Розділ 18. Складні думки

Вечір опускався на дім Роми тихо, майже непомітно — як ковдра, що накриває плечі. За вікном небо було світлим, але вже з легким присмаком сутінків: біле, розмите, ніби хтось провів по ньому пензлем і не вирішив, який колір обрати.
Оля стояла біля кухонного столу й нарізала огірок тонкими кружальцями. Робила це повільно, акуратно, наче в цьому було щось важливе — наче вона не просто готувала вечерю, а складала собі всередині ще один маленький доказ: я можу. Я тримаюсь. Я живу.
Але в грудях все одно час від часу щось стискалося.
Бо сьогоднішній день був не просто насичений. Він був… дивний. Наче її життя різко перемкнули на іншу швидкість, і вона ще не встигла звикнути, що тепер воно справді рухається.
Курси. Назар. Завдання. Водіння. Невдачі. Знову спроба. Знову — не здаватись. І ще Рома....
Рома був іншим, коли повернувся додому.
Він не сказав нічого прямо. Не зробив сцени. Не показав злості. Але Оля бачила: в ньому сидить щось темне, щось напружене, що він тримає в собі, як чоловік тримає в собі бурю — мовчки, без права на слабкість.
Вона не питала.
Бо боялась почути відповідь.
І ще більше боялась, що це якось пов’язано з нею.
На кухню забіг Артем — легкий, шумний, живий, як сонячний зайчик.
— Олююю! — протягнув він і зупинився біля столу, з цікавістю заглядаючи, що вона робить. — А що це?
— Це? — Оля усміхнулась, і ця усмішка була не “для когось”, а просто… її. — Це огірок.
— Я знаю! — образився він, а потім хитро примружився. — А можна я буду різати?
Оля засміялася тихо.
— Ні, шеф-кухар, сьогодні ти будеш відповідальний за важливішу справу.
— За яку?!
— За сервірування. Нам треба тарілки. І виделки. І… — вона зробила паузу й додала урочисто, — найважливіше — серветки.
Артем розкрив очі так, ніби йому доручили керувати літаком.
— Я все зроблю!
І побіг, мало не перечепившись через власні шкарпетки.
Оля дивилась йому вслід і відчула, як у грудях теплішає.
Вона ніколи не думала, що буде так… добре. Так по-домашньому. Так спокійно.
Не в своєму домі. Не зі своїм чоловіком. Не зі своєю сім’єю.
А тут.
У домі Роми.
Вона здригнулась від цієї думки й швидко повернулась до справ — ніби могла “перерізати” її ножем, як той огірок.
У вітальні Рома сидів за ноутбуком. Папери, телефон, ще якийсь блокнот. Він працював навіть удома — як людина, яка не вміє зупинятися.
Оля бачила його боковим зором: спина рівна, плечі напружені, пальці швидко клацають по клавіатурі.
І все в ньому було… сильне.
Стійке.
Чоловіче.
Вона зловила себе на тому, що дивиться довше, ніж потрібно, і відразу відвела очі.
Ні. Не можна.
Не смій.
Вечеря пройшла тихо й майже нормально.
Дарини не було — вона написала, що затримається. Оля зітхнула з полегшенням, хоча й одразу відчула сором за це полегшення.
Бо Дарина нічого їй не зробила.
Просто… поруч з нею Оля завжди відчувала себе зайвою, слабшою ,неповноційною.
Наче вона — чужа річ у чужій шафі. Наче її тимчасово поставили в чиєсь життя, і тепер всі намагаються робити вигляд, що це нормально.
Рома підняв голову від ноутбука, коли Артем урочисто виставив серветки.
— Молодець, — сказав Рома, і тепло посміхнувся сину.
І це було не просто “молодець”.
Це було з такою теплотою, що Артем аж розцвів.
— Я ж казав! — гордо відповів він. І став ще старанніше все розставляти.
Оля сіла навпроти Роми й відчула дивне: їй захотілося, щоб цей вечір ніколи не закінчувався.
Щоб вони отак сиділи.
Просто.
Без страху.
Без Олега.
Без судів.
Без її минулого.
Без його дружини....
Вони їли спагетті, Артем розповідав, як він сьогодні “переміг” машинку в гонках, а Оля час від часу ловила погляд Роми.
Він дивився на неї крадькома.
Ніби перевіряв, чи вона тут.
Чи вона справжня.
Чи не зникне.
І це було… страшно.
Бо Оля знала: якщо вона дозволить собі хоч трішечки повірити в цей погляд — вона потім не переживе, коли його не стане.
Після вечері Артем потягнув Олю в кімнату гратися.
— Давай в динозаврів!
— А чому не в принцес? — засміялась Оля.
— Принцеси нудні! — серйозно сказав Артем. — Динозаври крутіші.
Оля зробила вигляд, що ображена.
— Ого. Це так ти зі мною?
— Ти теж можеш бути динозавром! — швидко додав він, обіймаючи її за талію.
І в ту секунду Оля відчула, як щось у ній тремтить.
Бо Артем обіймав її так природно… так довірливо… так по-дитячому, що це було майже боляче.
Вона погладила його по голові й подумала:
Який же він світлий і хороший , як би я хотіла собі такого ж синочка ....
Коли Артем нарешті втомився й побіг чистити зуби, Оля повернулась до своєї кімнати.
Там було тихо.
Тільки годинник на стіні відраховував секунди.
І в цій тиші Оля відчула, що їй потрібно чимось зайнятись — інакше думки знову затягнуть її, як болото.
Вона дістала телефон.
Повідомлення від Назара було вже прочитане, але завдання — ніби свіже, ніби ще пахло друком.
Оля відкрила файл.
“Підготувати аналіз: різниця між…”
Вона глибоко вдихнула.
2–3 місяці.
Вона й досі не могла в це повірити.
2–3 місяці — і вона зможе шукати роботу.
Вона зможе бути незалежною.
Вона зможе жити не “в когось”, а в себе.
І не просити.
Не благати.
Не пояснювати.
Не виправдовуватись.
Оля взяла ручку, блокнот, почала писати.
І вперше за довгий час її мозок працював не на виживання, а на розвиток.
Вона була… жива.
І саме в той момент у двері тихо постукали. Вона так поглибилась в процес що від стуку здригнулась .
— Олю… — прозвучало з коридору. — Ти не спиш? За дверима прозвучав тихенький голос .
Вона підвела голову.
— Ні, сонечко. Заходь.
Двері прочинились, і в щілині з’явилось Артемове личко, а потім він зайшов повністю — у піжамі, з книжкою в руках.
— Можна казку?
Оля усміхнулась так м’яко, що сама відчула, як у грудях щось відтануло.
— Звісно. Йди сюди. Ніжно промовила вона і розкрила руки щоб він йшов до неї. 
Він заліз до неї на ліжко, притулився боком, влаштувався, як маленьке кошеня. О це неповторне тепло , так зігрівало ....хотілося його взяти і не відпускати 
Оля взяла книжку, розгорнула.
— Яку хочеш? Цю? Показала на перше зображення. 
— Так. Про лиса. 
— Добре.
Вона почала читати.
Голос у неї був тихий, рівний. Вона не грала акторку. Просто читала, як читала б своїй дитині, якби…
Вона ковтнула.
Ні.
Не треба.
Артем слухав кілька хвилин, а потім його дихання стало важчим. Повільнішим.
Оля відчула, як його рука в неї на животі розслабилась.
І вже через мить він заснув.
Прямо на ній.
Оля завмерла.
Вона боялась навіть поворухнутись, щоб не розбудити.
Його щока торкалась її ребер, волосся лоскотало руку.
Вона дивилась на нього й думала:
Як можна бути таким маленьким і таким важливим?
І тоді вона почула кроки.
Не гучні. Але впевнені.
Рома.
Оля підняла очі.
Він стояв у дверях, ніби не хотів заходити без дозволу, ніби боявся зруйнувати цю картину.
І в ту секунду Оля побачила його по-іншому.
Не як “Рому, який допомагає”.
Не як “Рому, який рятує”.
А як чоловіка.
Втомленого.
Тривожного.
З внутрішнім болем.
Зі своїм страхом.
Він зробив крок ближче.
— Заснув? — тихо спитав.
Оля кивнула, так само тихо.
— Так. Не встигла дочитати.
Рома підійшов ближче до ліжка.
Він нахилився, обережно, щоб не розбудити Артема.
І в момент, коли він потягнувся, щоб підняти сина, його рука… випадково торкнулась Олі.
Не спеціально.
Не навмисно.
Просто долоня ковзнула по її плечу — ледь-ледь, м’яко, тепло.
І Оля… завмерла так, ніби її вдарило струмом.
Вона відчула це тепло не на шкірі — всередині.
Наче хтось доторкнувся до її серця.
Рома теж застиг.
На секунду.
Він не дивився на Артема.
Він дивився на Олю.
Його очі були темніші, ніж зазвичай.
Сірі, але зараз… ніби з тінню.
І в них було щось таке, що Оля не могла пояснити.
Ні жалість.
Ні вдячність.
Ні холод.
А щось небезпечне.
Щось живе.
І страшне.
Бо вона це відчула.
Він обережно підняв Артема на руки, як переносять найцінніше.
І все одно не відводив погляду від Олі ще кілька секунд.
Оля сиділа, ніби приросла до ліжка.
Вона навіть не дихала.
Вона просто дивилась.
І думала:
Боже… що це?
Рома проковтнув.
Горло в нього сіпнулось.
— Добраніч, — сказав він так тихо, що це прозвучало майже як вибачення.
Оля теж ледь змогла вимовити:
— Добраніч…
І він вийшов.
Двері закрились майже без звуку.
А Оля залишилась сидіти, притискаючи книгу до грудей.
І серце калатало так, ніби хотіло вибігти з неї.
Вона спробувала повернутись до завдання.
Відкрила файл.
Подивилась.
І зрозуміла, що не бачить букв.
Бо перед очима стояли його очі.
І цей дотик.
Ледь помітний.
Але такий, що він пройшов крізь неї.
Вона лягла в ліжко.
Повернулась на бік.
Закрила очі.
І думки пішли самі, як вода.
Скільки він для мене зробив…
Скільки він терпить.
Скільки мовчить.
Вона згадала, як він сьогодні дивився на неї ввечері, як сидів за ноутбуком, як втомлено потер переносицю.
Згадала його руки.
Сильні.
Впевнені.
І те, як ці руки щойно торкнулись її плеча — неначе він випадково торкнувся її душі.
Вона уявила його усмішку — рідкісну, але справжню.
Його голос.
Його погляд.
І раптом їй стало страшно.
Бо думки стали не просто теплими.
Вони стали… ніжними.
Небезпечними.
Він такий гарний.
Такий добрий.
Такий мужній.
І Оля різко відкрила очі, ніби зловила себе на злочині.
Ні.
Не можна.
Він не мій.
Він з Дариною.
Він просто допомагає.
Він просто поряд.
Він просто…
Але в голові знову спливло:
А якщо я неправильно його розумію?
А якщо він дивиться на мене і думає: “ця жінка зруйнувала все, куди вона лізе”?
А якщо він осуджує мене?
А якщо він бачить, як я дивлюсь на нього… і йому огидно?
Оля зжала ковдру пальцями.
Їй хотілося втекти.
Сховатись.
Зникнути.
Бо легше зникнути, ніж знову відчути сором.
Але десь всередині було інше:
Маленьке, тихе, майже невидиме.
Надія.
І вона була найстрашнішою.
Бо надія — це те, що болить найсильніше, коли її забирають.
У своїй кімнаті Рома поклав Артема в ліжко.
Артем навіть не прокинувся.
Тільки щось пробурмотів крізь сон і перевернувся на бік.
Рома вкрив його ковдрою.
Постійно, як завжди.
Як робив щодня.
І раптом зрозумів, що сьогодні його руки тремтять.
Він завмер.
Поглянув на свої пальці.
Ні.
Не тремтять.
Це просто… серце.
Серце б’ється так, що здається, зараз вийде з грудей.
Він повільно видихнув.
Пішов у свою кімнату.
Ліг.
Дивився в стелю.
І думав:
Олег сьогодні сказав про неї такі слова, що мені хотілося вдарити його.
Не “як брата”.
А як чоловіка.
Як того, хто захищає.
Хто не дозволить.
Хто не дасть.
І це було найстрашніше.
Бо Рома не мав права.
Не мав права відчувати до Олі нічого, крім співчуття.
Але він відчував.
Він згадував, як вона сьогодні ввечері сміялась з Артемом.
Як сиділа за столом.
Як в неї світилось лице, коли вони разом грались.
Як Артем заснув на ній так природно, ніби вона була…
Ні.
Не думай.
Але він подумав.
І в грудях стало гаряче.
Рома заплющив очі.
Згадав, як його рука торкнулась її плеча.
Випадково.
На секунду.
І як ця секунда зробила з ним щось дивне.
Наче він доторкнувся до тепла, яке давно забув.
Наче він згадав, що він не машина.
Не водій.
Не батько.
Не чоловік “на обов’язку”.
А просто… чоловік.
Який може хотіти.
Який може відчувати.
Який може…
Рома різко сів на ліжку, ніби йому не вистачило повітря.
Ні.
Не можна.
Вона травмована.
Вона слабка.
Вона тільки починає вставати.
І він не має права бути ще одним чоловіком, який зламає її.
Але він не хотів її ламати.
Він хотів…
Захистити.
Обійняти.
Зігріти.
І це було ще страшніше.
Бо в цьому вже не було просто “жалю”.
В цьому було щось глибше.
Рома ліг назад.
Довго дивився в темряву.
І раптом зрозумів:
Вона мені потрібна.
Не як “помічниця”.
Не як “жертва”.
Не як “тимчасова гостя”.
А як…
Він не зміг вимовити це навіть у думках.
Бо якщо він назве це — воно стане реальним.
А реальність означає:
Дарина.
Артем.
Олег.
Скандали.
Бруд.
Біль.
І те, що він може зруйнувати все.
Рома стиснув щелепи.
Заплющив очі.
І прошепотів у темряву, сам не знаючи, кому:
— Тримайся… Олю.
А потім додав ще тихіше:
— І я теж.
За вікном небо було білим.
Чистим.
Ніби новий листок.
І обом здавалося, що їхнє життя теж могло б бути таким.
Але вони ще не знали, скільки болю стоїть між ними.
І як сильно їм доведеться боротися — не з іншими а з собою....