Розділ 6. Дім Роми

Оля стояла на порозі чужого дому й не могла зробити крок.
Не тому, що боялась.
А тому, що в грудях було так тісно, ніби її зараз хтось стисне — і вона просто… розсиплеться.
Будинок Роми був теплий.
Не “дорогий”.
Не показний.
Не з тих, де все блищить і пахне грошима.
Тут пахло домом.
Деревом.
Чистотою.
Чаєм.
І ще чимось дуже простим — спокоєм.
Рома заніс її сумку, ніби вона була не важча за пакет з магазину.
— Заходь, — сказав тихо. — Тут… безпечно.
Це слово вдарило по ній болючіше, ніж якби він сказав “все буде добре”.
Бо “все буде добре” — вона вже не вірила.
А “безпечно”…
Вона раптом зрозуміла, що давно не відчувала себе в безпеці.
Навіть вдома.
Навіть поруч з чоловіком, якого називала “коханий”.
Вона ковтнула й зробила крок.
І в цей момент з коридору вибіг Артем.
Маленький.
Розпатланий після садочка чи прогулянки.
В домашній футболці з машинкою.
З круглими очима, які світилися цікавістю.
Він побачив Олю й завмер.
Оля теж завмерла.
Дитина.
Її слабке місце.
Її мрія.
Її рана.
І її любов.
Вона не знала, як дивитися на нього, щоб не видати себе.
Бо від одного його погляду в неї вже защеміло в горлі.
— Артеме, — спокійно сказав Рома. — Це тьотя Оля.
Хлопчик секунду думав.
А потім раптом зробив крок до неї.
Ще один.
І без сорому, без страху, як роблять тільки діти, простягнув до неї руки.
Оля застигла.
Вона не пам’ятала, коли востаннє хтось тягнувся до неї так…
Наче вона — хороша.
Наче вона — потрібна.
Наче вона — тепла.
Вона опустилась навпочіпки.
— Привіт… — прошепотіла.
І Артем торкнувся її щоки долонькою.
Просто так.
Оля відчула, як у грудях щось ламається — тихо, без звуку.
Не від болю.
Від того, що в ній ще щось живе.
— Він тебе одразу прийняв, — почувся голос.
Дарина.
Оля обернулась.
І завмерла вдруге.
Дарина була гарна.
Не “глянцева”.
Не театральна.
А доглянута.
Зібрана.
Впевнена.
Наче вона зранку прокидається не в хаосі, а в собі.
Акуратне волосся, легкий макіяж, чистий домашній одяг — і в усьому цьому було щось дуже жіноче.
Те, що Оля колись мала.
І втратила.
Навіть не помітивши, коли саме.
Дарина підійшла ближче й усміхнулась.
— Привіт, Олю. Я дуже рада, що ти приїхала.
Оля хотіла відповісти.
Сказати щось нормальне.
Але в неї вийшло тільки:
— Дякую…
І вона одразу відчула сором.
Бо звучало так, ніби вона — жебрачка.
Ніби їй дали милостиню.
Дарина ніби прочитала це на її обличчі.
— Не дякуй. — сказала м’яко. — Це дім Роми. А значить — наш. І якщо він сказав, що ти тут будеш… значить, так і буде.
Оля опустила очі.
Її дім теж був “їхнім”.
Тільки от вона там завжди почувалась гостею.
Гостею, яка має бути зручною.
Дарина зняла з Артема куртку, погладила його по голові.
— Сонечко, іди в кімнату, пограйся. Тато зараз тебе скупує.
Артем одразу повернувся до Роми й підбіг до нього.
— Тато! Купатися!
Рома усміхнувся.
І в цій усмішці було стільки любові, що Оля відвела погляд.
Бо їй стало боляче.
Не від заздрості навіть.
Від усвідомлення.
Олег ніколи так не усміхався.
Ні до неї.
Ні до думки про дітей.
Ні до їхнього життя.
Він усміхався тільки грошам.
І собі.
Рома підняв малого на руки.
— Ну що, капітане? Пішли запускати кораблі?
— Так! — Артем засміявся.
І вони пішли вглиб будинку.
Оля залишилась у коридорі з Дариною.
І раптом зрозуміла, що їй страшно.
Не тому, що її тут образять.
А тому, що її тут… приймуть.
А вона не знає, як це.
— Я підготую тобі кімнату, — сказала Дарина, ніби це найзвичайніша річ у світі.
— Не треба… — Оля автоматично.
Дарина глянула на неї уважно, але без тиску.
— Треба, Олю. Ти сьогодні маєш просто… вижити.
Оля ковтнула.
І тихо сказала:
— Я не хочу бути вам тягарем.
Дарина усміхнулась ледь-ледь.
— Ти не тягар. Ти людина, яку зламали. І ми… — вона зробила паузу. — Ми не з тих, хто проходить повз.
Оля відчула, як у неї пече в очах.
І знову сором.
Бо вона не знала, як реагувати на добро.
Вона звикла, що за добро треба платити.
Терпінням.
Тишею.
Покорою.
Поки Дарина стелила постіль і розкладала чистий рушник у кімнаті, Оля сиділа на краєчку дивану.
І слухала.
Як у ванній плескається вода.
Як Артем сміється.
Як Рома говорить з ним спокійно, терпляче.
— Не бризкайся так, бо мама буде сваритись.
— А мама добра! — кричав Артем.
— Добра, — усміхався Рома. — Але якщо ти зробиш потоп — мама буде дуже добра… аж страшно.
І Артем реготав.
Оля закрила очі.
І їй захотілося плакати не від болю.
А від того, що так буває.
Так буває, що чоловік купає дитину.
Так буває, що в домі є сміх.
Так буває, що жінка не боїться, що чоловік зникне.
Вона відкрила очі.
І побачила на стіні фотографії.
Дарина з Артемом.
Рома з Артемом.
Всі троє разом.
Оля раптом згадала, що в них з Олегом теж були фото.
Тільки останні роки вони перестали їх робити.
Бо Олег завжди казав:
— Я не в настрої.
— Я не люблю фоткатися.
— Мені не до цього.
А тепер вона розуміла.
Йому було не до неї.
Рома вийшов з ванної, витираючи руки рушником.
— Він заснув прямо в ліжку, — сказав. — Як тільки торкнувся подушки.
Дарина усміхнулась.
— Він тебе обожнює.
Рома глянув на неї так, що Оля відчула, як у неї стислося серце.
Це був погляд чоловіка, який любить.
Не “терпить”.
Не “звик”.
А любить.
І в Олі всередині піднялось щось гостре.
Заздрість.
Не до Дариної краси.
Не до її дому.
До того, що Дарина має.
І що Оля думала, що має теж.
А насправді — ні.
— Олю, — тихо сказав Рома. — Ти голодна?
Вона хотіла сказати “ні”.
Як завжди.
Як звикла.
Але в цей раз не змогла брехати.
— Трохи…
Дарина вже йшла на кухню.
— Я зроблю чай і щось легке. Не переживай.
Оля кивнула.
І в цей момент Артем, який мав спати, раптом з’явився в дверях.
У піжамі.
З ведмедиком.
— Тьотя Оля… — сонно сказав він.
Оля піднялась.
— Що, сонечко?
Він підійшов ближче й простягнув їй ведмедика.
Оля завмерла.
— Це тобі. Щоб ти не плакала.
Оля відчула, як у неї підкосилися ноги.
Вона присіла й обережно взяла іграшку.
— Дякую… — прошепотіла.
І Артем, ніби це було найприродніше, обійняв її за шию.
Оля притисла його до себе.
І в цей момент зрозуміла:
вона так хотіла дитину,
що лікуванням зламала своє тіло,
але навіть це не змогло зробити її менш… живою.
Вона любила дітей.
Вона була готова віддати їм усе.
А Олег…
Олег навіть не захотів.
Пізніше, коли Дарина залишила її в кімнаті й побажала спокійної ночі, Оля лягла в чисту постіль.
І дивилась у стелю.
Тут було тихо.
Не так, як у її квартирі.
У її квартирі тиша була холодною.
Порожньою.
Ворожою.
А тут тиша була… домашньою.
І від цього їй стало ще болючіше.
Бо вона раптом зрозуміла:
вона жила не в сім’ї.
Вона жила в очікуванні.
Коли він прийде.
Коли він зверне увагу.
Коли він скаже, що любить.
Коли він перестане принижувати.
Коли він захоче дитину.
І тепер це “коли” закінчилось.
Вона заплющила очі.
І вперше за довгий час заснула не від виснаження.
А від того, що поряд — були люди.