Розділ 26. Ревність

Вечір був тихий. Той самий домашній, буденний.
Звичайний настільки, що саме в таких вечорах і трапляються переломи. Дарина поїхала на зустріч . 
Оля різала овочі для салату, намагаючись зосередитися на простих речах. Ніж рівно ковзав по дошці. Рух за рухом. Вдих. Видих. 
Не дивитися на нього.
Не слухати, як він сміється.
Не згадувати, як це — стояти ближче.

Не думати що вони зараз вдвох ! 
— Артеме, не на диван! — пролунав голос із вітальні.
— Тату, я літак!
— Ти катастрофа, а не літак.
Оля ледь усміхнулась. І майже одразу стерла цю усмішку, ніби вона видала її.
Рома зайшов на кухню, сперся плечем об стіну. Повітря відразу стало менше . 
— Шеф-кухарю, допомога потрібна?
Раніше вона б сказала щось гостре у відповідь.
Зараз — лише:
— Ні.
Коротко. Спокійно. Без тепла.Як же важко себе так тримати ,і не видати ,всю ту бурю емоцій що він в ній викликає .

Він помітив.

І вперше за вечір відчув легкий, майже непомітний холод.
— Ти сьогодні якась… — він пошукав слово, — тиха.
— Багато матеріалу дали. Голова забита цифрами.
Вона не підняла очей.
А він занадто довго дивився на неї.
Вечеря минала нормально. Артем щось розповідав про свого «дракона».
Життя текло звично.
Поки телефон не завібрував.
Оля потягнулась до нього не одразу.
Рома глянув випадково.
На екрані світився незнайомий йому контакт:
Назар
Ім’я.
Просто ім’я.
Але щось у грудях різко стиснулося.
Назар.
Він не пам’ятав, щоб вона колись згадувала це ім’я.
Вона казала “курси”, “викладач”, “група”.
Але конкретики — ніколи.
— Я відповім, — тихо сказала вона й швидко пішла в кімнату.
Не тут.
Не поруч.
Двері тихо зачинилися.
І саме це вдарило.
Він залишився на кухні.
З рушником у руках.
З дивним відчуттям під ребрами.
Ти не маєш права.
Але чому тоді так неприємно?
За дверима — її голос.
Тихий. М’якший, ніж за столом.
— Так, я перерахувала…
— Ні, там інша проводка…
— А, тепер зрозуміла.
Пауза.
— Дякую.
Ще пауза.
І тихий сміх.
Не гучний. Не показний.
Справжній.
Він завмер.
Цей сміх він не чув із собою вже кілька тижнів.
І раптом усвідомив: хтось інший чує його зараз.
— Якщо не складно, скинь приклад ще раз…
— Ні, мені не важко, просто хвилююсь перед заліком.
Хвилюється.
Він навіть не знав, що вона хвилюється.
Що їй складно.
Що вона не впевнена.
Чому вона не прийшла до нього?
Тому що ти сам віддалився.
Думка вдарила несподівано.
Він сперся руками об стільницю.
Назар.
Викладач?
Старший?
Одноліток?
Чому вона сміється з ним так легко?
У грудях розгорівся тихий, глухий вогонь.
Ревність.
Слово було занадто гучним, щоб він дозволив його собі.
Але відчуття було саме таким.
І це його налякало.
Бо якщо це ревність — значить, вона для нього не просто “друг сім’ї”.
— Ром? — голос Дарини повернув його в реальність.
Він різко випрямився.
— Що?
— Ти сьогодні дивний.
— Втомився.
Вона дивилася ще кілька секунд. Ніби намагалася зрозуміти, що саме змінилося.
Але не стала копати.
— Я піду дороблю макет для студії.
Вона пішла. Він навіть не замітив коли вона певернулась....
І він залишився сам із власними думками.
І з голосом за дверима.
— Добре, я спробую ще раз…
— Дякую, Назаре.
Ім’я прозвучало чітко.
І в нього всередині щось боляче опустилося.
Коли Оля вийшла, обличчя було спокійним.
Надто спокійним.
— Все добре? — спитав він, намагаючись звучати байдуже.
— Так. По навчанню.
— Пізно.
Вона ледь напружилася.
— У нас скоро залік.
Пауза.
— Він допомагає? — запитав він обережно, не вимовляючи імені.
— Так. Пояснює те, що я не розумію.
Він кивнув.
І раптом усвідомив: його дратує не дзвінок.
Його дратує, що вона більше не приходить із цими питаннями до нього.
Пізніше.
Тиша. Ніч.
Оля вийшла на кухню попити води. Світло було приглушеним.
Він сидів за столом. Вона не очікувала його тут побачити , серце знов почало калатати , здавалося що йому його також чути  і від цього було страшно
— Ти ще не спиш? — тихо спитала вона ,стараючись сховати хвилювання .
Він повільно підняв на неї очі.
У погляді було щось нове. Тривожне.
— Не хочеться. ,- тяжко відповів ....
Вона намагалася дивитися кудись повз нього. У стіну. У темряву.
Тільки не в ці ясні, глибокі очі.
Ті, що здаються  їй цілим небом.
— Олю, — його голос став тихішим. — Ми можемо поговорити?
Вона завмерла.
— Про що?,-майже прошептіла .
— Ти від мене тікаєш.
Тиша.
— Ні.
— Так.
Він підвівся. Повільно. Ніби боявся сполохати.
— Раніше ти не йшла в кімнату, коли дзвонили.
Вона ковтнула.
— Це навчання.
— Я знаю.
Але голос видав його.
Він зробив крок ближче.
— Просто… я відчуваю, що ти закриваєшся.
Вона нарешті подивилася йому в очі.
І в цьому погляді було стільки боротьби, що йому стало важко дихати.
— Так треба.
— Кому?
Він обережно торкнувся її зап’ястя.
Ледь.
І цей дотик був як розряд.
Її шкіра тепла. Жива.
Вона різко вдихнула.
Він відчув, як по ній пробігла хвиля.
І в цю секунду зрозумів:
вогонь у грудях — це не через Назара.
Це через неї.
— Не треба… — прошепотіла вона.
— Чому?
— Так не можна.
Його пальці ще секунду тримали її руку.
І саме ця секунда здалася надто довгою.
Він бачив у її очах те саме, що відчував сам.
І це було страшніше за будь-який дзвінок.
Він повільно відпустив.
Бо якщо не відпустить — зайде далі.
— Добраніч, Олю.
Вона кивнула.
І пішла.
А він залишився стояти в напівтемряві, з дивним усвідомленням:
він ревнував....