Розділ.8. Оля

Коли за ними зачинилися двері — будинок ніби видихнув.
Не став порожнім.
Ні.
Він просто став… тихим.
Оля стояла кілька секунд у передпокої, не рухаючись.
І раптом відчула дивну річ: вона не знала, що робити з тишею, в якій її ніхто не принижує.
Не питає:
— Ти знову їла?
— Ти знову ниєш?
— Ти чого така кисла?
Не кидає ключі на тумбу з роздратуванням.
Не грюкає шафою.
Не вмикає телевізор на всю гучність, щоб не чути її голосу.
Тут було тихо.
І це лякало.
Бо в цій тиші вперше за довгий час можна було почути себе.
Оля повільно зняла капці й пройшла далі.
Будинок Роми й Дарини був інший.
Не просто більший за її квартиру.
Він був… тепліший.
Не по температурі.
По відчуттю.
Ніби тут кожна річ знала: її люблять.
Оля йшла коридором і ловила себе на думці, що торкається стіни пальцями — як люди торкаються чогось живого.
На поличці біля сходів стояла рамка з фото.
Дарина сміється.
Рома тримає Артема на руках.
Малий тягнеться до Роминого обличчя й намагається вліпити йому поцілунок у щоку.
І Рома… не відвертається.
Не кривиться.
Не робить вигляд, що це “дурня”.
Він сміється.
Оля пройшла далі.
На кухні все було акуратно, але не холодно.
Не як у “ідеальних” людей, де страшно щось зачепити.
Тут було так, ніби живуть.
Просто живуть — і не бояться цього.
На холодильнику висіли дитячі малюнки.
Оля підійшла ближче.
Один був дуже простий:
три фігурки — велика, ще одна велика й маленька.
І над ними — сонце.
А підпис кривими буквами:
“МАМА ДАРИНА. ТАТО РОМА. Я АРТЕМ.”
Оля застигла.
І в грудях щось боляче здригнулося.
Бо в її квартирі на холодильнику теж колись висіло.
Не малюнки.
Список.
Список того, що треба зробити, щоб Олег не злився.
Купити йому те.
Не питати про це.
Не говорити при друзях про те.
Не плакати.
Не набридати.
Не бути собою.
Оля ковтнула.
Вона не хотіла зараз плакати.
Не хотіла.
Вона прийшла сюди не для того, щоб знову падати в яму.
Вона зробила крок назад.
І тут помітила маленьку записку, приклеєну магнітом у формі машинки.
Акуратний почерк Дари:
“Ром, купи Артемові сирок без родзинок. Він сьогодні просив саме такий. Люблю.”
Оля прочитала двічі.
Потім втретє.
І раптом усміхнулась — зовсім ледь.
Бо в цьому було щось… настільки дрібне й настільки велике.
Не “купив чи не купив”.
А те, що вона могла написати таке — і знати, що чоловік не скаже:
— Та ти мене задовбала зі своїми сирками.
— Я не кур’єр.
— Мені що, більше робити нема?
Ні.
Він просто купить.
Бо любить.
Оля опустила очі.
І в голові, як ножем, пройшло:
А ти ж теж колись просила…
Вона різко відвернулась, ніби втекла від думки.
І пішла вглиб будинку.
Їй треба було зайняти руки.
Бо коли руки зайняті — серце менше болить.
Оля зайшла у вітальню.
На підлозі лежали кубики й деталі конструктора.
На дивані — плед, акуратно складений.
На журнальному столику — книжка.
Не “подарункова”, не “для вигляду”.
Зі сторінками, які справді читали.
Оля провела пальцем по корінцю.
І в цей момент її накрило.
Не сльозами.
Спогадом.
Флешбек
Кухня її квартири.
Вона стоїть біля раковини, стискає в руках серветку так, що пальці біліють.
В животі болить.
Не “трохи”.
Так, ніби хтось там всередині стискає її в кулак.
На столі — шприц.
Вона сама.
Знову сама.
Бо Олег “не любить ці всі твої лікарні”.
Бо Олег “не може на це дивитись”.
Бо Олег “втомився”.
А вона… вона не втомилась?
Вона пам’ятає, як довго стояла тоді з тим шприцом.
Як в неї тремтіли руки.
Як вона шепотіла сама собі:
— Це заради дитини…
— Це заради дитини…
— Я витримаю…
Вона вколола.
І одразу відчула, як сльози потекли по щоках.
Не від болю.
Від самотності.
І тоді відчинилися двері.
Олег зайшов, кинув ключі, навіть не глянув.
— Ти чого така? — сказав він роздратовано.
Оля витерла сльози рукавом.
— Я… я щойно зробила укол…
Олег зітхнув так, ніби вона сказала щось жахливо тупе.
— Оля, ну я не хочу це слухати.
Мені і так проблем вистачає.
Оля мовчала.
І тоді він сказав, навіть не дивлячись:
— І не роби з себе жертву, добре?
Ти сама цього хотіла.
Оля тоді… нічого не відповіла.
Бо в неї не було сил.
Бо вона ще вірила, що він просто “втомлений”.
Бо вона ще вірила, що любов — це терпіти.
Кінець флешбеку
Оля різко вдихнула.
І зрозуміла, що стоїть посеред чужої вітальні з руками, стиснутими в кулаки.
Її губи тремтіли.
Вона витерла очі.
Швидко.
Злісно.
Наче не мала права плакати тут.
У цьому домі.
Бо тут… не про сльози.
Тут про життя.
Оля видихнула.
— Добре… — прошепотіла вона сама до себе. — Добре. Я не буду себе гризти. Не зараз.
Вона пішла на кухню.
І відкрила холодильник.
У холодильнику було все.
Нормальна їжа.
Не “порожньо, бо хтось економить”.
Не “все зіпсоване, бо ніхто не дивиться”.
Тут було так, ніби хтось думав:
“Моя сім’я має їсти”.
Оля витягла яйця, молоко, масло.
Побачила яблука.
І в голові народилась проста думка:
Пиріг.
Вона не знала, чому саме пиріг.
Може, тому що пиріг — це не “вижити”.
Це “жити”.
Вона закотила рукави.
І почала.
Тісто слухалось її.
І це було дивно.
Бо останнім часом тіло не слухалось.
Живіт здавався чужим.
Руки — слабкими.
Серце — поламаним.
А тут…
Тут вона місила тісто — і відчувала себе живою.
Поки яблука різались — думки перестали кричати.
Поки духовка нагрівалась — їй стало трохи легше дихати.
Оля витерла руки.
Подивилась у вікно.
Надворі було світло.
І раптом вона зрозуміла, що це перший день за довгий час, коли вона не сидить в темряві.
Вона не сховалась у кут.
Вона… робить щось.
Для людей.
Для себе.
І це було маленькою перемогою.
Коли пиріг був у духовці, Оля почала готувати вечерю.
Нічого складного.
Але з душею.
Вона порізала овочі, поставила каструлю.
І в якийсь момент зловила себе на тому, що… не боїться.
Не боїться, що її розкритикують.
Не боїться, що скажуть:
— Та це несмачно.
— Ти знову пересолила.
— Ти нічого не вмієш.
Тут ніхто не шукав причину її принизити.
Коли Дарина повернулась з Артемом, будинок наповнився шумом.
Малий одразу забіг на кухню.
— Оля! — вигукнув він, і в його голосі було таке щире щастя, що Оля аж завмерла.
Він підбіг до неї й обійняв її ноги.
Просто так.
Без причин.
Оля опустилась навколішки.
— Привіт, сонечко…
Артем подивився на пиріг у духовці.
— Це що?
Оля усміхнулась.
— Пиріг.
— Ммм… — він серйозно кивнув. — Я люблю.
Оля відчула, як у горлі стає гаряче.
Вона погладила його по голові.
— Я знаю.
Дарина зайшла слідом.
Вона була гарна.
Не “зроблена”.
Не “намальована”.
А доглянута.
Впевнена.
Зібрана.
Навіть в простому одязі.
І Оля знову відчула той сором, який приходив хвилями.
Не тому, що Дарина краща.
А тому, що Оля раптом усвідомлювала:
вона теж могла бути такою.
Якби її не ламали роками.
Дарина подивилась на кухню.
— Олю… ти готувала?
Оля зніяковіла.
— Я… щоб не сидіти.
Дарина підійшла й торкнулась її плеча.
Легко.
Тепло.
— Дякую. Це дуже по-домашньому.
І Оля ледь не розплакалась.
Бо її ніхто давно не дякував за “по-домашньому”.
Рома повернувся пізніше.
Він зайшов, зняв куртку, одразу підійшов до Артема.
— Ну що, мужик? Як справи?
Артем одразу заліз йому на руки.
Рома підкинув його трохи, і малий засміявся.
Оля стояла біля плити й дивилась.
І в неї боліло.
Не заздрістю злою.
А заздрістю… сумною.
Бо вона уявила, як могла б виглядати її сім’я.
Якби Олег хоч раз так підняв їхню дитину.
Якби…
Оля різко відвела погляд.
Бо не було “якби”.
Вони сіли вечеряти.
Стіл був простий.
Без пафосу.
Але теплий.
Дарина поставила тарілки.
Рома щось говорив про роботу — коротко, без того, щоб “тиснути” всім мозок.
Артем щось бурмотів і час від часу тягнувся до Олі.
— Оля, дай… — просив він, показуючи на салат.
Оля давала.
І кожного разу її серце стискалось.
Бо вона відчувала, як сильно їй цього не вистачало.
Не чоловіка.
Не весілля.
Не “статусу”.
А отакого простого:
щоб хтось тягнувся до неї.
І тоді сталося те, що стало точкою зламу.
Рома взяв телефон, глянув на екран і насупився.
— Знову ці… — буркнув він.
Дарина одразу подивилась на нього.
— Хто?
— Та один водій. — Рома потер переносицю. — Знову хоче “перекинути” замовлення на когось іншого, бо йому лінь.
Дарина спокійно сказала:
— Рома, ти зараз їси.
Потім.
Рома навіть не сперечався.
Він просто поклав телефон екраном вниз.
— Добре.
І продовжив їсти.
Оля застигла.
Бо в її квартирі…
Якщо Олегу дзвонили — весь світ мав зупинитися.
Якщо Олег хотів говорити — всі мовчали.
Якщо Олег був “злий” — всі боялися.
А тут…
Дарина сказала “потім”.
І Рома сказав “добре”.
Без образ.
Без демонстрації сили.
Без приниження.
І в Олі в грудях щось тріснуло.
Вона раптом зрозуміла.
Не головою.
Серцем.
Її шлюб був не любов’ю.
Він був системою, де вона завжди винна.
І вона…
вона сама погоджувалась.
Роки.
Оля опустила очі в тарілку.
Її руки затремтіли.
Дарина помітила.
— Олю? Тобі погано?
Оля різко похитала головою.
— Ні… просто… гаряче.
Рома подивився на неї.
Не оцінюючи.
Не “що з тобою не так”.
А уважно.
— Якщо хочеш — можеш піти відпочити.
Ми не образимось.
Оля ковтнула.
І тихо сказала:
— Ні.
Я… я хочу посидіти.
Бо вона справді хотіла.
Бо їй хотілося запам’ятати цей момент.
Цю вечерю.
Цей запах їжі.
Цей сміх Артема.
Цей спокій.
Бо вона відчувала, що він… не назавжди.
Але він зараз є.
Після вечері Артем одразу потягнув Олю за руку.
— Оля! Кубики!
Оля засміялась крізь втому.
— Зараз?
— Зараз!
Рома вже сів на диван, відкрив телефон і почав вирішувати робочі питання.
Дарина пішла нагору — “привести себе до ладу”, як вона сказала.
Артем витяг коробку з кубиками й висипав усе на килим.
Оля сіла поруч.
І почала складати.
Малий був серйозний.
Він подавав деталі й казав:
— Це… тут.
Оля слухалась.
І в якийсь момент вона відчула, що усміхається по-справжньому.
Не для вигляду.
А від того, що їй тепло.
Рома глянув на них і усміхнувся.
— Він тебе любить, — сказав тихо.
Оля підняла очі.
— Він просто маленький.
Рома похитав головою.
— Ні.
Він тягнеться до тих, хто добрий.
Оля відчула, як у грудях знову защеміло.
Бо Олег колись казав їй:
— Ти надто м’яка.
Ти слабка.
А тут…
м’якість була не слабкістю.
Вона була тим, що робить дім домом.
Коли Артем втомився, він сам заліз Ромі на коліна.
І Рома, не відриваючись від телефону, однією рукою гладив малого по спині.
Так просто.
Так природно.
Оля дивилась.
І відчувала дивний мир.
Не щастя.
Ні.
А тишу всередині.
Наче її душа нарешті перестала кричати.
Вона сиділа в цьому домі, де її не змушували доводити свою цінність.
І вперше за довгий час подумала:
А може… я не зламана?
Може… мене просто довго ламали?
Оля опустила погляд на кубики.
І тихо, майже беззвучно прошепотіла:
— Я витримаю…
І це було не про Олега.