Розділ 28 . Врятувати себе

Кухня ще пахла тушеною картоплею.
Оля механічно накладала Артемчику вечерю, дмухала на ложку, щоб не було гаряче. Руки працювали, а всередині — шторм.
Вона відчувала його шкіру на відстані. Його подих біля себе в коридорі. Його погляд.
Серце билося так, ніби вона щойно бігла.
— Смачно, тьотю Олю, — радісно сказав Артемчик.
Вона усміхнулася. Трохи надто швидко.
— Їж, сонечко.
Їй потрібно було заспокоїтися. Повернутися в реальність. Тут дитина. Тут родина. Тут не можна розчинятися в чужих очах.
Двері відчинилися — повернулася Дарина.
Весела, трохи втомлена, але світла. Вона сіла на кухні, наклала собі вечерю, почала хвалити:
— Олю, це неймовірно. Як тобі так вдається? Нам так з тобою пощастило…
Слова ніби долинали крізь воду.
Оля кивала, але не чула. Вона жила в іншій кімнаті. Там, де Рома щойно стояв перед нею в рушнику. Там, де його голос зривався.
“Не тікай…”
Вона ковтнула.
Ні. Вона мусить тікати.
— Вибач, у мене ще навчання, — швидко сказала вона, підводячись. — Я піду.
І не дивлячись ні на кого, пішла до своєї кімнати.
Двері зачинилися тихо. Але для неї — наче грюкнули.
Вона сіла на ліжко. Подивилась на свої руки.
Вони ще пам’ятали його дотик.
— Ні, — прошепотіла сама до себе.
Якщо вона залишиться — вона зруйнує все.
Не тільки його шлюб. Себе. Знову.
Вона вже знає, як боляче потім збиратися по шматках.
Телефон у руках здавався важким.
Вона відкрила оголошення.
“Оренда. Невелика студія. Гарний район.”
Подалі від нього.
Подалі від його очей.
Подалі від цієї кухні, де все стало небезпечним.
Вона переглядала варіанти, рахувала в голові гроші, згадувала, що треба подзвонити адвокату, уточнити суму. Розуміла — багато не буде. Але їй багато й не треба.
Лише простір, де вона зможе дихати.
Одна студія зачепила.
Маленька. Світла. Без розкоші. Але чиста.
Вона довго дивилася на фото. Уявляла себе там.
Без його кроків за стіною.
Без боротьби.
Вона написала повідомлення пальці тремтіли :
“Чи можна завтра прийти подивитися?”
Відповідь прийшла швидко:
“Так, приходьте о 18:00.”
І раптом їй стало легше.
Ніби вона ще встигає врятувати себе.
Ще не пізно.
Вона лягла, дивлячись у стелю.
Серце повільно заспокоювалося.
“Я піду. І все стане простіше.”
Вона заснула з цією думкою.
Рома зайшов на кухню, вже одягнений.
Олі не було.
Дарина щось розповідала — про роботу, про дзвінки, про дрібні турботи.
Він кивав.
Не слухав.
Він бачив тільки її очі в коридорі. Її подих. Її губи, що ледь тремтіли.
Йому було неспокійно. Наче щось вислизає.
— Ти якийсь задумливий, — м’яко сказала Дарина. — Все добре? Можемо разом щось вирішити.
Він глянув на неї.
Вона хороша. Турботлива. Своя.
І від цього ставало ще важче.
— Все нормально, — тихо.
Брехня встала гірким комом.
— Я покладу Артема, -йому важко було поруч з нею .... він почувався винним , адже те що він відчував ,те що хотів іншу , це вже зрада..... і від цього ставало тошно...
Він підняв сина на руки.
— Тату, казку?
І серце защеміло.
— Звісно, синку.
Він читав. Голос рівний. Спокійний.
А думки — там.
В іншій кімнаті.
За стіною.
Чи вона спить? Чи теж не може заснути? Як складно жити в одному будинку з нею і не могти нічого зробити , навіть просто побути поряд . . .
Коли Артемчик заснув, Рома довго сидів біля ліжка.
Потім повернувся у свою спальню.
Ліг.
Темрява не приносила спокою.
Він дивився в стелю і вперше дозволив собі чесну думку:
Вона йому не байдужа.
І це вже не просто зацікавлення.
І якщо він нічого не зробить — він її втратить.
А якщо зробить — втратить щось інше.
Сон не приходив.
За стіною — тиша.
А в ньому — буря.