Розділ 24. Втеча від себе

Навчання сьогодні тягнулося повільно.
Не через складність матеріалу — цифри, формули, звіти давалися Олі легко. Вона завжди вміла концентруватися. Але сьогодні кожна клітинка таблиці розпливалася перед очима.
Назар щось пояснював біля дошки. Його голос був спокійний, рівний. Інші слухали. Записували. Жили своїм звичайним життям.
А в ній — шторм.
Вона відчувала його ще з ранку. Ту дивну тишу між нею і Ромою. Ту паузу в коридорі вчора. Ті слова, які зависли, але не були сказані.
— Олю?
Вона підняла голову. Назар дивився на неї уважніше, ніж зазвичай.
— Можеш повторити, який рахунок ми використовуємо в цій операції?
Вона автоматично відповіла правильно. Голос рівний. Без емоцій.
Назар усміхнувся.
— Ти сьогодні занадто серйозна. Все добре?
І ось це «все добре» чомусь боліло.
— Просто втомилась, — тихо сказала вона.
Він не наполягав. І це було добре. Бо якби ще одне питання — вона б не витримала.
Коли заняття закінчилося, Оля затрималася на хвилину, збираючи конспекти повільніше, ніж потрібно. Вона ніби давала собі час не повертатися додому. Не заходити туди, де кожен погляд став раною.
Вийшовши надвір, вона глибоко вдихнула холодне повітря.
Небо було сіре. Безбарвне.
Таке ж, як її думки.
Водіння
Сівши за кермо, вона відчула знайоме тремтіння.
Тут усе було просто. Педаль. Кермо. Дзеркала.
Або їдеш — або ні.
— Розслаб плечі, — сказав інструктор. — Ти затиснута.
Вона навіть не помітила, що стискала кермо так сильно, що пальці побіліли.
— Вибачте…
Авто рушило. Вона дивилась на дорогу, але бачила не її.
Вона бачила Рому.
Його погляд за вечерею.
Те, як він дивиться на Артема, коли той сміється.
Те, як він дивиться на неї — і швидко відводить очі.
«Я зайва».
Думка прийшла різко. І застрягла.
Вона різко натиснула на гальмо.
— Спокійно, — сказав інструктор. — Ти добре їздиш. Просто думай про дорогу.
Якби ж можна було просто думати про дорогу.
А не про те, що серце кожного дня заходить на заборонену територію.
Коли урок закінчився, вона ще довго сиділа в машині. Не хотіла виходити. Не хотіла йти додому.
Але й тікати вона не могла.
Дім
Коли вона відчинила двері, її зустрів сміх Артема.
— Оляяяя! — він кинувся до неї.
Вона присіла й обійняла його. І в цю секунду світ ніби став простішим.
— Що робимо? — запитала вона, цілувавши його в маківку.
— Будуємо гараж!
— Тоді це серйозна справа.
Вони сіли на підлогу. Машинки, кубики, вигадані історії. Артем сміявся так щиро, що в Олі щось стискалося в грудях.
Вона не мама.
Але він тягнувся до неї так, ніби вона — його спокій.
Рома стояв трохи далі. Спостерігав.
Він помічав усе.
Як Оля сьогодні усміхається трохи натягнуто.
Як вона не дивиться в його бік.
Як надто старанно зосереджена на Артемі.
Він бачив її втечу.
І це боліло більше, ніж якби вона кричала.
«Вона віддаляється», — подумав він.
І раптом усвідомив: йому страшно.
Страшно, що вона одного дня просто піде.
— Ром, — тихо сказала Дарина, підійшовши ззаду.
Він здригнувся, ніби його вирвали з думок.
Вона обняла його за талію.
— Ти десь далеко сьогодні.
— Просто втомився.
Дарина притулилася сильніше.
— Все налагодиться.
Він кивнув. Автоматично.
Але в голові була лише одна думка — не про «все».
Про Олю.
Оля підняла голову саме в цей момент.
І побачила.
Як Дарина його обіймає.
Як він стоїть спокійно.
Як їхня сімейна картина виглядає правильно.
Їй ніби хтось повітря перекрив.
«Ось їхнє місце», — подумала вона. — «А не моє».
Вона швидко відвела погляд. Усміхнулась Артемові.

Але в середині піднялася буря , їй боліло ,серце рвалося від розуміння що він не її , вона не має права ревнувати чи навіть думати про таке.....
— Давай ще один поверх.
А всередині щось тріщало.
Вечір
Після вечері вона майже не говорила. Відповідала коротко. Не дивилася в його очі.
Рома кілька разів намагався:
— Як навчання?
— Нормально.
— Водіння?
— Добре.
Стіна.
Невидима, але тверда.
Вона втекла в кімнату під приводом занять.
Закрила двері. Притулилася до них спиною.
І тільки тоді дозволила собі видихнути.
Сльози прийшли не одразу. Спочатку було лише важке дихання. Потім — біль. Потім — тихе ридання.
— Що я роблю… — прошепотіла вона.
Вона не мала права відчувати те, що відчуває.
Не мала права дивитися на нього довше, ніж потрібно.
Не мала права ревнувати.
Але вона ревнувала.
Не до Дари.
До того життя, яке могло б бути її — в іншій реальності.
Вона сіла на ліжко. Стиснула руками голову.
«Треба йти».
Думка була страшною. Але правильною.
І саме в цей момент вона почула кроки в коридорі.
Повільні. Знайомі.
Вони наблизились до її дверей.
І зупинилися.
Серце почало калатати так сильно, що вона боялася — він почує.
Тиша.
Він стояв.
Вона знала це. Відчувала.
Можливо, він хотів постукати.
Можливо, хотів щось сказати.
Минуло кілька секунд.
Довгих, як вічність.
А потім кроки продовжилися. Віддалилися.
Він пішов до себе.
І саме тоді в неї щось обірвалося.
Не через те, що він не зайшов.
А через те, що вони обоє боялися зробити цей крок.
Вона лягла, втупившись у стелю.
Сльози текли тихо.
— Що ж робити… — прошепотіла вона.
Вона знала: якщо залишиться — буде боляче.
Якщо піде — теж.
Але завтра вона піде на квартиру.
Почне збирати речі.
Почне віддалятись.
Бо інакше їхня буря зруйнує все.
За стіною Рома лежав із відкритими очима.
Він теж не спав.
Він теж думав.
Про її очі.
Про її втечу.
Про те, що вона відчуває так само.
І вперше за довгий час він відчув страх втрати.
Не гучний.
Не драматичний.
Тихий.
Справжній.
А над містом повільно темніло небо.
Таке різне небо.
І під ним — двоє людей, які стояли на межі.