Розділ 20.

Небо сьогодні було дивне.

Не темне і не ясне — таке, ніби воно не могло вирішити, що робити далі. Розтягнулося над містом м’яким світло-сірим полотном, і час від часу на ньому проступали тонкі смуги блакиті, як на старій фотографії, яку хтось намагався відновити.

Оля йшла до курсів і ловила себе на думці, що рухається… автоматично.

Ноги йдуть. Пальці стискають ремінець сумки. Волосся трохи липне до щоки від вітру. Серце б’ється рівно.

А всередині — ніби порожньо.

Ні радості. Ні болю. Ні навіть втоми.

Тільки якась тиша, така глибока, що в ній можна загубитися.

Вчора було “офіційно”.

Суд. Папери. Формальні слова.

І тепер… вона розлучена.

Оля повторила це подумки й відчула, як її тіло реагує — не емоцією, а легким холодком уздовж спини.

Розлучена.

Ніби слово було надто важким, щоб уміститися в її реальність.

Вона зайшла до приміщення курсів — звичний запах кави, паперу і дешевих парфумів. Хтось уже сидів у аудиторії, перегортав конспекти, хтось сміявся.

Оля сіла на своє місце й витягла з сумки блокнот.

Пальці тремтіли зовсім трохи, але вона це помітила.

— Оля? — пролунало поруч.

Вона підняла очі.

Назар стояв біля її столу, тримаючи в руках стаканчик з кавою. Виглядав так, ніби він випадково опинився тут — легка куртка, акуратна зачіска, усмішка “я просто питаю”.

— Привіт, — сказала вона.

— Привіт. — Він кивнув. — А ти вчора не була. Все нормально?

Вона завмерла на секунду.

І в цю секунду їй захотілося відповісти щось просте. Щось безпечне.

“Погано почувалася.”

“Справи були.”

“Не встигла.”

Але вчорашній день був таким великим, таким остаточним… що брехня просто не лягала на язик.

Оля видихнула і сказала рівно:

— Вчора в мене був суд.

Назар моргнув.

— Суд?

— Так. З колишнім чоловіком.

І от тут вона відчула, як це слово — “колишнім” — виходить з її рота й зависає між ними, ніби чужорідне.

Назар на секунду перестав усміхатися.

Його погляд став уважнішим, дорослішим.

— А… — він тихо кивнув. — Тоді… ясно. Вибач. Я не знав. Розгублено сказав Назар . 

Оля знизала плечима.

— Та нічого.

Він помовчав.

Потім, ніби зважившись, додав:

— Це… вже все? Ти… вільна?

Оля не знала, чому це питання так різонуло.

Не тому, що воно було недоречним.

А тому, що воно прозвучало так просто, ніби свобода — це кнопка.

Натиснула, і все.

Оля повільно кивнула.

— Так. Вчора… все.

Назар знову усміхнувся — м’яко, але в цій усмішці було щось нове. Ніби він поставив у голові маленьку галочку.

Оля це помітила.

І їй стало трохи некомфортно.

— Добре, — сказав Назар. — Тоді я… радий за тебе. Справді.

— Дякую, — відповіла вона, і це слово вийшло майже механічно.

Назар зробив крок назад, але перед тим, як відійти, кинув:

— Якщо захочеш після занять випити кави — скажи.

Оля підняла очі.

— Може колись, — сказала вона, не обіцяючи.

— Домовились, — легко відповів Назар і пішов до свого місця.

Оля опустила погляд у блокнот.

Слова в ньому розпливалися.

Не тому, що вона плакала.

А тому, що мозок не хотів працювати.

Він хотів… просто сидіти в тиші.

Після курсів Оля вийшла на вулицю і зупинилась.

Місто шуміло, як завжди.

Люди поспішали, говорили, сміялись, сварились.

І тільки вона стояла, наче з іншого боку скла.

“Що далі?” — спитала вона себе.

І не отримала відповіді.

Оля пішла в зал.

Не тому, що хотіла тренування.

А тому, що їй треба було кудись подіти тіло. Кудись подіти енергію, яка накопичилась за місяці напруги.

В залі пахло металом, потом і якоюсь дивною мотивацією.

Вона перевдяглась, зібрала волосся, зробила розминку.

Потім бігова доріжка.

Пульс піднявся, дихання стало глибшим.

І на кілька хвилин в голові стало порожньо.

Не страшно.

Не боляче.

Просто… порожньо.

Потім вона взяла гантелі.

Руки спочатку були слабкими.

Потім сильнішими.

Вона робила вправи, і кожен рух був ніби маленьким доказом, що вона жива.

Що вона може.

Що вона не зламалась.

І все одно…

Коли тренування закінчилося, і вона вийшла з душу, загорнута в рушник, і подивилась на себе в дзеркало — вона не відчула гордості.

Вона відчула… нічого.

Оля стояла перед дзеркалом, роздивлялась своє обличчя.

Очі були ті самі.

Вії ті самі.

Губи ті самі.

А життя — інше.

— Ну і що тепер? — прошепотіла вона сама собі.

Їй раптом захотілося сісти прямо на підлогу й сидіти так годину.

Але вона не сіла.

Бо вона вже навчилась: коли в тобі порожньо — ти мусиш рухатись.

Вона вийшла з залу, вдягнена, з мокрим волоссям, яке вона не досушила до кінця.

І пішла без мети.

Просто йшла.

Небо почало трохи світлішати, і десь між хмарами з’явився клаптик синього.

Такий малий, що його можна було не помітити.

Але Оля помітила.

І чомусь подумала:
“Це я.”

Маленький шматок синього, який ще не знає, чи вистачить йому сил розігнати хмари.

Вона стояла біля переходу, коли задзвонив телефон.

На екрані — “Дарина”.

Оля відповіла майже одразу.

— Привіт.

— Олю! — голос Дарини був трохи винуватий і трохи поспішний. — Ти де?

Оля глянула на годинник.

— Я ще в місті.

— Слухай… можна я тебе попрошу? — Дарина зробила паузу, ніби боялась. — Можеш побути з Артемом?

Оля на секунду заплющила очі.

Вона навіть не думала, що сьогодні буде з ним.

Але від самої думки стало… тепліше.

— Так, можу. Але… я в місті. Якщо я поїду автобусом — це хвилин сорок, може година.

— Ой, ні-ні, — швидко сказала Дарина. — Ми теж в місті! Скажи, де ти, ми під’їдемо.

— Ви в місті? — Оля навіть здивувалась.

— Так. Ми зараз… неподалік. Давай адресу.