Розділ 17. Погрози

Наступного ранку небо було інше.
Не синє й глибоке, як учора.
А біле. Молочне. Спокійне.
Наче чистий аркуш, який ще нічого не знає про чорнило.
Оля прокинулась раніше, ніж потрібно. Звичка прокидатися на тривозі в ній ще жила — навіть коли поруч було тихо й безпечно.
Вона довго лежала, слухаючи будинок.
Десь у коридорі скрипнула дошка. Потім почулись кроки. З кухні — дзенькіт чашок.
Оля зітхнула й підвелась.
Вийшла з кімнати обережно, як завжди, ніби боялась зайняти зайве місце. Але на кухні вже було живо.
Дарина стояла біля плити й помішувала щось у сковорідці. Рома сидів за столом, переглядав телефон і пив каву.
Вони розмовляли.
Не сухо. Не холодно.
А так, ніби… намагались.
Оля завмерла на порозі.
Дарина першою помітила її.
— Доброго ранку, Олю, — сказала вона, і в голосі не було напруги. Навіть навпаки — м’якість.
— Доброго… — Оля невпевнено усміхнулась.
Рома підняв погляд.
— Привіт.
Оля підійшла до столу й сіла на край стільця. Їй було трохи незручно — не через них. Через себе. Наче вона сиділа не на кухні, а на чиємусь сімейному фото, куди її випадково поставили.
Дарина поставила перед нею тарілку з яєчнею, грінками й овочами.
— Їж, поки гаряче.
— Дякую… — тихо сказала Оля.
Рома глянув на Дарину.
— Ти сьогодні рано.
— Та… — Дарина знизала плечима. — Вирішила не тікати від ранків. Нормальні люди ж якось живуть.
Рома усміхнувся ледь помітно.
— Нормальні люди — це точно не про нас.
Дарина коротко хмикнула. І в цьому хмиканні було щось таке… домашнє.
Оля слухала їх, і серце дивно стискалось.
Вони стараються.
Вони можуть бути сім’єю.
А я… я тут що?
Вона ковтнула й зібралася з духом.
— Ром… — тихо почала вона. — Можеш сьогодні завезти мене на курси? Мені написали, щоб я підійшла.
Рома кивнув одразу.
— Добре.
— А після курсів у мене водіння, — додала вона. — Я сама доберусь, не переживай.
Рома подивився на неї уважно. Але нічого не сказав. Лише кивнув ще раз.
— Добре.
Дарина кинула на Олю швидкий погляд.
— Ти молодець, що вчишся. І курси, і водіння… Це круто.
Оля розгубилась.
— Я… просто… намагаюсь.
— Це і є найважче, — спокійно відповіла Дарина.
І в цей момент Оля відчула щось дивне.
Ніби між ними вперше з’явився місточок. Маленький, тонкий. Але справжній.
Через пів години Рома вже збирався їхати на роботу. Він узяв ключі, швидко перевірив телефон, і Оля теж підвелась.
Дарина стояла біля вікна.
Рома підійшов до неї й… коротко поцілував.
Не пристрасно. Не театрально.
Просто — як щось звичне. Як знак: я йду, але ми свої.
Дарина легенько усміхнулась йому.
Оля відчула, як у неї на секунду щось кольнуло в грудях.
Не ревнощі навіть.
Скоріше — ніяковість і сором за те, що вона це бачить.
Вона швидко відвела очі й зробила вигляд, що поправляє ремінець сумки.
Рома повернувся до Олі.
— Ходімо.
— Так.
Вони вийшли.
У машині Оля сиділа мовчки. Дивилась у вікно. Небо було біле, рівне, без жодної хмаринки — ніби хтось стер усе зайве.
— Ти хвилюєшся? — запитав Рома.
Оля ледь посміхнулась.
— Мені здається, я тепер хвилююсь завжди.
Рома не відповів одразу. Лише трохи сильніше стиснув кермо.
— Це мине, — сказав він нарешті. — Але не швидко.
Оля кивнула.
— Я знаю.
І чомусь додала тихо:
— Але я хочу. Я дуже хочу, щоб минуло.
Рома глянув на неї на секунду — і в його погляді було щось таке, від чого Олі захотілося дихати повільніше.
— Воно мине, — повторив він. — Бо ти не здаєшся.
Курси зустріли її знайомими стінами, запахом паперу й канцелярії, і тією дивною тишею навчальних закладів, де завжди здається, що ти або студент, або невдаха.
Оля підійшла до кабінету адміністратора.
Там сиділа та сама жінка — з акуратною зачіскою, окулярами й суворим поглядом, який чомусь викликав довіру.
— Оля? — запитала вона, перегортаючи папери.
— Так, доброго дня.
Жінка кивнула.
— Я переглянула ваші тести.
Оля завмерла.
Її пальці стиснули ремінець сумки.
— І?..
Жінка підняла на неї очі.
— Результати дуже непогані.
Оля не одразу повірила.
— Справді?..
— Так. Просто за ці роки дещо змінилось. Нові вимоги, інші програми, нюанси. Вам треба підучити. Але база в вас є. І вона міцна.
Оля відчула, як щось тепле піднімається в грудях.
Я не нуль.
Я не порожня.
Я не зламана до кінця.
Жінка продовжила:
— Вам потрібно підійти в п’ятий кабінет. Там зараз завершується лекція. Назар Вікторович — він вам усе пояснить, дасть матеріали й план.
Оля кивнула.
— Назар… Вікторович?
— Так. Це мій син.
Оля на секунду розгубилась, але швидко зібралася.
— Дякую… дуже дякую вам.
— Не мені. Працюйте. У вас все вийде, — коротко сказала жінка, і це звучало не як комплімент, а як факт.
Оля вийшла в коридор і на секунду притиснула долоню до грудей.
Серце билося швидко.
Два-три місяці.
Два-три місяці — і я зможу шукати роботу.
Я зможу бути самостійною.
І це було таке щастя, що їй захотілося сміятися.
П’ятий кабінет був напіввідчинений. Оля стала біля дверей і завмерла.
Всередині йшла лекція.
Чоловічий голос — рівний, трохи трубуватий, але не грубий. Впевнений. Такий, якому хочеться вірити.
Оля слухала кілька хвилин. Не через матеріал. Через відчуття.
Їй раптом стало добре від того, що вона стоїть тут.
Не вдома, не в страху, не в минулому.
А в майбутньому.
Вона дивилась на людей у кабінеті й думала:
Це могли бути мої колеги.
Це могло бути моє життя.
І воно ще може бути.
Лекція завершилась.
— На цьому все. Зустрінемось завтра, — сказав той самий голос.
Студенти почали виходити. Оля відійшла вбік, пропускаючи їх. Відчувала, як її переповнюють емоції — ніби вона стояла на порозі чогось нового.
Коли кабінет майже спорожнів, вона зайшла.
Чоловік збирав папери біля столу.
Високий. Темне волосся. Сірі очі. Років сорок.
В костюмі. Гарний. Крепкий.
І… дивно спокійний.
Оля відчула себе маленькою дівчинкою, яка прийшла до вчителя.
— Доброго дня… — невпевнено сказала вона.
Він підняв очі.
У його погляді читалась цікавість.
Не оцінка. Не байдужість.
Саме цікавість.
— Доброго дня, — відповів він.
Оля ковтнула.
— Я… Оля.
— Я так і подумав, — легенько усміхнувся він. — Назар Вікторович. Присідай.
Оля сіла на край стільця, притискаючи сумку до колін.
Назар відклав папери, подивився на неї уважно.
— Отже. Ти хочеш отримати освіту. У тебе гарна база. Я думаю, за два-три місяці ти освоїш те, чого не вистачає.
Оля слухала — і їй хотілося плакати від полегшення.
— Справді? — прошепотіла вона.
— Справді, — спокійно підтвердив він. — Але бажано приходити на лекції. І ще: залиш свою пошту й номер. Я буду скидати матеріали і завдання. Так буде швидше.
Оля швидко дістала ручку, написала все на листочку й простягнула йому.
Назар узяв, одразу набрав номер у телефон.
Зупинився на секунду, ніби про щось задумався, тримаючи телефон у руці.
Оля відчула дивний холодок — не страх, ні.
Скоріше хвилювання.
Він дивиться на мене.
Як на людину. Не як на проблему.
— Добре, — сказав Назар. — Завдання скину пізніше. Їх ще треба підготувати. На сьогодні все.
Оля підвелась, взяла речі.
І раптом усміхнулась йому щиро. Так по-простому, як давно не усміхалась незнайомим людям.
— Дякую вам. Я… я буду старатись.
Назар теж усміхнувся. Ледь помітно.
— Я бачу.
Оля вийшла з кабінету й пішла коридором швидко, майже бігом.
А душа… душа співала.
Два-три місяці.
І я зможу працювати.
І я зможу жити.
Вона уявила себе в офісі. Уявила зарплату. Уявила, як купує собі нову сукню. Як не просить. Як не залежить.
Як стає… собою.
Водіння зустріло її інакшим настроєм.
Як завжди — машина, інструктор, дорога.
І та сама напруга в руках.
Оля сіла за кермо й відчула, як пальці тремтять.
— Розслабся, — сказав інструктор. — Ти занадто затиснута.
Оля кивнула.
Але як розслабитися, якщо всередині живе страх помилки?
Страх, що якщо ти зробиш щось не так — тебе знову зламають?
Вона рушила.
Спочатку — невпевнено. Потім краще.
Потім — знову помилка.
— Стоп! — різко сказав інструктор.
Оля стиснула губи. Очі защипало.
— Вибачте…
— Не вибачайся. Думай, — відповів він.
Їй стало так прикро, що хотілося вийти з машини й піти.
Але вона стиснула кермо сильніше.
Я не втечу.
Я сьогодні не втечу.
Руки тремтіли, але вона їхала.
Повільно. Невпевнено. Але їхала.
Коли заняття закінчилось, Оля вийшла з машини, і коліна в неї були ватяні.
Вона сіла біля маленького кафе поруч. Замовила чай, щоб заспокоїтись.
День був такий насичений, що вона почувалась ніби після марафону.
Вона зробила ковток.
І в цей момент телефон завібрував.
Повідомлення.
Назар Вікторович:
“Олю, доброго дня. Надсилаю перше завдання і матеріали. Якщо будуть питання — пиши.”
Оля прочитала й відчула дивне тепло.
Наче хтось у світі справді вірив, що вона впорається.
Вона швидко відписала:
“Дякую вам! Обов’язково зроблю.”
І сама не помітила, як усміхнулась.
Підняла очі в небо.
Воно було біле, як новий листок її життя.
Тим часом Рома був на роботі.
Він стояв біля фури, перевіряв вантаж, слухав, як хлопці щось жартують. День був звичайний — робочий. Такий, де думки не мають права бути слабкими.
Він саме затягував ремінь, коли задзвонив телефон.
Рома глянув на екран.
І зупинився.
Цей номер він знав надто добре.
Ніби на дисплеї висвітився не контакт, а вирок.
Він повільно витер руки об штани й натиснув “прийняти”.
— Так, — відповів рівно.
На тому кінці секунду було тихо.
А потім — хрипкий, знайомий голос, який завжди говорив так, ніби світ належав йому.
— Ну що, братику… — протягнув Олег. — Ти вже вирішив, хто ти тепер? Брат… чи зрадник?
Рома навіть не моргнув.
— Про що ти?
Олег засміявся. Сухо. Без радості.
— Ти мені зараз серйозно?
Ти думаєш, я не знаю, що ти зробив?
Рома відчув, як у ньому піднімається холод.
— Кажи конкретно.
— Конкретно? — голос Олега став різкішим. —
Ти для чого туди поліз?
Ти для чого їй адвоката підсунув?!
Ти думаєш, я не зрозумів, що вона сама нічого не потягнула б?!
Рома стиснув телефон.
— Вона потягнула, — сказав тихо.
— Та не сміши! — вибухнув Олег. —
Вона тряпка, Рома!
Вона розмазня!
Вона ж… вона ніяка!
Кожне слово було як плювок.
І найгірше — Ромі стало боляче.
Ніби Олег бив не її.
А його.
Рома різко вдихнув.
— Закрий рота.
На секунду запала тиша.
— Що?.. — Олег аж поперхнувся. — Ти мені зараз що сказав?
Рома говорив тихо, але голос у нього був такий, що навіть повітря навколо ніби стало важчим.
— Я сказав: закрий рота.
І більше так про неї не говори.
Олег засміявся — цього разу вже злісно.
— Ооо…
То ти вже її захисник?
Ти шо, герой тепер?
Чи… — він зробив паузу, — чи ти вже її хочеш?
Рома завмер.
На секунду навіть шум навколо зник.
Олег вдарив точно туди, де Рома сам боявся дивитися.
— Не твоє діло, — глухо сказав Рома.
— Не моє?! — Олег майже кричав. —
Це МОЄ!
Вона МОЯ!
Я її зробив такою!
І я її такою залишу!
Рома відчув, як у нього щось стиснулося в грудях так, що аж заболіло.
— Ти її зламав, — сказав він. — І тобі цього мало.
— А тобі що, шкода? — злісно кинув Олег. —
Ти за неї серце розриваєш?
За цю… за цю нікчему?
Рома різко видихнув.
— Слухай уважно, Олег.
Якщо ти ще раз до неї наблизишся — я тебе зупиню.
— Ти? — Олег знов засміявся. —
Ти мене?
Ти забув, хто я?
Ти забув, як я вмію робити людям боляче?
Рома мовчав.
Бо він пам’ятав.
Олег продовжив — голос став нижчим, отруйним:
— Ти думаєш, що вона тебе врятує?
Та вона тебе втопить.
Я тобі клянусь, Рома:
ти ще будеш просити мене зупинитись.
Рома стиснув зуби.
— Не будеш ти мені погрожувати.
— Буду, — холодно сказав Олег. —
І знаєш що?
Він зробив паузу — таку, що Рома аж відчув, як у нього зводить плечі.
— Тобі це так не минеться.
Ні тобі.
Ні їй.
Рома відчув, як кров у нього стала гарячою.
— Ти не посмієш.
— Посмію, — спокійно відповів Олег. —
І ще одне.
Його голос раптом став майже тихим.
— Забудь, що в тебе є брат.
Раз ти вибрав її — вибирай до кінця.
І дзвінок обірвався.
Рома стояв, не рухаючись.
Він дивився в одну точку, і в голові звучало тільки одне:
“Ні тобі. Ні їй.”
Його руки тремтіли.
Він різко розвернувся й ударив кулаком по металевому борту фури.
Глухий звук розрізав повітря.
Біль прийшов не одразу.
Спочатку — тільки жар.
Потім — різкий, пекучий.
Рома глянув на руку. На кісточках виступила кров — тонка, темна смуга.
Він навіть не поворухнувся.
Бо це було ніщо.
Ніщо в порівнянні з тим, що Олег зробив Олі.
І з тим, що він міг зробити ще.
Рома повільно вдихнув.
Потім видихнув.
І вперше за довгий час подумав не про роботу. Не про борги. Не про плани.
А про неї.
Про Олю.
Про те, як вона стояла в спортзалі й не втекла.
Про те, як вона усміхалась, коли Артем показував печиво.
Про те, як її голос був м’яким, коли вона читала казку.
І в цю мить він усвідомив.
Вона йому потрібна.
Не як “проблема”.
Не як “тимчасова гостя”.
Не як “жертва”.
А як людина, яка вже зайняла в його серці місце.
Рома не знав, коли саме це сталося.
Але знав одне:
Якщо Олег ще раз спробує її зламати —
він не дозволить.