Розділ 10.

Сніданок закінчився так тихо й по-домашньому, що Оля на секунду забула, що вона тут — не в гостях, а ніби… в укритті.
Дарина прибирала тарілки, Артемко крутівся біля стільця Роми, щось бурмотів собі під ніс і смішно тягнув «таааа-тооо».
Рома витер руки рушником, сів навпроти Олі і не став ходити колами.
— Олю, — сказав він спокійно. — Я домовився.
Вона завмерла.
— З ким?..
— У мене є хороший товариш. Адвокат. Дуже сильний. Не з тих, що беруть гроші й зникають. — Рома на секунду замовк, ніби підбирав слова так, щоб не налякати. — Він нас чекає сьогодні об одинадцятій.
Оля відчула, як у грудях щось стиснулося.
Страх.
І полегшення одночасно.
Вона так довго була сама в цій темряві, що навіть думка про адвоката звучала, як… як ковток повітря.
— Рома… — голос у неї став тихий. — Я… я ж нічого не знаю. Я навіть не уявляю, як це все робиться. Я ж…
Вона хотіла сказати: «Я ніхто».
Але не сказала.
Рома подивився прямо.
— Саме тому ти не підеш туди одна.
Дарина зупинилась біля мийки, повернулась і кивнула.
— Він правда хороший, Олю. Ми з ним мали справи. І якщо він скаже, що ти маєш право на майно — значить, так і є.
Оля різко ковтнула.
— А якщо… якщо Олег все вже підготував? Якщо він… — вона не договорила, бо в горлі стало гірко.
Рома нахилився трохи вперед.
— Він тебе не викине без нічого. Не зможе.
Слова прозвучали твердо. Не як обіцянка. Як вирок.
Оля подивилася на нього і вперше за довгий час відчула не тільки біль.
А ще й… злість.
Тиху.
Правильну.
— Добре, — сказала вона і сама здивувалась, що голос не тремтить. — Я поїду.
Дарина усміхнулась м’яко.
— Я з Артемом залишусь вдома. Ви спокійно все вирішите.
Артемко підбіг до Олі, ткнувся їй у коліно і потягнув ручку до її долоні.
Оля автоматично погладила його по волоссю.
І серце защеміло так, що вона ледве втрималась.
Бо в її голові майнула думка, від якої хотілося плакати:
Я ж так хотіла… так хотіла мати дитину…
Вони з Ромою виїхали трохи раніше.
Оля сиділа в машині, стискаючи ремінець сумки так, ніби це було єдине, за що можна триматися.
Рома мовчав перші хвилини.
Не тиснув.
І це було найцінніше.
Потім він раптом сказав, дивлячись на дорогу:
— Ти не винна.
Оля різко повернула голову.
— Рома…
— Не треба. — він не дивився на неї, але голос був такий, що вона зрозуміла: він не просто говорить, щоб заспокоїти. — Ти десять років жила з людиною, яка вміє ламати. Це не твоя слабкість. Це його бруд.
Оля стиснула губи.
— Я думала, що це любов…
Рома мовчав.
І це мовчання було страшніше за будь-які слова.
Бо в ньому було: ні.
Офіс адвоката був не пафосний. Не зі скляними дверима й дорогими годинниками.
Просто кабінет, спокійний, строгий.
Чоловік років сорока п’яти. Охайний. Погляд — уважний, холодний, але не злий.
Він потиснув Ромі руку.
— Романе. Заходьте.
Потім подивився на Олю.
— Ви Оля?
Оля кивнула.
— Сідайте. Я вже ознайомився з тим, що ви мені коротко написали. Але я хочу почути від вас.
Оля зробила вдих.
— Він… — вона почала і одразу збилась. — Він залишив записку. А потім… зник. І я дізналась, що він подав на розлучення.
Адвокат кивнув, записуючи щось.
— Чи є у вас спільне майно?
— Квартира. — сказала Оля тихо. — Але…
— Але?
Оля опустила очі.
— Він завжди казав, що це «його». Хоча ми купували разом.
Адвокат підняв голову.
— Ви працювали?
Оля зніяковіла.
— Ні. Я… я кинула навчання. Він сказав, що так буде краще. Що він забезпечить.
Рома поруч стиснув щелепу.
Адвокат не показав емоцій. Лише спокійно сказав:
— Це не означає, що ви не маєте прав.
Оля завмерла.
— Я… маю?
— Маєте. — адвокат відкрив папку. — Олег може багато говорити. Але закон говорить інше.
Оля відчула, як у грудях щось відпустило.
Наче хтось зняв камінь.
— Що мені робити? — прошепотіла вона.
Адвокат подивився на неї уважно.
— По-перше, не підписувати нічого, що вам дадуть. По-друге, ми подамо заяву про поділ майна. По-третє, ми з’ясуємо, чи були перекази, чи він не виводив гроші.
Оля слухала, ніби вперше чула, що у світі існує справедливість.
— А суд?.. — запитала вона. — Мені треба буде ходити?
Адвокат перевів погляд на Рому, а потім знов на Олю.
— Якщо вам важко, я можу представляти вас. Але перший раз вам краще бути. Щоб суддя побачив вас. Ваш стан. Ваші слова.
Оля поблідла.
Рома тихо сказав:
— Я буду з нею.
Адвокат кивнув.
— Добре.
Потім він нахилився трохи вперед і сказав вже не юридично, а по-людськи:
— Олю. Ваш чоловік хоче, щоб ви здалися. Бо тоді йому буде легше. Тому перше, що вам потрібно — не здатися.
Оля стиснула пальці.
— Я… я не хочу, щоб він викинув мене… як річ.
— Не викине. — спокійно сказав адвокат. — Не з нами.
Оля відчула, як на очі накочується сльоза.
Вона швидко кліпнула, щоб не заплакати.
Бо плакати вона вже втомилась.
Коли вони вийшли з офісу, Оля на секунду зупинилась на сходах.
Їй захотілося сісти просто тут.
Видихнути.
Вперше за довгий час.
Рома стояв поруч.
— Ну що? — спитав він.
Оля подивилася на нього і тихо сказала:
— Я думала, мене вже списали.
Рома глянув так, ніби ці слова його вдарили.
— Тебе ніхто не списував.
Оля кивнула.
А потім раптом усміхнулась — ледь-ледь.
І це була не радість.
Це була… надія.