Розділ 16. Сьогодні я не здамся

Ранок був світлий і прохолодний. Небо — чисте, як випране полотно, з тонкою смугою сонця десь на краю. Таке небо не тиснуло. Воно ніби дозволяло дихати.
Оля прокинулася не від будильника — від думки.
Сьогодні я не здамся.
Не тому, що день обіцяв бути легким. Навпаки. Але в ній уперше за довгий час прокинулась якась тиха впертість. Та сама, яку вона колись мала. До того, як життя почало ламати її по живому.
Вона вийшла з кімнати обережно, ніби боялась злякати крихкий спокій дому. На кухні вже горіло світло.
Рома сидів за столом з чашкою кави. Сорочка на ньому була розстібнута на верхній ґудзик, рукава закочені. Він виглядав так, ніби весь світ тримався на його плечах — і він звик до цієї ваги.
Оля зупинилась у дверях.
— Доброго ранку… — тихо сказала вона.
Рома підняв очі.
— Доброго. Ти рано.
Оля підійшла ближче, стискаючи папку з матеріалами.
— Можеш… якщо не важко… завезти мене на курси? — попросила вона. — Я маю залишити матеріали й тести. Їх мають перевірити й сказати, що підтягнути.
Рома навіть не здивувався. Ніби для нього це було так само природно, як дихати.
— Добре. Збирайся.
Оля кивнула. Вона вже зробила крок назад, але все одно додала поспішно, ніби зобов’язана виправдовуватись:
— Це ненадовго. Я просто віддам і все.
Рома поставив чашку. Подивився на неї уважно.
— Олю… ти можеш не виправдовуватись кожного разу.
Вона застигла. Її ніби підловили на тому, що вона сама цього не помічає.
— Я не… — Оля запнулась. — Я просто не хочу тобі заважати.
— Ти не заважаєш, — сказав він рівно.
І так просто, що в Олі аж защеміло в грудях.
Вона опустила очі й лише кивнула. Але всередині щось розпрямлялось, як зім’ятий папір, який обережно розгладжують теплими руками.
У машині було тепло. Оля тримала папку на колінах, ніби це була її “дорослість”, складена в кілька аркушів.
Вона дивилась у вікно й намагалася не думати про те, що її зараз оцінюватимуть.
Не як людину.
Як знання.
Рома кермував спокійно. Його руки на кермі були впевнені — і Оля зловила себе на думці, що їй хочеться такої ж впевненості. В собі.
— Хвилюєшся? — запитав він раптом.
Оля на мить розгубилась.
— Трохи… — чесно зізналась вона. — Я знаю, що це просто тести. Але мені важливо, щоб там було… не провально.
Рома ледь усміхнувся кутиком губ.
— Ти ж не з тих, хто робить “провально”.
Оля тихо хмикнула, але в цьому сміху не було радості.
— Раніше думала, що не з тих. А потім… життя показало, що я можу провалитись навіть там, де була впевнена.
Рома мовчав кілька секунд. У салоні стало щільніше, ніби повітря набрало ваги.
— Це не ти провалилась, — сказав він нарешті. — Це тебе зламали. Є різниця.
Оля повільно повернула голову й подивилась на нього.
Її горло стиснулося.
— Дякую… — прошепотіла вона.
Машина плавно зупинилась біля знайомої будівлі.
Оля вже потягнулась до дверей, але Рома сказав:
— Ти молодець.
Вона завмерла.
— За що?
— За те, що ти не стоїш на місці. Ти рухаєшся.
Оля відчула, як в очі підступає волога. Вона швидко моргнула.
— Я стараюсь, — сказала тихо.
— Я бачу.
Вона вийшла з машини й пішла до входу, притискаючи папку до грудей. Серце калатало так, ніби вона щойно пробігла кілометр.
Після курсів Оля зайшла до спортзалу.
Скляний фасад відбивав небо, і вона чомусь подумала:
як дивно… я йду туди, де колись боялась навіть стояти поруч.
Всередині пахло гумою, легким потом і цитрусовим освіжувачем. Грали тихі ритми музики. Люди були різні — хтось підтягнутий, хтось повний, хтось худий. Але Олі здавалося, що всі дивляться саме на неї.
На її вагу. На її повільність. На її незручність.
Її долоні стали вологими.
Вона підійшла до ресепшена, сказала своє ім’я, отримала браслет. Здавалося, навіть цей маленький пластиковий браслет важив більше, ніж мав.
Тренерка підійшла першою — молода дівчина, років двадцяти п’яти, з хвостиком і живими очима.
— Привіт! Ти Оля?
— Так… — Оля невпевнено усміхнулась.
— Я Настя. Не хвилюйся. Тут ніхто не оцінює. Тут всі зайняті собою, — сказала вона так легко, що Оля навіть здивувалась.
Оля видихнула, але напруга не зникла.
— Я… давно не займалась. І чесно… мені соромно.
Настя не засміялась і не сказала банального “та перестань”. Вона просто кивнула, як людина, яка розуміє.
— Сором — це нормально. Але він не має права керувати тобою. Ти вже тут. Це вже перемога.
Оля відчула, як щось в ній трохи розпрямляється.
Перші вправи були простими: розминка, легкі присідання, рухи на мобільність.
Але вже через десять хвилин Оля відчула, що серце б’ється надто швидко, ноги ватяні, а в спині — тяжкість.
Вона хотіла зупинитися. Хотіла сказати: “вибачте, я не можу”.
Хотіла втекти й ніколи більше сюди не приходити.
І в голові промайнуло:
якщо я зараз здамся, я здамся не тут — я здамся в житті.
— Можна… я трохи відпочину? — тихо сказала вона.
— Звісно, — одразу відповіла Настя. — І знаєш що? Це не слабкість. Це розум.
Настя принесла їй воду, посадила на лавку.
— Ми не будемо робити з тебе “спортсменку” за один день. Ми зробимо так, щоб ти полюбила рух. Щоб ти хотіла приходити сюди. І щоб ти не боялась.
Оля слухала й відчувала, як щось тепле піднімається в грудях.
— Я хочу… — прошепотіла вона. — Я хочу знову бути… нормальною.
Настя подивилась їй прямо в очі.
— Ти вже нормальна. Просто втомлена. І ти зараз починаєш себе збирати. По шматочках.
Оля ковтнула сльози. Але цього разу — не від болю.
Від полегшення.
Вони склали програму: легкі вправи, ходьба, трохи силових, без тиску.
Настя пояснила, що важливе не “швидко”, а “регулярно”. І що тіло пам’ятає любов — навіть якщо довго жило в соромі.
Коли заняття закінчилось, Оля вийшла з залу з мокрою спиною й розпатланим волоссям, але…
вперше за довгий час — горда собою.
Вона стояла на вулиці, вдихала холодне повітря, і сміялась тихо сама до себе.
— Я це зробила… — прошепотіла вона. — Я реально це зробила.
І від цього сміху їй стало легко. Наче вона повернула собі маленький шматок життя.
На годиннику вже був обід. Оля подивилась на телефон і подумала:
якщо я зараз попрошу Рому забрати мене… він, звісно, приїде. Але…
Але їй потрібно було вчитись жити так, щоб не триматися за нього як за рятувальне коло.
Вона побігла на зупинку, трохи незграбно, але швидко. Відчувала, як ноги ще тремтять після залу.
Автобус приїхав, і Оля, притиснувши папку до грудей, зайшла всередину.
Вікна були запітнілі, люди мовчали, хтось листав телефон, хтось дивився в порожнечу.
Оля теж дивилась у вікно. І думала:
Я сьогодні вже зробила три речі. Три. Я не зламалась.
І від цього всередині було таке світло, що навіть небо здавалось ближчим.
Коли вона зайшла в будинок, її зустріла Дарина. Вона була вже в куртці, з сумкою на плечі й з таким виглядом, ніби зараз втече.
— Ой, Олю! Ти якраз вчасно. Слухай, виручи мене, будь ласка. Мені треба на годинку-дві в одне місце. Побудеш з Артемом?
Оля здивувалась.
— Звісно. А він де?
— В кімнаті. Малює. Ти ж з ним ладиш, — Дарина швидко усміхнулась. — Я скоро. Добре?
І не чекаючи відповіді, чмокнула Олю в щоку й побігла.
Оля залишилась сама.
На секунду її накрила тиша.
А потім з кімнати виглянув Артем.
Його очі загорілись, коли він побачив її.
— Оля! — він вибіг і буквально повис на її руці.
Оля розсміялась і присіла.
— Привіт, моє сонечко. Як ти?
— Я скучив! — заявив він так просто, що в Олі защеміло.
Вона погладила його по волоссю.
— А хочеш… ми з тобою щось зробимо?
— Що?!
Оля усміхнулась.
— Спечемо печиво. Справжнє. Домашнє.
Артем аж підстрибнув.
— Так! Я буду робити!
Кухня була теплою. Сонце падало на стіл, на дерев’яні дошки, на миски.
Оля закатала рукава. Артем стояв на табуретці біля столу й виглядав так, ніби йому дали найважливішу роботу у світі.
— Так, — сказала вона серйозно, — кухарю Артеме. Ти готовий?
— Так! Я шеф!
— Шеф, тоді слухай. Найголовніше правило: не їсти тісто.
Артем широко розкрив очі.
— Чому?!
Оля нахилилась до нього і прошепотіла:
— Бо тоді печиво не буде. А я хочу, щоб ми дали татові скуштувати.
— Татові?! — Артем аж засвітився. — Так! Я не буду їсти!
Оля засміялась. І подумала, що вже давно так не сміялась — без болю.
Вони змішували масло, цукор, яйце. Артем старанно сипав борошно, половину — на стіл.
— Ой! — він злякано подивився.
Оля взяла його руку й легко струсила борошно.
— Нічого. Це кухня. Тут можна робити безлад. Тут ми живі.
Артем уважно подивився на неї.
— А ти жива?
Оля застигла.
— Звісно, — усміхнулась вона. — А чого ти питаєш?
— Бо ти інколи сумна.
Оля відчула, як в грудях щось стиснулося.
Не боляче — щемко.
Вона погладила його щічку.
— Я інколи сумна. Але я дуже стараюсь. І ти мені допомагаєш.
Артем серйозно кивнув, як дорослий.
— Я буду тобі допомагати завжди.
Оля ледь не розплакалась. Але стрималась. Лише поцілувала його в чоло.
Поки печиво було в духовці, вона готувала вечерю.
Спагетті, томатний соус, фрикадельки.
Артем сидів і “контролював” процес.
— А це що?
— Це фрикадельки.
— А вони з чого?
— З м’яса.
— А м’ясо з кого?
Оля засміялась.
— Артеме…
— З корови?!
— Так, — здалась вона. — Але ми не будемо про це думати. Ми будемо думати про те, що татові буде смачно.
Артем усміхнувся.
Оля зловила себе на думці:
мені добре.
Так просто.
Так тихо.
Так по-справжньому.
Вона стояла біля плити, поруч дитина, у духовці печиво, на столі мука й сміх.
І вперше за довгий час вона подумала:
я щаслива.
Двері відчинились, і Оля навіть не одразу обернулась — вона була зайнята тим, що допомагала Артемові вирізати печиво формочками.
— Тату! — закричав Артем.
Оля підняла голову.
Рома стояв у дверях кухні.
Він зупинився, ніби не очікував побачити це.
Олю — в домашній футболці, з волоссям трохи розпатланим, з борошном на щоках.
І Артема — щасливого, в захваті.
Рома не сказав нічого кілька секунд.
Але його погляд…
Оля не вміла його читати.
Та в ньому було щось дивне.
Ніби хтось тихо торкнувся його серця.
Оля відчула, як їй стало ніяково.
— Привіт… — сказала вона. — Ми… печиво печемо.
Артем гордо підняв формочку.
— Я сам! Я шеф!
Рома повільно усміхнувся.
— Бачу.
Він пройшов ближче.
Його погляд ковзнув по Олі — і Оля відчула це так, ніби він торкнувся її шкіри.
Вона опустила очі.
Рома тихо сказав:
— Пахне… дуже добре.
Оля ковтнула.
— Я ще спагетті зробила. З фрикадельками. Якщо… якщо ви не проти.
— Ми не проти, — сказав він.
І в цій фразі було щось таке, від чого в Олі серце зробило дивний кульбіт.
Вони сіли за стіл. Артем не міг всидіти на місці, постійно щось розповідав.
— А я муку сипав! А Оля сказала можна! А потім печиво буде! І татові! І мамі!
Рома слухав, кидав погляд на Олю, а потім швидко відводив очі.
Він їв мовчки, але Оля бачила: йому смачно.
І раптом в дверях з’явилась Дарина.
— Ой! — вона завмерла. — Я не знала, що ви вже вечеряєте.
Оля підвелась.
— Сідай. Я зробила багато.
Дарина сіла, зітхнула.
— Олю, ти мене врятувала. Він був такий енергійний сьогодні, я вже думала, що з’їду з глузду.
— Я не важкий! — образився Артем.
— Ти не важкий, ти… — Дарина посміхнулась. — Ти космос.
Оля м’яко сказала:
— Він дуже хороший. Просто йому треба увага.
Рома глянув на Олю.
— Ти з ним… дуже легко знаходиш спільну мову.
Оля знизала плечима.
— Я люблю дітей. Завжди любила.
Вона сказала це спокійно, але в грудях щось боляче стиснулося.
Бо в цій фразі було ще одне невимовлене:
я дуже хотіла мати своїх.
Рома теж це відчув.
Він на секунду застиг.
І лише тихо сказав:
— Це видно.
Дарина підхопила тему, щоб не стало занадто важко:
— І що у вас за день був? Олю, ти кудись їздила?
Оля усміхнулась.
— Так. Я віддала матеріали з бухгалтерії. І… була на першому занятті в залі.
— В залі?! — Дарина аж підняла брови. — Ого. Молодець!
Оля почервоніла.
— Я ледве не втекла. Чесно.
Рома, не піднімаючи очей від тарілки, сказав:
— Але не втекла.
Оля підняла погляд.
Їхні очі зустрілись.
І в цю мить Оля відчула, як щось тепле пробігло по її спині.
— Так, — тихо сказала вона. — Не втекла.
Після вечері Оля пішла в кімнату. Сіла за стіл, відкрила книжку з правилами дорожнього руху.
Букви трохи пливли, бо голова була наповнена думками.
Зал. Курси. Автобус. Артем. Вечеря. Рома.
Вона притиснула пальці до скроні.
— Це все… зі мною? — прошепотіла.
І знову подумала про небо.
Воно сьогодні було інше.
Не темне, не низьке.
Воно було таке, ніби дозволяло дихати.
Оля перегорнула сторінку. Спробувала вчитись.
Але думки постійно повертались до Роми.
До того, як він дивився.
До того, як сказав: “Ти молодець”.
І від цього в грудях було тривожно і… солодко.
У двері тихенько постукали.
— Олю? — почулось дитяче.
Вона одразу підвелась.
— Артемко?
Він стояв у піжамі, з ковдрою в руках.
— Можна… ти мені почитаєш? Бо тато з мамою говорять на кухні. А я хочу казку.
Оля відчула, як серце м’якшає.
— Звісно, сонечко. Ходімо до тебе.
В його кімнаті було затишно. Лампа світила теплим жовтим світлом. Артем заліз під ковдру, а Оля сіла поруч.
Вона взяла книжку. Голос у неї був тихий, м’який.
Артем слухав, і його очі поступово заплющувались.
Коли він заснув, Оля нахилилась і ніжно поцілувала його в маківку.
— Спи, мій хороший.
Вона поправила ковдру, ще раз глянула на нього — і відчула щось дуже глибоке.
Не просто ніжність.
А майже…
материнське.
І це було і прекрасно, і боляче.
Оля вже збиралась вийти, коли з коридору долинуло…
голоси.
Кухня була далеко, але двері не були щільно зачинені, і тиша вечора підсилювала кожне слово.
— …ти не розумієш, — голос Дарини. Напружений. Стриманий.
— Я розумію, — низький голос Роми. — Але ти теж мене почуй.
— Рома… це не так просто…
Оля застигла біля дверей дитячої, ніби її прибили до підлоги.
Серце зробило різкий удар.
Вона відчула, як її щастя з кухні — те світле, домашнє — наче розсипається на дрібні скалки.
Через мене?
Вони через мене зараз…?
Оля обережно зачинила двері до кімнати Артема, так тихо, ніби боялась, що її присутність почують навіть стіни.
І пішла до своєї кімнати швидко, майже навшпиньках.
Вона сіла за стіл, знову відкрила правила. Але читати не могла.
На душі було неспокійно.
Вона намагалась не думати про те, що відбувається на кухні, але думки лізли самі.
Я тут чужа.
Я тут тимчасова.
Я тут — причина.
Вона стиснула пальці так, що нігті впились у долоню.
Минуло кілька хвилин.
Потім у двері постукали.
Оля завмерла.
— Так… — сказала вона сміливо, хоча голос трохи тремтів. — Можна.
Двері відчинились.
На порозі стояв Рома.
Він виглядав трохи втомленим. Трохи засмученим. І дуже… живим.
— Можна? — повторив він тихо.
Оля кивнула.
— Так.
Він зайшов, але не підходив близько. Стояв біля дверей, ніби боявся зробити зайвий крок.
— Дякую, що поклала Артема, — сказав він. — Я… заговорився з Дариною. Забув про час.
Оля ковтнула.
— Все добре. Це… менше, що я можу для тебе зробити.
Вона сказала це мимоволі. І одразу зрозуміла, як це прозвучало.
Наче вона готова робити для нього все.
Рома підняв очі.
В його погляді промайнуло здивування.
Оля теж здивувалась сама собі.
Пауза стала довгою.
Тиша між ними була не порожня — вона була наповнена.
Оля відчула, як у неї починають горіти щоки.
Рома зробив ковток повітря.
— Добре… тоді… добраніч.
— Т-так… добраніч, — ніяково відповіла Оля.
Він кивнув, повільно вийшов і закрив двері.
А Оля залишилась стояти посеред кімнати.
Її серце калатало так, ніби вона бігла.
Вона торкнулась пальцями грудей.
— Що це… — прошепотіла. — Що зі мною?
І в ту мить вона зрозуміла:
це не просто вдячність.
Не просто комфорт.
Це щось нове.
Щось небезпечне.
І дуже… живе.
Оля підійшла до вікна.
Небо за склом було темне, але чисте. Без важких хмар.
Наче воно теж чекало.