Розділ 15. Неділя

Неділя.
Здавалося, весь дім ще спав, а Оля вже прокинулась.
Не тому, що виспалась. Ні.
Вона просто більше не вміла спати спокійно.
Усередині — тривога. Така, що сидить десь під ребрами й не дає вдихнути на повні груди.
Сьогодні перше заняття з водіння.
Вона лежала й дивилась у стелю, слухаючи, як десь далеко, на першому поверсі, дзенькає чашка — Рома вже був на кухні.
Водіння…
Їй навіть смішно було від цієї думки.
Колись Олег казав:
— Ти навіть двері вчасно не зачиняєш, яка з тебе водійка?
І вона вірила.
Вірила в кожне його слово.
Оля сіла на ліжку й повільно вдихнула.
Ніби збирала себе по шматочках.
Ніби склеювала.
Я маю це зробити.
Не для них. Для себе.
На кухні було тепло. Пахло кавою.
Рома підняв на неї погляд і, як завжди, спокійно спитав:
— Готова?
Вона кивнула.
Але це був не кивок впевненості.
Це був кивок людини, яка боїться — і все одно йде.
Дарина, ще в домашньому, поправляла Артемкові футболку й сказала:
— Олю, не хвилюйся. Все вийде.
Вона усміхнулась. І ця усмішка була щира.
Оля відповіла теж усмішкою, але її губи трохи тремтіли.
Коли вони приїхали на автодром, Оля вийшла з машини й відчула, як ноги стали ватяними.
Там було кілька машин.
Люди.
І від цього їй стало ще страшніше.
Рома не тиснув. Просто поклав руку їй на плече — коротко.
— Ти справишся.
Він сказав це так, ніби це факт.
Ніби він не сумнівався.
І це… дивно гріло.
Коли вона сіла за кермо, їй здалося, що вона потрапила в пастку.
Руки на кермі — холодні.
Пальці ніби не її.
Зчеплення, гальма, газ — усе здавалося чужим і небезпечним.
Інструктор пояснював, але Оля майже не чула.
У вухах гудів страх.
— Так… зчеплення… — сказала вона сама собі пошепки. — Спокійно…
Вона рушила.
Машина смикнулась і заглохла.
Оля здригнулась так, ніби її вдарили.
— Нічого, — спокійно сказав інструктор. — Це нормально.
Вона кивнула.
Спробувала ще раз.
Знову заглохла.
І в цю секунду в голові різко й боляче пролунав голос Олега:
“Тупа курка. Ти нічого не можеш. Ти навіть це не зробиш.”
У горлі став клубок.
Оля відчула, як у неї починають пекти очі.
Вона так сильно стиснула кермо, що пальці побіліли.
— Я… можу, — сказала вона. Невпевнено. Але сказала.
Третя спроба.
Вона зробила вдих.
Повільний.
Глибокий.
І рушила.
Машина поїхала.
Повільно. Обережно.
Але поїхала.
Оля не вірила.
У неї навіть руки затремтіли від цього маленького дива.
Вона проїхала метр… два… п’ять…
Повернула.
І не заглохла.
Вона чула власне серце — так голосно, ніби воно билося в горлі.
— Молодець, — сказав інструктор.
І Оля відчула, як у грудях щось тріснуло.
Не страх.
А щось старе.
Наче шматок приниження, який вона носила роками, нарешті відпав.
Коли заняття закінчилось, вона вийшла з машини, і її трясло.
Але це була не паніка.
Це була… ейфорія.
Легка. Дурна.
Наче вона знову стала трохи молодшою.
Наче в неї справді може вийти.
Оля навіть усміхнулась сама собі.
І вирішила пройтися пішки. Просто трохи.
Щоб заспокоїти голову.
Щоб відчути, що вона не в клітці.
І саме тоді задзвонив телефон.
Номер Олега.
Вона завмерла.
У тілі все миттєво стало кам’яним.
Наче хтось кинув на неї холодну воду.
Ні…
Вона не хотіла брати.
Але взяла.
— Алло…
— Ну що, — його голос був злий, колючий. — Задоволена?
Оля мовчала.
— Ти що собі надумала? Судитися зі мною?!
Вона ковтнула.
— Я просто хочу, щоб усе було по закону…
— По закону?! — він зареготав. — Ти, тупа курка, слово “закон” хоч знаєш як пишеться?!
Їй стало боляче, так, ніби її вдарили по обличчю.
— Ти дня в житті не працювала! Ти нічого не робила!
Ти навіть на ложку в моїй кухні права не маєш, не то що на квартиру!
Оля стояла, не рухаючись.
Пальці стискали телефон так, що аж боліло.
— З ким ти тягатися задумала?! — продовжував він. —
Ти нікчема! Товста! Безтолкова!
Їй захотілося сісти просто на землю.
Ноги знову стали ватяними.
— Я тебе жалів! — кричав він. —
Я тільки через жалість жив з тобою!
А ти тепер, невдячна, ще й судишся?!
Оля відчула, як страх накрив її хвилею.
Справжньою.
Густою.
Він, як завжди, умів натиснути туди, де найболючіше.
Він знав її слабкі місця.
І він бив по них з насолодою.
— Забирай заяву! — прошипів він. —
Бо я тобі таке життя зроблю, що ти пошкодуєш, що народилась!
Оля заплющила очі.
На секунду вона знову стала тією старою Олею.
Тою, яка вибачається навіть тоді, коли її б’ють словами.
Але потім…
Вона згадала.
Вона сьогодні поїхала.
Вона не заглохла.
Вона змогла.
І це було… важливіше, ніж вона думала.
Оля відкрила очі й сказала тихо, але твердо:
— Ні.
Олег замовк.
— Що “ні”?!
— Я не заберу заяву, — повторила вона.
Її голос тремтів.
Але слова були чіткі.
— Ти здуріла?!
— Ні, — Оля вдихнула. — Я просто більше не буду боятися.
Олег ще щось кричав, обзивав, сипав брудом.
А Оля…
Оля стояла й слухала, як хвиля страху в ній піднімається — і не ламає.
Вона не плакала.
Вона просто натиснула “завершити”.
І все.
Телефон у руці тремтів.
Але вона вистояла.
Вона стояла посеред міста й дихала, як після бігу.
І тоді побачила перед собою — тренажерний зал.
Вивіска. Скляні двері.
Вона дивилась на них довго.
І раптом подумала:
Я не буду більше тією, кого можна ламати.
Оля зайшла всередину.
Пахло гумою, металом і чимось різким, спортивним.
Дівчина на рецепції усміхнулась:
— Доброго дня. Чим можу допомогти?
Оля відчула, як серце знову підскакує.
Але вже не від страху.
Від рішучості.
— Мені абонемент. І… тренер.
Сказала.
І аж сама здивувалась, що змогла.
Коли вона вийшла з папірцем у руках, у ній було відчуття, ніби вона зробила ще один крок до себе.
До нормальної.
До живої.
Телефон знову задзвонив.
Оля здригнулась, майже панічно.
Але на екрані було:
Рома
Вона видихнула.
— Ти вже все? — його голос був спокійний. — Забрати тебе?
— Так… я вже все.
— Я зараз під’їду.
Коли він під’їхав, Оля завмерла.
Це була вантажівка.
Велика.
Висока.
Вона дивилась на неї, як дитина на щось неймовірне.
— Ти… на цьому? — прошепотіла вона.
Рома вийшов і усміхнувся, трохи винувато.
— Вибач. Один рейс. Я не встиг перекинутись на машину.
— Це… вау, — сказала вона й сама засміялась.
Їй стало так легко.
Наче її витягнули з темної води.
Вона залізла в кабіну, тримаючись за поручень.
— Зручно? — спитав він.
— Я почуваюсь… ніби в кіно.
Рома тихо посміхнувся й рушив.
У кабіні було тепло.
І тісно.
І від цього ще більше відчувалась його присутність.
Оля сиділа поруч і крадькома дивилась на нього.
На його руки.
На те, як він тримає кермо — впевнено, спокійно.
Ніби весь світ можна втримати так само.
Його профіль.
Лінія щелепи.
Ледь помітна зморшка між бровами, коли він думає.
І Оля відчула, як серце знову б’ється швидше.
Вона навіть злякалась цього.
Ні. Не можна. Це неправильно.
Але думки не слухались.
— Ну як заняття? — спитав він.
І Оля почала розповідати.
Про страх.
Про те, як глохла.
Про те, як поїхала.
Про зал — теж.
Вона говорила, а він слухав.
І не перебивав.
І це було… так незвично.
Олег завжди перебивав.
Сміявся.
Принижував.
А тут — її слухали.
І вона відчула, як горло знову стискається.
Але вже не від болю.
Від вдячності.
— Я ще тобі грошей на картку закину, — сказав Рома. — Щоб у тебе було на витрати. На курси. На зал. На дрібниці.
Оля опустила очі.
— Ром… я… я не знаю, як дякувати.
Він кинув на неї короткий погляд.
— Дякувати будеш тим, що станеш на ноги. І більше нікому не дозволиш так з тобою говорити.
Оля ковтнула.
У грудях стало гаряче.
Вона дивилась на нього й розуміла:
він не просто допомагає.
Він вірить.
А це страшніше, ніж гроші.
Бо віра — це те, що прив’язує.
Коли вони повернулись, Рома заїхав у магазин іграшок.
Оля не питала. Просто мовчки дивилась.
Він вийшов з великою коробкою.
— Це Артемкові.
І Оля відчула, як усередині щось знову стискається.
Я так хотіла дитину…
Так хотіла…
І тепер вона дивилась на цього малого, на його батька, на цей дім…
І їй було боляче.
Але водночас — тепло.
Вдома Артемко вибіг у коридор.
— Тату! Тату!
Рома присів, обійняв його й простягнув коробку.
— Дивись.
— ДОРОГАААА! — Артемко заверещав так, що Оля не стримала усмішку.
Дарина теж усміхнулась.
— Ну ви й змовники.
За вечерею було спокійно.
Оля розповідала Дарині про перше заняття.
Дарина щиро раділа:
— Молодець! Бачиш, я ж казала, що ти зможеш!
Рома мовчки їв, але час від часу дивився на Олю так…
ніби перевіряв, чи вона справді не зламалась.
Оля допомогла прибрати зі столу.
Вода в раковині шуміла.
Тарілки дзенькали.
І в якийсь момент їхні руки з Ромою торкнулися.
Ледь-ледь.
Випадково.
Але Олю ніби струмом вдарило.
Вона швидко відсмикнула руку й зробила вигляд, що нічого не сталося.
Рома теж нічого не сказав.
Але повітря між ними стало густішим.
Потім вона зайшла до Артемкової кімнати.
Рома вже сидів на підлозі й складав дорогу.
Артемко радісно тицяв пальцем:
— Ось тут! Ось тут машинка поїде!
— Можна мені з вами? — тихо спитала Оля.
Рома підняв голову.
— Звісно.
І вона сіла поруч.
Вони складали деталі разом.
Оля сміялась, коли Артемко плутав шматочки.
І в якийсь момент вона зрозуміла:
Їй добре.
По-справжньому.
Не на секунду.
А глибоко.
У дверях стояла Дарина.
Вона дивилась мовчки.
І Оля вловила в її погляді щось дуже тонке.
Не злість.
Ні.
Ледь помітну ревність.
Наче Дарина раптом зрозуміла, що Оля стає частиною їхнього дому.
І це вже не просто “тимчасово”.
Коли Артемко почав позіхати, Рома піднявся.
— Ну все, — сказав він, усміхнувшись. — Давайте йти спати. Я дуже втомився.
— Казку! Казку! — Артемко одразу побіг до нього й вчепився в руки.
Рома засміявся.
— Ну як же без казки…