Розділ 22. Після

Ранок прийшов тихо.
Не було бурі. Не було крику.
Була тиша, що зависла в повітрі, як тонкий лід.
Оля майже не спала. Вона пам’ятала кожну хвилину ночі — як лежала з відкритими очима, як рахувала удари серця, як прислухалась до кроків у коридорі. Як стискала ковдру, щоб не піти і не сказати: “Пробачте. Я піду.”
Коли задзвонив будильник, їй здалося, що вона просто закрила очі на секунду.
Вона сіла на ліжку повільно. Голова важка. Очі опухлі. В горлі сухо.
“Ти вирішила. Значить, тримайся.”
Вона вмилась холодною водою, дивилась на себе в дзеркало довше, ніж зазвичай.
— Зберися, — прошепотіла собі.
На кухні пахло кавою.
Дарина вже стояла біля плити. Волосся зібране, рухи чіткі, правильні.
— Доброго ранку, — сказала вона, ніби нічого не сталося.
Рома сидів за столом. Він підняв очі.
І завмер.
Оля відчула цей погляд одразу. Він був короткий, але надто уважний.
— Доброго, — тихо відповіла вона.
Вона не сіла навпроти. Сіла збоку. Відстань — кілька метрів, але вона відчувалась більшою.
Артем прибіг із кімнати.
— Оля! — він одразу обійняв її за талію.
І отут вона ледь не зламалась.
Вона обійняла його у відповідь, але стримано. Обережно.
— Доброго ранку, сонце.
Рома це помітив.
Вона завжди обіймала його довше.
— Ти сьогодні якась тиха, — сказав Артем.
— Просто не виспалась, — усміхнулась вона.
Дарина поставила тарілки.
— У мене сьогодні ще зустріч із постачальниками, — сказала вона Ромі. — І фотосесія для реклами.
— Ммм, — коротко відповів він.
Пауза.
Оля пила каву маленькими ковтками. Вона відчувала, як Рома кілька разів дивиться на неї.
Вона не підняла очей жодного разу.
Його це зачепило.
— Олю, ти сьогодні на навчання? — спитав він.
— Так.
Коротко. Без інтонації.
— Довго будеш?
— Як завжди.
Знову стіна.
Він відчув це. Чітко. Вона ніби відступила на крок. Закрилась.
І це чомусь боліло сильніше, ніж нічна розмова.
На лекції вона сиділа в другому ряду. Конспект відкритий. Ручка рухалась автоматично.
Назар зупинився на поясненні проводок, але вже кілька хвилин дивився на неї.
Вона не реагувала. Не піднімала очей.
— Олю, — м’яко сказав він. — Скажіть, будь ласка, який рахунок тут буде доречний?
Вона підняла голову. Погляд трохи розгублений.
— Шістдесят третій… здається.
— Правильно, — кивнув він. — Але ви сьогодні не тут.
Легкий сміх аудиторії.
Вона почервоніла.
Після заняття він підійшов.
— Усе гаразд?
— Так, звісно.
— Ти погано брешеш.
Вона вперше за день ледь усміхнулась.
— Це через розлучення? — обережно спитав він.
Її пальці стиснули зошит.
— Просто… багато всього.
— Кава? — м’яко запропонував він. — Без бухгалтерії.
Вона хотіла відмовитись.
Але раптом відчула — їй потрібно подихати. Просто переключитись трохи ,щоб думки не кружляли одна за одною ,а трохи поставити їх на паузу .
— Добре. - легенько посміхнулась 

Назар був досить симпатичним , приємний ,з ним легко було в спілкуванні . Нічого не переверталось в середині від його поглядів , не було страху що вона не така ...
Кав’ярня була тиха, невеличка ,пахло свіжою кавою і ваніллю.
— Ти сильна, — сказав Назар, коли принесли замовлення.
— З чого ти взяв?
— Бо не розвалюєшся публічно.
Вона дивилась у чашку.
— Це не завжди сила.
— Можливо. Але це витримка.
Він не тиснув. Не ліз глибше.
Розповів про свої перші невдачі, про те, як міняв професію.
Вона слухала. І вперше за день її плечі трохи розслабились.
— Ти ще будеш дуже щасливою, — раптом сказав він.
Вона ковтнула.
“Якщо піду.”
Але цього вона не сказала.

На водінні вона зробила помилку на перехресті.
— Концентрація, Олю! — сказав інструктор.
Вона кивнула.
“Думай про майбутнє. Про своє життя.”
Не про нього. Що за день такий ? Скрізь одні промахи і невдачі . Здавалось все проти неї ....
Ввечері вона повернулась додому розбита .
У коридорі було світло.
Рома стояв біля шафи.
— Привіт, — сказав він.
— Привіт,- якомога спокійніше відповіла . 
Вона швидко зняла пальто, пальці трохи трусились . Сама його присутність близько вибивала її з рівноваги ...
— Як день? — спитав він. 
— Нормально, 
Коротко.
Вона пішла на кухню, швидко поїла, майже мовчки.
Дарина розповідала про зустрічі. Про оренду. Про майстрів.
Оля слухала, але ніби через воду.
— Я піду повчуся, — сказала вона.
— Уже? — тихо спитав Рома.
— Так.
І вона зачинилась у кімнаті.
Він дивився на зачинені двері довше, ніж потрібно.
Телефон Олі лежав на столі в коридорі — вона забула.
Екран засвітився.
Повідомлення.
“Назар:  Дякую за спільну каву !Сподіваюся, тобі  стало трохи легше. Якщо що — я поряд.”
Рома випадково побачив.
І всередині щось неприємно кольнуло. Погляд став темнішим ....
Назар.
Кава.
“Я поряд.”
Він стиснув щелепу.
— Чиє це? — спитала Дарина.
— Олине.
Він поклав телефон назад. Обережно.
Але в грудях стало важко.
Пізніше, коли Артем заснув, Дарина лягла поруч.
— Дякую, що сьогодні був уважний, — сказала вона.
— Ми ж домовились.
Вона притулилась до нього.
Він обійняв.
Все ніби правильно.
Все ніби на місці.
Але коли світло згасло, він залишився з відкритими очима.
Він згадував коридор.
Її тремтіння.
Її сьогоднішню холодність.
Повідомлення від Назара.
Його різонуло не те, що вона пила каву.
А те, що вона стала далекою.
Він сам обрав боротися за сім’ю.
І він буде боротися.
Але чому тоді йому так боляче від її відстороненості?
Чому в грудях порожнеча?
Він повернув голову — Дарина спала спокійно.
“Ти дорослий. Ти відповідальний. Це просто слабкість.”
Але образ Олі знову з’явився в темряві.
І він заснув не з впевненістю.
А з сумнівом, який тихо оселився десь глибоко всередині.