоможу, — просто відповів він. — Без проблем.
Її плечі трохи розслабилися.
— Дякую. Справді.
— Не дякуй, — посміхнувся він. — Мені приємно, що ти звернулася.
І в його очах майнула та сама тиха симпатія, яку вона давно відчувала. Легка. Ненав’язлива. Без бурі.
З ним було спокійно.
В аудиторію почали заходити інші студенти. Гомін поступово заповнив простір.
Назар відійшов до столу викладача, розклав матеріали.
Продзвенів дзвінок.
Лекція почалася.
Оля відкрила зошит.
“Ще трохи, — подумала вона. — Ще місяць. І в мене буде диплом. І робота. І власне життя.”
Без чужих стін.
Без заборонених почуттів.
Вона намагалася слухати, але думки все одно поверталися.
Чи прокинувся він?
Чи помітив, що вона пішла раніше?
Чи зрозумів, що вона уникає його?
Вона змусила себе дивитися на дошку.
Треба триматися.
Ще трішечки.
Вона не знала, що саме в цей момент Рома стоїть на кухні з чашкою кави і дивиться на порожній стілець.
І вперше відчуває — вона віддаляється.
Олю… тут дуже багато болю. І дорослого рішення.
Пишу глибоко. Повільно. З внутрішнім надломом.
Після занять вона довго сиділа з телефоном у руках.
“Мені потрібно з вами зустрітися.”
Відправила адвокату.
Відповідь прийшла швидко:
“О 14:00 зручно?”
Вона подивилась на годинник і різко підвелася.
До зустрічі залишалося трохи часу. Вона зайшла в маленьку кав’ярню біля офісу, взяла каву з собою. Їсти не хотілося зовсім.
Шлунок стискався від нервів.
Вона знала, що це неправильно. Останнім часом вона і так схудла. Щоки стали гострішими, ключиці помітнішими. Вона бачила це в дзеркалі. Розуміла, що шкодить собі.
Але змусити себе ковтнути бодай шматок сендвіча — не могла.
Кава обпікала губи, але всередині було холодно.
В кабінеті адвоката пахло паперами і спокоєм.
Він підвівся, привітався, запросив сісти.
— Я якраз збирався вам телефонувати після обіду, — сказав він, відкриваючи ноутбук. — Кошти вже зараховані.
Її серце на секунду завмерло.
— Точно?
Він розвернув екран до неї. Рахунок. Сума.
Вона дивилася на цифри і не одразу повірила.
Це її гроші.
Її новий початок.
Її свобода.
Вона видихнула так глибоко, ніби довго тримала повітря.
— Тобто… вже все?
— Фактично так. Юридично процедура завершена. Ви можете розпоряджатися коштами.
Їй мало б стати легко.
Але разом із полегшенням піднявся інший біль.
Вона не хотіла йти.
Не хотіла залишати його ранкові кроки на кухні.
Його запах після душу.
Його тихе “доброї ночі”.
Не хотіла втрачати Артемчика. Його блакитні очі, які світяться, коли вона пече піцу. Його маленькі руки, що тягнуться: “Тьотю Олю, казку?”
Вона так звикла до цього дому.
До нього.
І саме тому мусила піти.
— Я хочу купити квартиру, — тихо сказала вона.
Адвокат підняв погляд.
— Уже маєте варіант?
Вона відкрила оголошення на телефоні, показала суму.
— Чи вистачить мені?
Він уважно подивився.
— Так. Без проблем. Навіть залишиться невеликий резерв.
Її пальці стиснулися.
— Ми можемо звернутися до мого знайомого нотаріуса. Якщо потрібно терміново — сьогодні можемо почати оформлення.
Сьогодні.
Слово вдарило.
Так швидко?
Вона не була готова до такої швидкості. Усередині все затремтіло. Наче земля пішла з-під ніг.
Вчора — його руки.
Сьогодні — купівля квартири.
— Можемо… — вона ковтнула. — Можемо почати.
Голос звучав впевненіше, ніж вона почувалася.
— Добре, — кивнув адвокат. — Я зараз зроблю кілька дзвінків.
Вона сиділа, слухала, як він говорить по телефону, узгоджує деталі. І розуміла — її життя рухається вперед, незалежно від її страхів.
Коли все попередньо погодили, вона щиро подякувала.
— Якби не ви, я б не впоралася.
— Ви б впоралися, — м’яко відповів він. — Просто трохи довше.
Вона усміхнулася.
Вийшла на вулицю.
Повітря було прохолодним. Вона стояла на сходах офісу і дивилася в небо.
Таке різне небо.
Сьогодні воно було ясне. І болюче чисте.
Вона зробила крок у нове життя.
І навіть не знала, що цього ж дня Рома відчує — щось змінюється без його дозволу.
Олю… зараз дуже важлива внутрішня напруга. Не поспішно. З тремтінням під шкірою.
Стоячи на сходах біля будівлі адвоката, вона подивилася на годинник.
15:05.
До перегляду квартири — ще більше трьох годин.
У зал їхати вона не мала ні сил, ні здоров’я. Тіло було виснажене. Душа — ще більше.
Вона знала, що порушує свою дисципліну. Що останнім часом усе тримається тільки на графіку.
Але стояти без діла — ще гірше.
Вона написала інструктору:
«Можна сьогодні від’їздити мої години?»
Відповідь прийшла швидко:
«Так. Я вільний.»
Оля глибоко вдихнула.
Треба рухатися.
Не можна зупинятися.
Бо якщо вона зупиниться — думки її з’їдять.
Бо якщо дозволить собі просто сидіти — вона розіб’ється.
Бо якщо не буде діяти — знову втратить себе.
За кермом вона зібралася.
Руки міцно тримали кермо. Погляд — вперед.
— Спокійно, — сказав інструктор. — Ти вже значно впевненіша.
І вона відчула це.
Рухи стали чіткіші. Повороти — точніші. Паркування — майже без помилок.
Вона розуміла: курси теж добігають кінця. Ще трохи — і іспит.
Ще трохи — і вона зможе їхати куди хоче.
Самостійно.
Ця думка давала дивну опору.
Коли заняття закінчилося, телефон у її сумці затремтів.
Вона одразу знала — хто.
Серце зробило болючий удар.
Рома.
Пальці раптом стали холодними.
Вона відкрила повідомлення.
«Привіт. Тебе забрати? Ти ще не їдеш додому?»
Коротко. Невпевнено.
Наче він шукав привід побути з нею ще трохи.
Її горло стиснулося.
Так боляче було навіть бачити його ім’я на екрані. Болісно уявляти його голос. Його очі.
Вона довго дивилася на повідомлення.
І набрала:
«Ні, в мене ще є плани.»
Крапка.
Вона не написала — які саме.
Він більше не відповів.
Будинок був простий, охайний. Третій поверх.
Квартира зустріла її теплом. Світлі стіни. Невелика кухня. Одне вікно, через яке падало м’яке світло.
Вона пройшлася повільно.
Уявила, як поставить тут маленький стіл. Додасть штори, які подобаються їй. Поставить лампу з теплим світлом. Купи книжок.
Своє.
Не так, як було з Олегом — “це занадто яскраво”, “це не практично”, “це мені не подобається”.
Тут буде тільки її вибір.
Її простір.
Її життя.
— Мені підходить, — тихо сказала вона ріелтору. — Я готова купити.
Він здивувався.
— Сьогодні?
— Так.
Її голос звучав спокійно. Усередині все тремтіло.
— Добре. Я зв’яжуся з власником, підготуємо документи. Завтра зможемо оформлювати.
— У мене є знайомий нотаріус. Він уже готує мої документи.
— Чудово, тоді домовимося про зустріч.
Вона кивнула.
Коли двері квартири зачинилися за її спиною, вона ще раз подивилася на них.
Завтра вони можуть стати її.
Завтра вона стане ближчою до відстані від нього.
Дорога назад здавалася довшою, ніж зазвичай.
Будинок Роми вже було видно здалеку.
Її кроки сповільнилися.
Попереду — розмова.
Важка. Неминуча.
Сказати, що вона їде.
Що дякує за все.
Що більше не може.
Вона зупинилася біля під’їзду. Підняла очі в небо.
Сьогодні воно було тихим.
А всередині — ні.
Вона знала: ця ніч буде вирішальною.