Розділ 25. Порожня квартира

Ранок прийшов раніше, ніж вона була готова його прийняти.
Оля прокинулася ще до будильника. Не через шум. Через думки. Вони ніби стояли над ліжком і чекали, поки вона відкриє очі.
Сьогодні.
Вона довго дивилася в стелю.
Сьогодні вона поїде на квартиру.
Не сказала про це нікому.
Ні Ромі.
Ні Дарині.
Навіть Артемові.
Це було її рішення. Її маленька, тиха боротьба. Вона мусила пройти це сама ....
Вона повільно підвелася, вдягнула халат і пішла на кухню. Кухня пахла кавою. Дарина вже стояла біля плити.
— О, ти рано сьогодні, — здивувалася вона.
— Не спалося.
— Мені теж. Бізнес не відпускає, — зітхнула Дарина, перевертаючи омлет.
Оля кивнула і мовчки взялася різати овочі. Побут рятував. Ножем по дошці — чітко, рівно, контрольовано. На відміну від життя.
Артемчик прибіг сонний, з розпатланим волоссям.
— Тато вже пішов?
— Ні, — усміхнулася Оля. — Зараз прийде.
І саме в цей момент Рома вийшов з кімнати, застібаючи годинник. Артем миттєво кинувся до нього.
— Тату, не йди!
— Артемчику, мені треба на роботу.
— Нєєє…
Він обхопив його ногу маленькими руками. І в цій сцені було стільки життя, стільки любові, що Оля завмерла.
Вона дивилася.
Як Рома присів, щоб бути на одному рівні з сином.
— Я повернуся ввечері. І ми пограємося. Домовились?
— Обіцяєш?
— Обіцяю.
Вони притиснулися лобами. І в цю мить Оля відчула дивний біль. Не ревнощі. Не заздрість.
Втрату.
Колись вона теж вірила в обіцянки.
— Олю, ти сьогодні кудись після навчання? — раптом спитав Рома, дивлячись на неї.
Серце підскочило.
— Ні… як завжди.
Вона збрехала легко. І це її налякало. Навіть промайнула думка " може він щось знає " . 
Навчання
На занятті вона була присутня тілом, але думками — в іншому місці.
Назар помітив.
— Ти сьогодні занадто тиха,- його очі вивчали її обличчя ,шукаючи причину її стану . Йому було не байдуже що відбувається в її серці ,житиі ,думках . Але розумів ,що не вони ще не в таких відносинах ....
— Просто зосереджена, — відповіла вона ховаючи очі . Наче він міг там щось знайти ,що вона не хотіла відкривати ....
І це була правда. Вона зосереджувалась на тому, щоб не розвалитися , щоб стати сильнішою, щоб навчитись жити заново.
Після занять вона не поїхала одразу. Постояла біля входу. Зателефонувала собі в таксі.
Квартира чекала.
Дорога
Чим ближче вона під’їжджала, тим сильніше стискалося горло.
«А раптом він там?»
Серце пришвидшилося.
«А раптом він з нею?»
Уява малювала картини — чужі туфлі в коридорі, жіночий сміх, її запах у їхній спальні.
«А якщо він мене вижене?»
Вона стиснула пальці.
Це ж її квартира. Але колись вона так звикла, що все — його. Рішення — його. Простір — його.
«А якщо я не витримаю?»
Таксі зупинилося.
Вона довго не виходила.
Потім змусила себе відчинити двері під’їзду.
Порожня квартира

Пару хвилин просто стояла під дверима ,прислухаючисьдо звуків з квартири , та стук її серця чувся голоснішим ..... постукала тихенько ..... трясущимися риками повільно вставила ключ.... він підійшов .... 

-значить він не змінив замки , - полегшено видихнула.
Ключ провернувся важко.
Тиша.
Ніхто не зустрів.
Ніякого голосу.
Ніякого сміху.
Порожньо.
Вона зробила крок.
І раптом відчула дивне полегшення.
Його нема.
Але разом із тим — пустка.
Квартира була така ж порожня, як і вона всередині. Відчувалося що тут ніхто не жив і напевно й не приходив , це чомусь засмутило.... Повільно пройшла у вітальню . Відразу побачила плед на дивані ,і спогади накрили .....

як прийшов Рома ,як заспокоював , тепло його рук ,і коли в нього на руках змогла вперше добре заснути . Взяла його до рук щоб забрати ....він став для неї цінним ,не просто пледом .... на камоді стояло фото в рамці .... вона взяла і його ,провела пальцями по своєму відображенню , де вона молода ,щаслива, де все життя попереду .... гірко посміхнулась.... і забрала фото теж на згадку .....

Далі кабінет..... в останнє вона бачила олега там .... це було його територія на якій для неї не було місця .... хоч її речей там не було та цікаво було подивитись на кінець .... та взявши за ручку ,смикнула ,і зрозуміла що вони закриті ..... знов гірко посміхнулась ... навіть зараз це місце під забороною .....

далі спальня .....

Повільно відкрила двері , бо страшно а раптом він спить .... та в середині нікого не було.... 
— От і все… — прошепотіла вона. Сіла на свою частину ліжка ,відкрила шухляду і почала забирати свої речі . В першу чергу її документи , пару золотих прикрас .... Олег не сильно її балував такими дарунками ....
Вона повільно відкривала шафи. Діставала речі. Складала в коробки. Сортувала відразу . Що не гарне ,велике ,заношене все в смітник ! В нове життя не хотілося брати ніякого мотлоху ....
І кожна річ тягнула за собою спогад.
Ось сорочка.
Вона гладила її о першій ночі, бо він мав важливу зустріч.
Ось її старий светр.
Вона колись одягала його, щоб подобатися.
І раптом прийшов спогад.
Вона сидить біля дверей. Вечір.
Годинник показує 23:40.
Він обіцяв бути о дев’ятій.
Телефон мовчить.
Вона не їсть. Не спить. Просто чекає.
І коли він заходить — вона не свариться.
— Ти голодний? — питає.
А він проходить повз.
— Не починай.
І вона мовчить.
І знов чекає.
І знов виправдовує.
— Він просто втомився.
— У нього складний період.
— Я повинна бути мудрішою.
Вона опустилася на підлогу біля коробки.
— Я була не закохана… — голос затремтів. — Я була залежна.
І це було боляче вимовити.
Бо роками вона називала це любов’ю.
Любов’ю називала страх втратити.
Любов’ю називала приниження.
Любов’ю — мовчання.
А це був тиск.
Звичка.
Страх залишитися самій.
Сльози текли.
Але це були інші сльози.
Не жертви.
Прозріння.
— Я більше не буду чекати біля дверей, — сказала вона вголос.
І вперше повірила собі. Без жалю викинула той светр.
Вона акуратно склала останню коробку. Поставила посеред кімнати. Далі пройшла на кухню . Вона любила готувати, тому мала багато кухонних дрібничок ....всі обережно склала в коробку . В одній із шухляд лежали квитанції , її план бюджету щоб не виходити за рамки ,трохи купюр ...і картка ..... на ній на було багато коштів , на продукти ,та платежі , але для неї зараз і це було за щасття.... поставила коробку з кухні до інших в залі ...
Забрати поки нема куди.
Але вона вже зробила головне.
Вона зібрала себе. І стало трохи легше .... 
Водіння
Вона не дозволила собі їхати додому одразу.
Потрібно було на водіння.
І вона поїхала. Хоча простіше було вернутись додому закутатись в ковдру і пожаліти себе хоч трошки. Та розуміла що від цього стане гірше , тому взяла себе в руки і на заняття !!!
— Сьогодні ти зібрана, — сказав інструктор, коли вона чітко виконала маневр.
— Стараюся. -посмішка торкнулася її лиця 
— Який знак перед нами?
— Обмеження швидкості 40.
— Добре. А цей?
— Пішохідний перехід.
Вона відповідала впевнено.
І вперше відчула — вона щось контролює.
— Ти добре підготувалася, — похвалив він.
І їй стало тепло.
Бо це — її досягнення.
Не через когось.
Не для когось.
Для себе.
Вечір
Додому вона повернулася спокійніше.
Допомогла готувати вечерю. Доробила соус на свій смак.
— Ти добре готуєш, — сказала Дарина, поспішаючи. — Мені треба ще виїхати по справах.
І вона поїхала.
Рома повернувся з роботи.
— Вечеряємо? — спитав він.
— Я… мені треба багато вчити, — швидко відповіла Оля.
Він хотів щось сказати.
Але замовк.
Вона втекла в кімнату.
Рома залишився з Артемом. Вони гралися, сміялися. Потім він купав його.
— Тату, а ти щасливий? — раптом спитав Артем у ванній.
Рома завмер.
— Чому питаєш?
— Просто.
— Я люблю тебе. І це робить мене щасливим.
Але відповідь була неповною.
Коли він уклав його спати, довго сидів біля ліжка.
Думав.
Про Олю.
Про її віддалення.
Про те, що він робить не так.
У своїй кімнаті Оля сиділа над конспектами.
Вчила. Писала. Повторювала.
Вона вирішила.
Якщо боротися — то працювати.
Не плакати.
Не чекати.
Не благати.
Працювати.
Змінюватися.
Ставати сильною.
І цього разу — для себе.
Ніч опускалася тихо.
І цього разу вона не чекала кроків біля дверей.
Вона будувала нову себе.