Розділ 11 . Рома

Коли вони вийшли з офісу адвоката, Оля зупинилась на сходах.
Вона ніби не вірила, що все це сталося насправді.
Що її не принизили.
Не сказали: “Сама винна”.
Не поставили хрест.
Оля повільно видихнула й подивилась на Рому.
Її очі були вологі, але вона не плакала.
Вона трималась.
— Рома… — тихо сказала вона.
Він глянув на неї уважно.
— Що?
Оля стиснула ремінець сумки, ніби боялась, що голос зірветься.
— Я… я не знаю, як тобі дякувати.
Рома нахмурився.
— За що?
Оля ковтнула.
— За адвоката. За те, що ти взагалі… — вона збилась, але зібралася. — За те, що ти поруч. Що ти не відвернувся. Бо якби не ти… я б сама не змогла. Я б просто… сиділа і чекала, поки мене доб’ють.
Рома відвів погляд на секунду.
Наче йому було важко це слухати.
— Не кажи так, — тихо сказав він.
Оля гірко всміхнулась.
— Але це правда.
Рома видихнув, і його голос став твердішим.
— Тепер ти не сама. І все.
Вона кивнула.
І в цей момент над ними було чисте небо — світле, високе, спокійне.
Не те, яке тисне.
А те, яке ніби шепоче: ще буде.
Оля теж підняла очі на секунду.
І Рома помітив, як її плечі трохи розслабились.
Він відкрив їй двері машини.
— Хочеш… в кафе? — спитав уже м’якше.
Оля здивовано подивилась.
— Навіщо?
— Бо ти сьогодні зробила важливий крок, — сказав він. — І тобі треба трохи видихнути. Хоч на пів години.
Оля вагалась.
А потім кивнула.
І Рома відчув полегшення.
Бо він боявся, що вона зараз знову закриється в собі.
Кафе було невелике, тепле, пахло кавою й ваніллю.
Оля сіла обережно, ніби боялась зайняти “зайве місце”.
Рома помітив це.
І знову подумав про Олега.
Про те, що той зробив з нею.
Офіціантка підійшла.
— Вам як завжди? — усміхнулась вона Ромі.
— Так. І… — він глянув на Олю. — Ти що хочеш?
Оля розгубилась.
— Я… не знаю.
Рома замовив сам: каву, чай і щось солодке.
Коли офіціантка відійшла, Рома сказав спокійно:
— Тепер треба думати про майбутнє.
Оля опустила очі.
— Я думала всю ніч…
Рома кивнув.
— І?
Оля мовчала кілька секунд.
Потім прошепотіла:
— Я нічого не вмію. Я не довчилась. Я кинула навчання заради нього. І тепер… кому я потрібна? Хто мене візьме?
Рома дивився на неї уважно.
Без жалю.
Без “бідненька”.
Просто серйозно.
— Ти потрібна собі, — сказав він. — Це перше.
Оля підняла очі.
І в них було стільки втоми, що Рома відчув, як у нього стискається груди.
— А друге? — тихо спитала вона.
Рома зробив паузу.
— Друге — тобі треба стати незалежною. Не щоб комусь щось довести. А щоб ти ніколи більше не була в пастці.
Оля кивнула.
— Я думала про курси бухгалтера.
Рома усміхнувся.
— Оце вже розмова.
Оля здивовано моргнула.
— Ти… підтримуєш?
— Я підтримую, — сказав він. — І ще — водіння.
Оля злякалась.
— Водіння?..
— Так. Це свобода. Особливо зараз.
Оля нервово стиснула пальці.
— Мені тридцять два, Рома… Я ж не дівчинка.
— І що? — він глянув прямо. — Тридцять два — це не пізно. Це коли ти нарешті можеш почати жити для себе.
Оля ковтнула.
— Я… боюсь.
— Це нормально, — сказав Рома. — Але ти зможеш.
Вона кивнула.
І тоді Рома додав ще одне — вже більш практично:
— І зал. Підійде?
Оля здивувалась.
— Зал?..
— Так. Не для того, щоб “комусь подобатись”. — він сказав це спокійно, але твердо. — А щоб ти відчула силу в тілі. Це дуже допомагає голові.
Оля опустила очі.
— Я колись хотіла… але Олег казав, що це дурниці.
Рома криво всміхнувся.
— Олег багато чого казав.
Оля мовчки кивнула.
І в цій тиші було більше, ніж у будь-яких словах.
Коли принесли замовлення, Оля взяла чашку і трохи зігріла пальці.
Вона виглядала так, ніби вперше за довгий час дозволила собі просто сидіти.
Просто дихати.
— Дякую, — сказала вона тихо.
Рома глянув на неї.
— За що?
Оля підняла очі.
— За те, що ти… віриш, що я можу.
І Рома, не думаючи, накрив її руку своєю.
Не різко.
Не наполегливо.
Просто накрив.
І легенько зжав пальці — як чоловік, який каже без слів:
Ти справишся.
Оля завмерла.
Її серце вдарило сильніше.
Не від романтики.
А від того, що вона не пам’ятала, коли востаннє хтось торкався її так — без вимоги, без контролю, без болю.
Вона сором’язливо опустила очі.
А Рома одразу забрав руку, ніби нічого не було.
І покликав офіціанта:
— Дайте, будь ласка, два десерти з собою. Дарина їх любить. І Артемко теж.
Оля ледь усміхнулась.
І це різонуло по ній ще сильніше.
Бо Рома говорив про дружину так, як Олег ніколи не говорив про неї.
Дорогою додому Оля мовчала.
Вона дивилась у вікно і думала.
Курси… водіння… зал… робота… квартира… суд…
Її життя більше не виглядало як стіна.
Воно виглядало як довгий коридор.
Страшний.
Але з дверима.
Поруч Рома говорив по телефону — коротко, чітко, по справі.
— Так. Завтра о восьмій.
— Ні, не переносимо.
— Добре. Я передзвоню.
Він знову був у своєму світі — відповідальний, зібраний.
І Оля раптом зрозуміла:
Йому важко.
Він працює.
Він має сім’ю.
І все одно він витягує її.
Вона ковтнула і ще міцніше стиснула пакет з десертами.
Коли вони під’їхали до будинку, Оля тихо сказала:
— Я занесу.
Рома кивнув.
— Добре.
Вона вийшла з машини, зробила кілька кроків… і раптом почула його голос.
— Олю.
Вона обернулась.
Рома дивився серйозно.
— Не думай, що ти комусь тут заважаєш.
Оля завмерла.
— Я…
— Просто живи. І роби кроки, — сказав він. — Один за одним.
Оля кивнула.
І зайшла в будинок з відчуттям, якого не було давно.
Не щастя.
А надії.
І це було безцінно.