Розділ 21. Сварка

Дарина завмерла на секунду 

— Зараз?

— Так. Зараз.

На кухні засвітили світло.

Стіл. Два стільці. Тиша між ними.

Дарина першою сіла.

— Щось сталося?

Рома провів рукою по волоссю. Він намагався зібрати думки, але вони розсипалися.

— Де ти пропадаєш останнім часом? — нарешті сказав він.

Дарина здивовано підняла брови.

— Що?

— Тебе немає. Постійно. Я приходжу — тебе немає. Артем питає. Я питаю. Ти або в телефоні, або десь.

Вона видихнула — довго, глибоко.

І раптом її очі загорілися.

— Бо я запускаю свій салон, Ром.

Вона встала. Почала ходити кухнею.

— Я знайшла приміщення. Підписала оренду. Домовилася про поставки матеріалів з Італії. Ти уявляєш? Я чекала цього роками. Я знайшла майстрів, уже пішла реклама. У нас перші записи!

Вона говорила швидко. Живо. Її буквально розпирало від ентузіазму.

— Це не просто салон. Це студія. Концепція. Я вкладаю туди все. І я більше не можу чекати.

Рома дивився на неї.

Він пам’ятав цю іскру. Пам’ятав, як колись вона так само говорила про мрії.

— Я тебе підтримую, — тихо сказав він. — Ти знаєш це.

— Але?

— Але як же ми? Як Артем? Це все дуже різко. Дуже швидко. Я не був готовий.

Дарина зупинилася.

— Ти ніколи не був би готовий, — спокійно відповіла вона. — Якби я не почала різко, ти б ще п’ять років казав “давай трохи пізніше”.

— Це несправедливо.

— А сидіти вдома й чекати — справедливо? Ми домовлялися. Я не домогосподарка. Я не можу тільки готувати і чекати, коли ти звільнишся. У мене є амбіції. Цілі.

Рома опустив погляд.

Він не хотів її зупиняти.

Але він відчував, як щось вислизає.

— Я знав, що це буде, — сказав він тихіше. — Просто… я не був готовий до такого масштабу.

— Бо ти боїшся втратити контроль?

— Бо я боюся втратити сім’ю!

Це вирвалося голосніше, ніж він планував.

Тиша.

У кімнаті Оля сиділа на ліжку, обійнявши себе руками.

Вона чула лише уривки.

“…немає вдома…”

“…Артем…”

“…втратити сім’ю…”

Її серце стискалося.

Це через неї.

Звісно через неї.

Вона прийшла — і все похитнулося.

Сльози потекли тихо, але невпинно.

Вона витирала їх рукавом, ніби могла стерти провину.

“Я руйную їх.”

“Я зайва.”

“Я дозволила собі відчути.”

Вона схлипнула. Прикусила губу, щоб не видати себе.

На кухні Дарина знову сіла.

— Ром… — її голос став м’якшим. — Ти охолов останнім часом .

Він підняв очі.

— Що?

— Ти перестав дарувати квіти. Перестав робити дрібниці. Ти дивишся повз мене. Я це бачу.

Він мовчав.

— Що сталося? — тихо спитала вона. — Між нами є глибші проблеми?

Рома відчув, як всередині щось болісно зрушилося.

В його голові промайнув образ — Оля в коридорі. Її очі. Її тремтіння.

І одразу — провина.

Він сім’янин. Він відповідальний. Він не хлопчик.

— Ні, — твердо сказав він. — Нічого немає.

Але всередині не було тієї впевненості, яку він намагався показати.

Його розривало.

Він любив Дарину. По-своєму. Глибоко. Через роки, через спільну дитину.

Але з Олею було щось інше. Свіже. Небезпечне. Невідоме.

І він ненавидів себе за це.

— Я просто втомився, — додав він тихіше.

Дарина дивилася довго.

— Я не хочу тебе втрачати.

Це було сказано без пафосу. Без звинувачень.

І саме тому це боліло.

Рома простягнув руку. Взяв її долоню.

— І я не хочу.

Він стискав її пальці трохи сильніше, ніж треба. Наче переконував і її, і себе.

— Тоді давай боротися, — сказала вона. — Давай не тікати. Не мовчати. Давай шукати компроміси.

— Добре.

— Я відкриваю студію. Але ми домовляємося про час для нас. Для Артема. Без роботи. Без телефонів.

— Добре.

— І ти не віддаляєшся. Якщо щось не так — ти говориш.

Він кивнув.

— Я постараюся.

І в цьому “постараюся” було все його сум’яття.

Він вирішив. Сім’я — понад усе.

Навіть якщо доведеться заглушити те, що тільки зароджується.

Оля не чула цього рішення повністю.

Лише фрагменти.

“…боротися…”

“…разом…”

“…для сім’ї…”

І цього вистачило.

Вона підвелася. Підійшла до шафи.

Відкрила.

Її речей небагато.

Вона провела рукою по тканині.

Артем.

Його обійми. Його довіра. Його сміх.

Серце розривалося.

— Пробач… — прошепотіла вона крізь сльози.

Вона не має права руйнувати їх.

Навіть якщо їй боляче.

Навіть якщо вона любить.

І навіть якщо завтра буде нестерпно дивитися в очі Артему.

Якщо вона залишиться — буде гірше.

Вона це відчувала.

За вікном ніч була густа, темна.

Таке різне небо.

І сьогодні воно стало свідком того, як троє дорослих роблять вибір.

Оля витерла сльози.

Вона піде.

Заради них.

І від цього рішення боліло так, ніби вона виривала частину себе.