Розділ 13 . Курси

Ранок у домі був звичайним — метушливим, теплим, з запахом кави й дитячим сміхом.
Рома збирався на роботу швидко, по-чоловічому: сорочка, годинник, ключі, телефон. Він уже звик, що вдома тепер трохи більше людей, трохи більше шуму, але чомусь це не дратувало. Навпаки — додавало відчуття життя.
Оля стояла біля кухонного столу й мовчки дивилась, як він зав’язує шнурки. Їй все ще було незвично бачити чоловіка, який не бурчить зранку, не шукає до чого причепитися і не зриває злість на тих, хто поруч.
— Я поїхав, — сказав Рома і коротко поцілував Дарину в щоку.
Дарина усміхнулась, провела його поглядом, а потім, коли двері зачинились, видихнула й подивилась на Олю.
— Слухай… — почала вона обережно. — Мені сьогодні дуже треба від’їхати. Є кілька зустрічей… Але з Артемом я нічого не встигну. Я ж його не потягну з собою…
Оля навіть не задумалась.
— Я можу залишитися з ним, — сказала вона тихо. — Мені ж на курси тільки на шосту вечора. Я домовилась. До того часу я вільна.
Дарина на секунду застигла.
А потім її обличчя ніби стало світлішим.
— Ти… серйозно? — перепитала вона.
— Так, — Оля кивнула. — Ми з ним пограємось. Нам не важко.
Дарина підійшла ближче і легко торкнулась її плеча.
— Олю… ти навіть не уявляєш, як ти мене виручаєш.
І вже за кілька хвилин Дарина зникла за дверима — швидко, радісно, ніби вперше за довгий час їй дозволили хоч трохи дихати.
День пройшов несподівано спокійно.
Артемко тягнув Олю за руку, показував іграшки, приносив олівці, тягнув до альбому. Вони малювали, будували вежі, робили “замок”, і він так щиро сміявся, що Оля ловила себе на тому, що усміхається разом із ним.
І в ці моменти їй було… тихо всередині.
Без паніки.
Без самознищення.
Просто — нормально.
Коли Артемко вдень заснув, Оля довго сиділа біля нього, дивилась на його маленьке обличчя і думала, як же сильно вона хотіла дитину. Як проходила лікування. Як терпіла уколи. Як мовчки ковтала сльози, щоб Олег не бачив її слабкою.
А тепер…
Тепер поруч була чужа дитина, але її серце все одно тягнулося до нього так, ніби вона має на це право.
Щоб не розкручувати в собі ці думки, Оля тихо вийшла з кімнати й пішла на кухню.
Вона вирішила приготувати вечерю.
Не тому що хотіла когось здивувати.
Просто тому, що їй потрібно було чимось зайняти руки.
І поки вона замішувала тісто, нарізала продукти, готувала лазанью — в голові поступово ставало ясніше.
Я можу.
Я не зламалась.
Я ще жива.
Коли майже все було готове, телефон на столі коротко завібрував.
Оля витерла руки об рушник і відкрила повідомлення.
Від адвоката.
“Через тиждень перше засідання. Ваша присутність обов’язкова.”
Оля завмерла.
Наче повітря в кухні стало густішим.
Через тиждень…
Суд.
Олег.
Його холодні очі.
Його голос, який колись був “коханим”, а тепер звучав як вирок.
У неї затремтіли пальці.
Серце забилося швидше.
Паніка підступила так різко, що в грудях стало тісно.
Рома повернувся з роботи трохи раніше, ніж зазвичай.
Він зайшов у дім і одразу відчув запах їжі.
— Ого… — кинув він, знімаючи куртку. — У нас тут ресторан?
Оля стояла біля столу з телефоном у руках. Бліда.
Він зупинився.
— Олю? Що сталося?
Вона підняла на нього очі.
— Мені… адвокат написав. Через тиждень суд. І я… я маю бути.
Рома не злякався. Не розгубився.
Він просто підійшов ближче й спокійно взяв її телефон, швидко прочитав і кивнув.
— Так і має бути, — сказав він рівно. — Це нормально. Не панікуй.
Оля нервово ковтнула.
— Я боюсь.
Рома подивився на неї уважно, твердо.
— Я знаю. Але ти не одна. І ти не програєш. Не зі мною.
Від цих слів їй стало трохи легше. Ніби хтось підпер її зсередини.
Рома оглянувся.
— А де Дарина?
Оля зніяковіла.
— Вона… поїхала по справах. Вранці. Я з Артемом була.
Рома мовчки кивнув.
Але в його погляді на секунду промайнуло щось… не злість. Ні.
Незадоволення.
Тихе, чоловіче.
Він нічого не сказав.
Не хотів сварки.
Але він усе зрозумів.
У цей момент з кімнати вийшов сонний Артемко.
Побачив Рому — і одразу потягнув до нього руки.
— Тату!
Рома підхопив його, легко, ніби це було найприродніше у світі.
— Ну привіт, чемпіоне.
Оля стояла поруч і дивилась, як Рома тримає сина. Як гладить його по волоссю. Як той притискається до нього, як до цілого світу.
І в Олі знову щось стиснулось усередині.
Тихо.
Боляче.
Але вже без розпачу.
З усвідомленням.
Оля підійшла ближче.
— Рома… — сказала вона несміливо. — Ти зможеш мене підвезти на курси? Я… я не знаю, як звідси добиратися. І чим.
Рома навіть не задумався.
— Звісно. Тільки Дарину зараз дочекаємось.
Дарина повернулась ближче до вечора.
Зайшла в дім трохи винувато, з поспіхом.
— Ой… — вона глянула на Олю. — Вибач. Я затрималась. Дуже.
Оля усміхнулась м’яко.
— Все добре.
Рома стояв поруч і нічого не коментував. Не при людях.
Він просто подивився на Олю і сказав:
— Якщо ти готова — їдемо. Часу мало.
Оля кивнула.
— Так. Я готова.
Дарина провела їх поглядом, залишившись у передпокої.
А потім повільно зайшла на кухню.
І побачила вечерю.
Накритий стіл.
Лазанью.
Пиріг у духовці.
Все готове.
І все — неторкане.
Дарина застигла.
Їй стало прикро.
Не зло.
Не ревниво.
Просто… боляче.
Бо вона зрозуміла, що її чекали.
Що старалися.
Що для неї теж.
Вона тихо підігріла собі їжу, посадила Артемка вечеряти, а той з блиском в очах почав розповідати:
— Мам! А ми з Ольою замок робили! І малювали! І вона мені дала кубик!
Дарина слухала й усміхалась, але всередині було щось важке.
Вина.
У машині дорогою до міста було тихо.
Рома думав про своє, періодично відповідав на короткі робочі дзвінки.
Оля сиділа поруч, дивилась у вікно й намагалась не лізти в його тишу.
Їй було спокійно від самого факту, що він поруч.
Коли під’їхали, Рома запитав:
— Куди саме?
Оля назвала адресу.
Він підвіз її прямо до входу.
Машина зупинилась, і Рома сказав:
— Я тебе зачекаю. Мені все одно треба пару питань вирішити.
Оля кивнула.
— Добре.
Вона вийшла, глибоко вдихнула й зайшла в приміщення.
Всередині було світло й тихо.
Оля запитала в дівчини на вході, куди йти, і несміливо постукала в потрібні двері.
— Заходьте, — пролунав жіночий голос.
У кабінеті сиділа жінка років п’ятдесяти. Привітна, спокійна, з уважними очима.
— Сідайте, — сказала вона. — Не хвилюйтесь.
Оля сіла.
І раптом зрозуміла, що… не так страшно.
Вона коротко розповіла, де навчалась, чому кинула, як опинилась у ситуації, коли їй потрібно знову починати.
— Я хочу довчитись, — сказала Оля. — Не просто хочу. Мені це життєво необхідно. Я хочу жити самостійно.
Жінка схвально кивнула.
— І правильно. Я вам допоможу.
Вона відкрила папку, переглянула кілька документів і сказала:
— Курс для вас буде вести мій син. Він тут працює. Ми зробимо все, щоб вам було легше повернутися.
Оля слухала й відчувала, як у неї всередині з’являється щось схоже на… гордість.
Жінка дала їй матеріали й кілька тестів.
— Заповните вдома. Я хочу оцінити ваш рівень.
Оля взяла папери, подякувала і вийшла.
Було страшно.
Але вже не так, як раніше.
Це був не страх падіння.
Це був страх росту.
Коли вона підійшла до машини, побачила Рому.
Він сидів, трохи втомлено потер обличчя, ніби цей день теж давив на нього.
Оля сіла в салон.
Рома повернув голову.
— О, ти так швидко?
Оля кивнула.
— Так. Все пройшло добре.
Рома кілька секунд мовчав, а потім сказав:
— Тоді заїдемо до мене на офіс. На пару хвилин. Там деякі накладні не сходяться — треба глянути.
Оля навіть усміхнулась.
— Звісно.
В офісі було тихо.
Рома дістав папери, розклав на столі.
Оля спочатку боялась торкатися, ніби не мала права. Але потім почала дивитися уважніше.
І через кілька хвилин сама помітила помилку.
— Ось тут… — сказала вона. — Тут цифра не та. Її перенесли неправильно.
Рома підняв очі.
— Ти швидко це побачила.
Оля зніяковіла.
— Просто… колись я це любила.
Рома на секунду замовк, а потім сказав спокійно:
— Слухай. Якщо тобі треба буде “набити руку”, згадати все — можеш інколи дивитися мої папери. Без зобов’язань. Просто практика.
Оля підняла очі.
— Ти серйозно?
— Так, — коротко відповів він. — Бо ти не дурна, Олю. Ти просто довго жила не своїм життям.
У грудях стало тепло.
І трохи боляче.
— Дякую… — тихо сказала вона.
Рома кивнув.
— Поїхали додому. Пізно вже.
Вдома їх зустріла Дарина.
Вона одразу підійшла до Олі, обережно усміхнулась.
— Ну як? Все нормально?
— Так, — відповіла Оля. — Все добре.
Дарина швидко підігріла вечерю і поставила на стіл.
— Їжте. Я з Артемом побуду.
І пішла до сина.
Оля й Рома залишились удвох на кухні.
Вечеряли мовчки, але це мовчання не тиснуло.
Навпаки — було спокійним.
Коли вони закінчили, Оля знову глянула на Рому.
— Рома… — сказала вона щиро. — Дякую. За адвоката. За підтримку. За те, що ти… просто є.
Рома не відвів погляду.
І відповів тихо, але твердо:
— Це тобі дякую. Ти дуже багато робиш для мене і моєї сім’ї.
Оля на секунду розгубилась.
Бо це було… надто важливо.
Надто справжньо.
Вона кивнула й пішла в кімнату.
Там, у тиші, Оля розклала на столі матеріали з курсів.
Відкрила тест.
Спочатку руки тремтіли.
А потім…
Вона раптом почала згадувати.
Терміни.
Логіку.
Схеми.
Вона читала завдання — і розуміла, як це робити.
Оля завмерла, а потім усміхнулась.
Тихо.
З полегшенням.
Зі здивуванням.
Вона не тупа.
Вона просто довго жила з людиною, яка переконувала її, що вона — ніхто.
У цей час Рома встав з-за столу, прибрав посуд і пішов до кімнати, де Дарина вже сиділа з Артемком на підлозі й складала з ним кубики.
— Ну що, як ваші справи? — запитав він, і Артемко одразу кинувся до нього.
Рома підхопив сина на руки, і той міцно обійняв його за шию.
Дарина підняла очі. В її погляді було і сором, і втома, і щось дуже людське.
Рома не став нічого говорити. Не зараз.
Він просто видихнув і тихо сказав:
— Ну все… давайте йти спати. Я дуже втомився.
— Казку! Казку! — одразу закричав Артем і знову поліз йому на руки.
Рома усміхнувся.
— Ну як же без казки…