Розділ 12. Дім

Коли Оля зайшла в будинок, там було тихо.
Не гнітюче — просто спокійно.
Ніби дім теж умів тримати паузу.
Вона поставила пакет з десертами на кухонний стіл і на секунду завмерла, прислухаючись.
З вітальні долинув дитячий голос:
— Ма-ма! Ма-ма!
І відразу ж м’який, рівний голос Дарини:
— Так, котику. Я тут. Іди до мене.
Оля обережно зайшла у вітальню.
Дарина сиділа на килимі з Артемом.
Він щось перекладав — кубики, машинки, деталі конструктора.
І коли Оля з’явилась у дверях, Артем підняв голову.
Спочатку просто подивився.
А потім… його обличчя раптом світло змінилось.
— О-ля! — радісно вигукнув він і, не думаючи, підскочив на ноги.
І побіг до неї так, ніби вона була не гостя.
А частина цього дому.
Оля застигла.
Її груди боляче стислись.
Артем обійняв її за ноги, притиснувся щокою до її стегна, як робив це з мамою.
Оля повільно опустила руку й торкнулась його волосся.
Ніжно.
Обачно.
Наче боялась налякати це маленьке диво.
— Привіт, сонечко… — прошепотіла вона.
Дарина усміхнулась.
Не з напругою.
Не з ревнощами.
А просто тепло.
— Ну от. Він тебе вже “вибрав”, — сказала вона легко.
Оля ніяково посміхнулась.
— Мені здається, він просто добрий.
— Ні, — спокійно сказала Дарина. — Артем дуже вибірковий. Він не до всіх так.
Оля відчула, як її обличчя трохи почервоніло.
Вона не знала, що відповісти.
Тому просто нахилилась і поцілувала Артема в маківку.
І малий одразу потягнув її за руку до килима.
— Дай! Дай! — показав на кубики.
Оля присіла поруч.
Вона відчула, як щось у ній розм’якло.
Наче тіло саме згадало, як це — бути потрібною не через страх.
А через любов.
За кілька хвилин зайшов Рома.
Оля почула його кроки ще в коридорі.
Той спокійний, впевнений звук, від якого в домі завжди ставало на місце все.
Він зайшов у вітальню, зняв куртку, кинув погляд на Дашу, на малого…
І зупинився.
Бо побачив Олю на підлозі.
Поруч з Артемом.
Вона тримала в руках кубик і старанно ставила його на вежу, яку малий будував з таким серйозним виглядом, ніби це було питання життя й смерті.
Оля підняла очі.
І зустріла його погляд.
Рома не усміхнувся.
Не сказав нічого “милого”.
Просто дивився.
І в цьому погляді було щось нове.
Не співчуття.
Не обов’язок.
А… повага.
Ніби він нарешті побачив її не як “жінку, яку покинули”.
А як людину, яка тримається.
І навіть вчиться заново жити.
Оля відчула це.
І її серце знову зробило дивний удар.
Вона швидко опустила очі назад на кубики.
— Привіт, — сказав Рома.
— Привіт, — тихо відповіла Оля.
Дарина встала.
— Я піду зроблю чай. Ви голодні?
Рома кивнув.
— Так. Але не поспішай.
Оля піднялась.
— Я можу щось приготувати. Я… — вона запнулась. — Я ж обіцяла допомагати.
Дарина одразу м’яко усміхнулась.
— Не “обіцяла”, Олю. Ти й так допомагаєш. Але якщо хочеш — давай разом.
Оля кивнула.
І це “разом” чомусь відгукнулось у ній теплом.
На кухні Оля дістала пакет.
— Ми… — вона глянула на Рому. — Ми в кафе були. І взяли десерти.
Дарина заглянула всередину.
— Ой, мої улюблені! — щиро зраділа вона.
Оля розгубилась.
— Я не знала, які…
— Рома знає, — Дарина легко кивнула в його бік. — Він завжди пам’ятає дрібниці.
Оля глянула на Рому.
І знову відчула, як всередині щось дивно стискається.
Бо Олег ніколи не пам’ятав дрібниць.
Навіть важливі.
Особливо важливі.
Дарина вже ставила чайник.
— Олю, якщо хочеш — можеш зробити щось на вечерю. Але не складне. Ми не будемо влаштовувати банкет.
Оля ковтнула.
Вона дуже хотіла.
Їй було потрібно.
Бо коли вона готувала — думки ставали тихішими.
А руки — корисними.
— Я зроблю щось просте, — сказала вона. — І… пиріг.
Дарина підняла брови.
— Пиріг?
Оля ніяково посміхнулась.
— Так. Якщо можна.
Дарина засміялась.
— Олю, у нас вдома пиріг — це не “якщо можна”. Це “треба”!
Оля не втрималась і теж тихо засміялась.
І навіть Рома на секунду ледь помітно усміхнувся.
Поки Оля замішувала тісто, Артем крутився біля кухні.
То заглядав, то біг назад у вітальню, то знову повертався.
— Оля! — гукав він.
— Так, котику?
— Мама!
— Мама тут, — сміялась Дарина. — А Оля пече пиріг.
Артем серйозно кивав.
Наче це було щось дуже важливе.
Оля дала йому маленький шматочок тіста.
— Тримай. Але не їж багато, бо живіт болітиме.
Артем сховав його в долоню і стояв щасливий.
Дарина подивилась на Олю з тією самою теплою усмішкою.
— Ти з дітьми дуже… природна, — сказала вона.
Оля завмерла.
І на секунду її пальці перестали місити.
— Я… — вона не знала, як сказати. — Я дуже хотіла дитину.
Дарина не питала деталей.
Не лізла.
Просто тихо сказала:
— Я знаю.
І цього було достатньо.
Вечеря вийшла проста, але домашня.
Оля накрила стіл.
Дарина поставила салат.
Рома приніс Артема, який вже починав “плисти” від втоми.
Але як тільки малий побачив пиріг, одразу ожив.
— Пи-ри-іг! — радісно вигукнув він.
Оля усміхнулась.
— Так. Для тебе теж.
Вони сіли.
І вперше за довгий час Оля відчула…
Тишу.
Не порожню.
А затишну.
Таку, де не треба виправдовуватись за кожен рух.
Рома говорив по телефону коротко — буквально кілька хвилин.
Потім поклав мобільний.
— Все, — сказав він. — Я вдома.
І ця фраза була проста.
Але в Олі щось боляче здригнулось.
Бо вона згадала, як у неї вдома ніколи не було “я вдома”.
Було “я втомився”.
Було “не чіпай”.
Було “ти знов щось не так зробила”.
Після вечері Артем потягнув Олю за руку.
— Куби! — вимагав він.
Оля засміялась.
— Знов?
— Знов! — підтвердив малий, дуже серйозно.
Вони сіли на килим.
Рома ліг поруч на живіт і почав складати разом з ними.
Дарина тим часом відійшла на кухню — мила посуд, а потім на кілька хвилин зникла в кімнаті, щоб зробити собі догляд.
Оля краєм ока бачила, як у цьому домі все дихає рівно.
Ніхто нікого не рве на частини.
Ніхто не доводить.
Ніхто не контролює.
І їй стало тихо всередині.
Ніби на кілька годин вона перестала боятися.
Коли Артем почав дрімати прямо на килимі, він сам підповз до Олі.
Ліг головою їй на коліна.
Оля завмерла.
Не рухалась.
Наче боялась, що він прокинеться.
Рома побачив це.
Підійшов.
Присів поруч.
Подивився на малого.
— Заснув, — прошепотів він.
Оля кивнула.
Її голос був зовсім тихий:
— Так.
Рома обережно взяв Артема на руки.
Але перед тим, як підняти, він на секунду торкнувся Олиної руки.
Легко.
Ніби сказав без слів:
Дякую.
Оля підняла очі.
Рома вже ніс малого в кімнату.
І Оля зрозуміла, що їй страшно.
Бо цей дім… цей вечір… цей мир…
Ставали для неї занадто важливими.
Коли всі розійшлись, Оля ще трохи посиділа на кухні.
Пиріг майже весь з’їли.
На столі стояли чашки.
Було тепло.
І вперше за довгий час вона подумала:
Я справді зможу.
Не тому що світ стане добрим.