Розділ 9. Оля

Оля зачинила за собою двері кімнати і кілька секунд просто стояла, притулившись спиною до дерева.
Тиша в цьому домі була іншою.
Не глухою, як у її квартирі останні дні.
Не важкою, як бетон.
Тут тиша була… живою.
Вона мала запах — чистої постелі, прального порошку, дерев’яних меблів.
Мала звук — ледь чутний скрип сходів десь далеко, шурхіт, ніби дім дихав.
Оля повільно підійшла до ліжка, сіла, обхопила коліна руками.
І тоді, як хвиля, знову накрило.
Не сльозами.
Не істерикою.
А страшним усвідомленням:
Вона тепер одна.
Не в сенсі — без чоловіка.
А в сенсі — без опори.
Без права сховатись за чиєсь прізвище.
Без плану.
Без майбутнього.
Оля підняла очі на вікно.
Їй хотілося плакати — але сил уже не було.
Вона ніби виплакала все, що могла.
І тепер лишився тільки сухий, гіркий страх.
— Що мені робити?.. — прошепотіла вона.
І сама ж відповіла в думках:
Боротися.
Слово було гарне.
Правильне.
Наче з фільму.
Але коли Оля спробувала уявити, як це виглядає в реальному житті, всередині стало ще страшніше.
Боротися — це як?
Йти кудись?
Працювати?
Жити?
А ким?
Оля різко згадала, як колись сиділа за партою.
Писала конспекти.
Мріяла.
Вона могла довчитись.
Могла стати кимось.
А потім з’явився Олег.
Спочатку — красивий, упевнений.
З голосом, який ніби знав відповіді на всі питання.
“Навіщо тобі та освіта?”
“Я тебе забезпечу.”
“Ти в мене будеш як королева.”
“Ти ж моя дружина, Олю.”
І вона повірила.
Бо хотіла любові.
Бо хотіла сім’ї.
Бо хотіла бути потрібною.
І вона кинула навчання.
Не одразу.
Не різко.
Спочатку — “на місяць”.
Потім — “після весілля”.
Потім — “коли стане легше”.
Потім — “коли буде дитина”.
А дитина…
Оля стиснула пальці так, що нігті вп’ялися в шкіру.
Вона не могла навіть думати про це довго — одразу починало боліти.
Не тіло.
Душа.
Скільки було надії.
Скільки було лікарів.
Скільки уколів.
Скільки разів вона робила все сама — мовчки, щоб не “псувати Олегу настрій”.
Скільки разів вона лежала в ванній на холодній плитці, коли нудило, і шепотіла:
“Я витримаю. Я тільки хочу дитину.”
А Олег…
Олег навіть не помічав.
Він просто жив поруч.
І думав, що так і має бути.
Оля закрила очі.
— Мені ж не вісімнадцять… — сказала вона вголос.
І голос прозвучав так тихо, що вона сама ледь його почула.
Їй тридцять два....
І хто її візьме на роботу?
Без диплома.
Без досвіду.
Без впевненості.
З очима, які ще вчора плакали до опухлості.
Оля раптом відчула сором.
Ніби вона винна навіть у тому, що існує.
Ніби вона… запізнилась у життя.
Вона опустила голову.
І тоді, вперше за ці дні, у ній піднялось щось нове.
Не біль.
Злість.
Тиха.
Холодна.
Здорова.
Вона не була схожа на істерику.
Вона була схожа на рішення.
“Я не можу більше бути просто чиєюсь дружиною.”
Оля вдихнула.
Ще раз.
І сказала сама собі:
— Я довчуся. Якщо треба — довчуся.
Навіть якщо страшно.
Навіть якщо пізно.
Навіть якщо смішно.
Бо іншого виходу немає.
Вона лягла, натягнула ковдру до підборіддя.
І тільки тоді, коли очі вже закривались, її наздогнала остання думка — гостра, як лезо:
Олег забрав у неї десять років.
Але вона не віддасть йому решту.
Оля заснула важко.
Ніби тіло вимкнулося, а голова ще довго жила окремо.
Вранці вона прокинулась від дитячого сміху.
Не від будильника.
Не від тиші, яка давить.
Від сміху.
Оля кілька секунд лежала і слухала.
Десь унизу тупотіли маленькі ніжки.
Чулись голоси.
Хтось щось говорив — спокійно, м’яко.
І в цьому було стільки тепла, що Оля раптом відчула, як щось стискається в горлі.
Вона повільно сіла на ліжку.
Підійшла до дзеркала.
Подивилась на себе — і не впізнала.
Обличчя втомлене.
Очі ще трохи опухлі.
Волосся розтріпане.
І вона раптом подумала:
Дарина така не ходить.
Ніколи.
Дарина завжди зібрана.
Навіть удома.
Не тому, що “для чоловіка”.
А тому, що вона себе поважає.
Оля відчула, як її щоки злегка запалали.
Сором.
Заздрість.
І ще щось… болюче.
Наче вона раптом побачила, що її “норма” була не нормою.
Вона швидко вмилася, розчесалася, натягнула домашній одяг і вийшла з кімнати.
На кухні пахло кавою і тостами.
Рома стояв біля плити.
В одній руці тримав лопатку, в іншій — тарілку.
А Артем сидів на стільчику і щось захоплено розповідав.
Дарина біля столу розкладала серветки.
У гарній домашній сукні.
З акуратним волоссям.
Зі свіжим обличчям, ніби вона не просто прокинулась — а зібрала себе.
Рома глянув на Олю — і одразу пом’якшав.
— Доброго ранку, Олю.
Оля кивнула.
— Доброго…
Артемко побачив її — і одразу зістрибнув зі стільчика.
Підбіг.
— Оля! — радісно вигукнув він і потягнув до неї руки.
Оля завмерла.
Це було так несподівано, що вона навіть не одразу зрозуміла, що робити.
А потім опустилась навколішки і обійняла його.
Маленькі ручки обхопили її шию.
І Оля відчула, як щось усередині — дуже глибоко — боляче здригнулося.
Бо вона так хотіла колись, щоб хтось отак біг до неї.
Щоб хтось називав її.
Щоб у її домі був дитячий сміх.
Вона поцілувала Артема в маківку.
І прошепотіла, так тихо, щоб ніхто не почув:
— Привіт, сонечко…
Дарина усміхнулась.
Не з жалю.
Не з натягнутої ввічливості.
По-справжньому.
— Сідай. Зараз будемо снідати.
Оля сіла за стіл.
І поки Рома ставив тарілки, а Артем щось смішно вимагав “ще тост!”, Оля раптом зрозуміла одну страшну річ:
У цьому домі ніхто нікого не принижує.
Ніхто не робить вигляд, що любов треба заслужити.
Тут просто… є тепло.
І від цього їй стало боляче.
Бо вона згадала, як у її шлюбі було інакше.
Там вона завжди боялася.
Навіть коли сміялась.
Там вона завжди думала:
“А чи не розсердиться він?”
“А чи не скажу я щось не так?”
“А чи не стане він холодним?”
А тут…
Тут Рома просто підняв Артема на руки, коли той почав вередувати.
І сказав спокійно:
— Все, командире, не кричимо. Їмо.
І Артем замовк.
Бо тато не кричав у відповідь.
Не принижував.
Не лякав.
Оля опустила очі в чашку.
І відчула, як у неї всередині росте щось тихе й важке.
Не злість.
Розуміння.
І це розуміння було страшнішим за сльози.
Бо сльози можна витерти.
А розуміння — вже ні.