Розділ 23 . Між минулим і своїм

На навчанні було тихо. Навіть занадто.
Оля сиділа за другою партою біля вікна, відкритий зошит, ручка в руці — ідеальна студентка. Але сьогодні цифри розпливалися. Дебіти й кредити ніби не сходилися не в таблиці — а в її голові.
Назар пояснював нову тему спокійно, структуровано, як завжди. Він не дивився на неї постійно, але кілька разів її погляд зустрічався з його — уважний, трохи насторожений.
Коли заняття закінчилося і група почала розходитись, він підійшов.
— Олю, у вас сьогодні дуже відсторонений вигляд, — м’яко сказав він.
Вона підняла очі.
— Просто багато думаю.
— Якщо я можу чимось допомогти… хоча б із матеріалом, — додав він. — Не тримайте все на собі.
Вона ледь усміхнулась.
— З матеріалом я впораюсь.
Він затримав погляд ще на секунду.
— Я не лише про матеріал.
Між ними повисла тиша. Без кави. Без запрошень. Просто теплий людський жест — не більше.
— Дякую, — сказала вона тихо. — Справді.
І вийшла з аудиторії, відчуваючи, що зараз будь-яка зайва м’якість може її розхитати.
У залі було гучно. Метал, удари гантелей, важке дихання. Тут усе було простіше: або ти піднімаєш — або ні.
Вона стала на доріжку, виставила швидкість. Спочатку повільно. Рівне дихання. Рівний крок.
«Я не слабка», — повторила подумки.
Тренер Сергій підійшов, склавши руки на грудях.
— Темп замалий. Ви сьогодні ніби не тут.
— Я тут, — коротко відповіла вона.
— Тоді давайте трохи більше. Ви ж не просто приходите “постояти”.
Вона збільшила швидкість.
Пульс пішов угору.
Потім — силові. Гантелі здались важчими, ніж зазвичай. Руки тремтіли на третьому підході.
— Стоп, — сказав Сергій, забираючи одну гантелю. — Ви берете більше, ніж треба.
— Я можу.
— Можете. Але зараз не про це. Техніка.
Він показав, поправив її лікоть, трохи нахилив корпус.
— Ви або працюєте правильно, або шкодите собі.
Його слова несподівано вдарили глибше, ніж мали б.
«Або правильно. Або шкодиш собі».
Скільки років вона жила неправильно? Терпіла? Доводила, що “може більше”?
Останній підхід вона зробила чисто. Чітко. Без злості — з концентрацією.
Після душу вона стояла в роздягальні, дивлячись на своє відображення. Тіло підтягнулося. Погляд став жорсткішим.
«Мені 32. І я більше не дозволю нікому ламати мене».
Телефон завібрував.
Повідомлення від адвоката:
«Ольго, з’явилась можливість обговорити деталі продажу квартири. Якщо можете — зайдіть сьогодні».
Серце стиснулося.
Вона навіть не переодяглась повністю — швидко зібралася й поїхала.
В офісі адвоката пахло папером і кавою. Все чітко. Рівно. Без емоцій.
— Процес запущено, — сказав він, розкладаючи документи. — Квартира готується до продажу. Після реалізації кошти будуть розподілені згідно рішення суду — п’ятдесят на п’ятдесят.
— Скільки це займе? — спитала вона.
— Орієнтовно тиждень-два. Якщо ваш колишній чоловік не буде затягувати.
Вона стиснула пальці.
— А якщо буде?
— У нас достатньо важелів впливу. Не хвилюйтесь.
Вона кивнула. Але хвилювання було не про гроші.
Вона вийшла на вулицю. Сутеніло. Повітря було холодне.
І раптом прийшло усвідомлення.
Квартиру продадуть.
Її кухню.
Її балкон.
Її спальню, де вона мріяла про дитину.
Все стане чужим.
Вона зупинилася посеред тротуару.
«Я більше туди не повернусь».
І майже одразу інша думка:
«А речі?..»
Сукні. Книги. Її старий плед. Фотоальбоми. Документи.
Вона досі нічого не забрала.
Хвиля тривоги накрила.
«Завтра», — сказала вона собі. — «Я піду завтра».
Не сьогодні. Сьогодні вона ще не готова ступити в ті стіни.
У домі Роми було тепло. З кухні пахло вечерею — Дарина щось готувала, голосно щось пояснюючи Ромі. Їхні голоси змішувались, як звичний сімейний фон.
Оля тихо зайшла, зняла куртку.
— О, ти вже? — усміхнулась Дарина. — Ми майже готові.
— Я не голодна, — тихо відповіла Оля. — Я до себе… трохи повчитися.
Вона не хотіла втручатися. Не хотіла бути третьою.
Рома провів її поглядом.
Він помітив. Її відстороненість. Її тишу.
Вона зачинилася у своїй кімнаті, відкрила конспекти. Слова розбігалися.
Стук у двері.
— Оля… — тихий голос Артема.
Вона одразу пом’якшала.
— Заходь.
— Ти мені почитаєш?
Вона усміхнулась.
— Звісно.
Вони сіли на її ліжку. Він притулився до неї, як кошеня.
Вона читала повільно, гладячи його по волоссю. І серце стискалося від ніжності. Вона так хотіла свою дитину. Свою. Колись.
Двері тихо відчинились.
— Він тебе не відпускає, — з легкою усмішкою сказав Рома.
— Я не проти.
Артем уже напівспав.
— Я заберу його, — тихіше сказав Рома.
Він обережно підняв сина на руки. І на секунду їхні пальці з Олею випадково торкнулися.
Короткий, ледь відчутний дотик.
Вона одразу відвела руку.
— Добраніч, — сказала швидко.
Він затримав погляд.
— Ти мене уникаєш?
Вона опустила очі.
— Ні. Просто втомилась.
Але це була не вся правда. Що вона мала йому сказати ? Що він викликає в неї бурю емоцій ,що мусить контролювати свої почуття ,емоції ,погляди ... що розривається з середини від цієї ситуації ? І що найкраще що вона може зробити це уникати !?!
Коли вона залишилась одна, телефон знову завібрував.
Ім’я на екрані — Олег.
Вона довго дивилась на екран, перш ніж відкрити.
Повідомлення було коротким.
«Ти думаєш, виграла суд і стала королевою? Сука, ти нічого без мене не варта. І не радій завчасно — я знайду, як тобі це все зіпсувати. Ти ж знаєш, я вмію.
Ходи обережно. Місто маленьке. Можемо випадково зустрітись».
Її пальці похололи.
Повідомлення продовжилось:
«І не думай, що хтось тебе захистить».
Старий страх підняв голову. Знайомий. Липкий.
Але цього разу він не накрив повністю.
Вона повільно вдихнула.
Він роками говорив, що вона ніхто.
Роками тримав у напрузі.
Роками змушував боятись.
Але зараз…
Вона підвелася.
Подивилась на шафу.
На сумку внизу.
«Завтра».
Не через нього.
Не зі страху.
А тому що це її речі. Її життя.
І вона більше не дозволить йому вирішувати, коли їй дихати