Розділ 7. Ранок

Оля прокинулась не від будильника.
І не від страху.
Вона прокинулась від запаху.
Кава.
Тости.
Теплий хліб.
Вона лежала кілька секунд і слухала.
Десь унизу тихо стукала посудина.
Чути було дитячий сміх.
І голос Роми.
Спокійний.
Твердий.
Той голос, який не кричить.
Не принижує.
Не робить боляче.
Оля сіла на ліжку.
І перше, що вона відчула — сором.
Бо їй було добре.
А їй не мало бути добре.
Її чоловік зник.
Її життя розвалилось.
Її любов перетворилась на попіл.
А тут…
Тут пахне тостами.
Вона встала й обережно вийшла з кімнати.
На кухні Рома стояв біля плити.
В домашній футболці.
З легким безладом у волоссі.
Але не “недбалим”.
А природним.
Він перевертав тости й одночасно слідкував, щоб Артем не заліз на стілець занадто високо.
Дарина стояла поруч.
Зібрана, гарна.
Навіть вдома.
Вона щось говорила Артему, поправляючи йому комір.
І це було настільки… правильне, що Оля завмерла в дверях.
Вони не грали роль.
Вони так жили.
Рома побачив Олю.
— Доброго ранку, — сказав.
І не було в цьому ні жалю, ні співчуття, яке принижує.
Просто — нормальний голос.
Як до людини.
— Доброго… — тихо відповіла вона.
Дарина усміхнулась.
— Олю, сідай. Зараз все буде.
Оля підійшла й сіла.
Артем одразу виліз зі стільця й підійшов до неї.
— Тьотя Оля! — він обійняв її ногу.
Оля ледь не заплакала одразу.
Вона погладила його по голові.
— Привіт, котику.
Рома поставив перед нею чашку кави.
— Якщо не любиш — скажи. Я зроблю чай.
Оля глянула на нього.
І в цьому простому “якщо не любиш” було стільки поваги, що їй стало боляче.
Олег ніколи не питав, що вона любить.
Він казав, що вона має любити.
Дарина подивилась на годинник.
— Рома, нам треба виїжджати. Я маю заїхати в аптеку, потім забрати документи, і ще Артема…
— Я знаю, — сказав Рома.
І тоді сталося те, що вдарило Олю в саме серце.
Рома підійшов до Дариної спини.
І дуже легко, дуже ніжно поправив їй пасмо волосся біля обличчя.
Просто прибрав за вухо.
Ніби мимохідь.
Ніби це — їхній звичайний жест.
Дарина навіть не зупинилась.
Не здивувалась.
Тільки ледь усміхнулась.
Бо для неї це було… нормально.
Оля дивилась і відчувала, як у грудях знову піднімається хвиля.
Вона не могла відірвати погляд.
І раптом усвідомила:
Олег ніколи так не торкався її.
Останні роки — точно.
Він торкався її тільки тоді, коли йому було потрібно.
А тут…
Тут чоловік торкається жінки, бо любить.
— Артеме, — сказала Дарина. — Одягайся. Ми зараз поїдемо.
— Я не хочу! — одразу надувся малий.
— Я допоможу, — спокійно сказав Рома.
І почалось те, що для Олі було шоком.
Рома присів біля Артема.
Одягав йому шкарпетки.
Пояснював, що треба вдягнути куртку.
Потім — застібав блискавку.
Без злості.
Без нервів.
Без “ти мене дістав”.
Він навіть жартував.
— Ти що, вирішив піти голий? Ну ти даєш.
Артем реготав.
Дарина тим часом перевірила сумку, ключі, телефон.
І все це було так… злагоджено.
Так, ніби вони команда.
Оля дивилась і відчувала, як у неї всередині щось стискається.
Вона думала, що сім’я — це коли ти терпиш.
А виявилось…
Сім’я — це коли тобі не страшно.
Дарина підійшла до Олі.
— Ми поїдемо на пару годин. Якщо тобі щось треба — скажи.
Оля швидко похитала головою.
— Ні… все добре.
Дарина глянула на неї уважно.
— Олю. Тут можна казати правду.
Оля опустила очі.
І прошепотіла:
— Я… не знаю, що мені треба.
Дарина м’яко торкнулась її плеча.
— Тоді просто посиди. Відпочинь.
І пішла.
Рома взяв Артема на руки.
— Скажи “па-па” тьоті Олі.
— Па-па! — малий махнув рукою. — Ти не плач, добре?
Оля кивнула, не в силах говорити.
Рома глянув на неї перед тим, як вийти.
В його погляді було щось важке.
Наче він хотів сказати багато.
Але не сказав.
Бо розумів:
зараз їй потрібна не правда.
Їй потрібно не розбитись.
Двері зачинились.
І в будинку стало тихо.
Оля залишилась одна.
Вона стояла посеред кухні.
І дивилась на недоїдений тост.
На чашку кави.
На дитячий стілець.
І раптом її накрило.
Не істерикою.
Не сльозами.
А тим страшним, тихим усвідомленням:
вона жила не в любові.
Вона жила в надії.
І все, що вона називала “коханням”…
було просто її бажанням, щоб її любили.
Оля повільно сіла на стілець.
І прошепотіла сама собі:
— Я ж думала, що так і має бути…
І в цей момент у неї по щоці покотилась сльоза.
Одна.
Тиха.
Без звуку.
Бо тепер вона вже знала.
Так не мало бути.