Розділ 19. Суд

Ранок був сірий.
Не тому що небо затягнуло хмарами — ні.
А тому що в Олі всередині було так, ніби хмари стояли прямо в грудях.
Вона прокинулась раніше будильника й одразу зрозуміла: сьогодні буде важко.
Не просто “хвилювання”.
Це було відчуття, ніби її зараз знову поставлять на місце.
Знову скажуть, що вона нічого не варта.
Знову зроблять винною в тому, що вона просто існує.
Оля довго сиділа на ліжку, тримаючи себе за зап’ястя — так, ніби руками могла втримати серце, яке билося надто швидко.
Вона не мала гарного одягу.
Та й не хотіла.
Вона вдягнула те, що в неї було: прості джинси й светр.
Сірий, трохи розтягнутий на ліктях.
Вона дивилась у дзеркало й бачила не жінку, яка йде відстоювати свої права.
Вона бачила дівчину, яку колись зламали.
І яка сьогодні мусить довести, що вона вже не та.
Коли вона вийшла на кухню, Рома вже був там.
З чашкою кави, з рівною спиною, з таким обличчям, ніби він всю ніч не спав.
Він подивився на неї.
І Оля одразу відчула: він бачить, що їй страшно.
Але не тисне.
Не питає зайвого.
Просто — поруч.
— Доброго ранку, — тихо сказала вона.
— Доброго, — відповів він.
Він поставив чашку на стіл.
— Кави ?
Оля хотіла сказати: я не можу.
Але змусила себе сісти.
Бо їй було важливо не виглядати слабкою.
Вона зробила кілька ковтків не відчуваючи смаку.
Рома не їв. Він просто дивився.
І коли Оля підняла очі, він сказав:
— Все буде добре.
Це було просто.
Але сказано так, ніби це не слова.
Ніби це рішення.
Оля кивнула, і в горлі защеміло.
У машині Оля майже не говорила.
Вона дивилась у вікно, але нічого не бачила.
Місто проїжджало повз неї, як фон.
Рома кермував мовчки.
І лише один раз, коли вони зупинились на світлофорі, він спитав:
— Ти як?
Оля проковтнула.
— Нормально.
Голос зрадницьки здригнувся.
Рома кивнув.
— Якщо стане погано — скажеш.
Вона знову кивнула.
Як скажу?
Я й так ледь тримаюсь.
У суді було душно.
Повітря пахло паперами, дешевими духами й нервами.
Оля зробила крок у коридор — і відчула, як у неї зводить плечі.
Вона ніби інстинктивно хотіла зменшитися.
Стати непомітною.
Але змусила себе йти рівно.
Рома йшов поруч.
Не торкався.
Не хапав її.
Просто був так близько, що Оля відчувала його, як опору.
І тоді вона побачила Олега.
Він стояв у коридорі, у темному костюмі, доглянутий, впевнений, ніби прийшов не на суд — а забрати те, що йому належить.
Його погляд ковзнув по Олі.
І він усміхнувся.
Це була не тепла усмішка.
Це була усмішка людини, яка впевнена, що має право знищити.
— О, дивись, — сказав він голосно, щоб почули. — Приїхала.
Оля завмерла.
Рома зробив крок уперед.
Олег перевів погляд на нього.
— І ти тут. Захисник. Я ж казав, що вона без мужика ніхто.
Оля відчула, як у неї почало німіти лице.
Її руки тремтіли, але вона стиснула пальці в кулак.
Адвокат Олі підійшов, привітався, коротко сказав:
— Все готово. Ми тримаємось плану.
Оля кивнула.
А Олег уже йшов у зал.
Наче господар.
Засідання почалось.
Суддя говорив рівно, сухо, беземоційно.
Зачитував документи.
Оля сиділа й слухала, але все в голові звучало як гул.
Вона чула слова:
“поділ майна…”
“спільно нажите…”
“позовні вимоги…”
І відчувала себе не людиною.
А предметом.
Наче її життя — це просто таблиця.
Олег сидів навпроти.
Спочатку він тримався.
Навіть робив вигляд, що спокійний.
Але чим далі — тим більше в ньому піднімалося те справжнє.
Те, що Оля знала.
Його адвокат щось йому шепотів.
Але Олег різко відмахнувся.
Коли слово дали йому, він встав.
І Оля одразу відчула: зараз буде боляче.
— Я взагалі не розумію, що ми тут робимо, — сказав Олег голосно. — Вона нічого не робила! Вона сиділа вдома! Вона навіть не довчилась! Вона взагалі ніхто!
Оля здригнулась.
Суддя підняв очі.
— Прошу висловлюватись коректно.
Олег усміхнувся, але ця усмішка була зла.
— Коректно? Добре. Вона не має права ні на що. Вона не заслуговує. Я її утримував. Я її годував. Я їй все давав. А тепер вона вирішила “відкусити” половину?
Його адвокат смикнув його за рукав.
— Олеже, будь ласка…
— Та відчепись! — різко кинув Олег, навіть не повертаючи голови. — Я не буду їй нічого віддавати!
Оля сиділа бліда.
Її руки тремтіли так, що вона ледве тримала їх на колінах.
Їй було страшно, як тоді.
Як тоді, коли він кричав на кухні.
Як тоді, коли вона стояла й мовчала, бо знала: якщо скаже слово — буде гірше.
Суддя ще раз зробив зауваження.
Олег почав говорити знову — і тепер уже прямо в її бік.
— Вона бреше! Вона все придумала! Вона просто хоче гроші! Вона завжди була такою — жадібною!
Оля відчула, як її вуха заклало.
Вона дивилась у стіл.
Бо якщо подивиться на нього — розплачеться.
А вона не хотіла плакати при ньому.
Ні за що.
Рома сидів поруч.
Оля бачила лише край його профілю.
Але вона відчувала його напругу.
Він стискав щелепу так, що аж м’яз ходив під шкірою.
Його кулаки були стиснуті.
До хрусту.
Він мовчав.
Не тому що йому байдуже.
А тому що він знав: якщо зараз зірветься — Олег зробить з цього шоу.
І буде гірше для Олі.
Потім почали питати Олю.
Суддя подивився на неї.
— Скажіть, будь ласка, ви працювали під час шлюбу?
Оля підняла очі.
Їй хотілося втекти.
Але вона змусила себе говорити.
— Ні, — тихо сказала вона. — Я… не працювала.
— Чому?
Оля ковтнула.
— Я… хотіла. Але… чоловік був проти.
Олег пирхнув.
— Проти? Та не сміши! Вона просто лінива!
Суддя суворо подивився на нього.
— Ще одне зауваження — і я попрошу вас залишити зал.
Олег стис губи, але замовк.
Суддя знову подивився на Олю.
— Ви навчались?
Оля кивнула.
— Так. Але не закінчила.
— Чому?
Оля відчула, як горло стискається.
— Бо… мені сказали, що це не потрібно. Що я маю бути вдома. Що… я маю бути “нормальною дружиною”.
Вона говорила спокійно, наскільки могла.
Але руки тремтіли.
Пальці були холодні.
Вона була бліда, як стіна.
І в якийсь момент їй здалося, що вона зараз впаде в непритомність.
Бо вона почувалась не жертвою.
Вона почувалась злочинцем.
Наче це її судять.
Наче це вона винна.
Коли суддя оголосив, що суд іде в нарадчу кімнату, Оля навіть не зрозуміла, що це означає.
Вона просто сиділа.
І дихала уривками.
Час тягнувся.
Хвилини були довші за години.
У коридорі Оля сперлась на стіну.
Її ноги не тримали.
Рома підійшов ближче.
— Олю.
Вона підняла очі.
Він говорив тихо, але впевнено:
— Ти молодець. Ти все сказала правильно.
Оля хотіла відповісти.
Але не змогла.
Вона просто кивнула.
І тоді вона відчула на собі погляд.
Олег стояв трохи далі.
Його очі були злі.
Він дивився на неї так, ніби хотів спалити.
І він тихо лаявся собі під ніс.
Оля чула уривки:
— …сука…
— …приб’ю…
— …я тобі покажу…
Оля стояла й дивилась на нього.
І в голові крутилось одне:
Боже… я це любила.
Я ж його любила.
Вона відчула шок.
І розчарування.
Таке гірке, що аж нудило.
Вона раптом побачила все інакше.
Ніби хтось зняв плівку з очей.
І від цього стало ще болючіше.
Двері зали відкрились.
Суддя повернувся.
Оля зайшла й сіла.
Її серце билося так сильно, що вона чула його в вухах.
Вона затаїла подих.
Їй здавалось: ще трішки — і вона впаде.
Суддя почав зачитувати рішення.
Оля чула слова, але не розуміла.
Вона ніби слухала іноземною мовою.
І тільки коли суддя сказав:
— …поділити спільно нажите майно у співвідношенні п’ятдесят на п’ятдесят…
Оля моргнула.
А потім почула:
— …термін виконання рішення — один місяць…
І все одно не зрозуміла.
Вона просто сиділа.
Наче в вакуумі.
І тоді Рома ледь торкнувся її руки.
Ледь-ледь.
Ніби боявся злякати.
Але цей дотик повернув її в реальність.
Оля різко вдихнула.
Виграли.
Вони виграли.
Вона виграла.
Олег різко підвівся.
— Це абсурд! — закричав він. — Я не буду!
Суддя спокійно подивився на нього.
— Ви можете оскаржити рішення в установленому порядку. Засідання закрито.
Олег ще щось кричав, але його адвокат буквально тягнув його за рукав.
Оля сиділа й дивилась, як його виводять.
І відчувала тільки одне:
порожнечу.
На виході Рома зупинився біля адвоката.
— Дякую, — сказав він коротко.
Адвокат кивнув.
— Ми зробили все, що могли. Тепер важливо проконтролювати виконання.
Рома кивнув.
— Я буду пильнувати, щоб він виконав рішення в строк.
Оля теж підійшла.
Їй було важко говорити, але вона змусила себе.
— Дякую вам… щиро.
Адвокат усміхнувся.
— Ви сьогодні були дуже сильна.
Оля опустила очі.
Сильна…
В розумінні інших — так.
А в її відчутті — вона ледь не зламалась.
Вони пішли до машини.
Оля йшла повільно, ніби після довгої хвороби.
Ноги ватні.
Голова важка.
Рома відкрив двері, і вона сіла.
І тільки тоді зрозуміла, що по щоках течуть сльози.
Не істерика.
Не ридання.
Просто сльози.
Тихі.
Як після війни.
Рома завів машину й поїхав.
Він мовчав довго.
А потім тихо сказав:
— Він більше не має над тобою влади.
Оля витерла сльози рукавом светра.
— Має… — прошепотіла вона. — Він завжди буде… десь.
Рома різко зупинився на узбіччі.
Повернувся до неї.
І в його голосі було таке, від чого Оля завмерла:
— Ні.
Вона подивилась на нього.
— Він не має.
Рома нахилився трохи ближче.
Його очі були темні.
Серйозні.
І такі живі, що Оля не могла відвести погляд.
— Поки я живий — не має.
Оля застигла.
Серце вдарилося об ребра.
Їй стало страшно.
Бо це були не просто слова підтримки.
Це була обіцянка.
І від цієї обіцянки вона відчула, що всередині щось починає плавитись.
Рома відвернувся.
Знову завів машину й поїхав.
А Оля сиділа й дивилась у вікно.
І думала:
Сьогодні я виграла суд.
Але здається… я програю щось інше.
Щось, що набагато небезпечніше.