Розділ 5 . Адвокат

Оля сиділа в коридорі ще з ночі.
Не тому, що чекала.
А тому, що не могла лягти.
Квартира була тиха — така тиша, в якій чути, як працює холодильник, як клацає годинник на кухні, як скрипить підлога під власними ногами.
Вона кілька разів підходила до вікна.
Кілька разів брала телефон.
Кілька разів набирала Олега — і стирала.
Бо вже знала відповідь.
Олег не повернеться.
І від цього було страшніше, ніж від будь-яких його криків.
Бо коли він поруч — ти хоча б розумієш, звідки прилетить.
А коли його нема — ти не знаєш, що буде далі.
Ти не знаєш, де він.
З ким.
Що він придумав.
Що він уже зробив.
Оля сиділа в старій кофті, з волоссям, зібраним абияк, і з відчуттям, що її тіло стало чужим.
Ніби вона дивиться на себе збоку — як на жінку, яка чомусь ще дихає.
Дзвінок у двері пролунав різко.
Оля здригнулась так, ніби її вдарили.
Серце одразу впало кудись униз, у живіт.
Вона піднялась повільно.
Ноги були ватяні.
Пальці — холодні.
Підійшла до дверей.
— Хто? — голос вийшов тихий, хрипкий.
— Добрий день. Адвокат. — чоловічий голос звучав рівно. — Мені потрібно з вами поговорити.
Оля завмерла.
Адвокат?..
Вона не одразу повірила, що це слово взагалі має стосунок до її життя.
Вона ж не злочинець.
Не бізнесмен.
Не “людина з проблемами”.
Вона просто… дружина.
Яку залишили.
Оля повільно відчинила двері.
На порозі стояв чоловік років сорока.
Акуратний.
Пальто, як з реклами.
Чисті черевики.
Папка в руках.
Погляд — як у касира, який рахує дрібні гроші.
Він дивився не на неї.
Він дивився крізь неї.
— Ольга Сергіївна? — сухо уточнив.
Оля кивнула.
— Так…
— Я представляю інтереси Олега Михайловича. — він сказав це так, ніби читає з листа. — Ось документи.
Він простягнув папку.
Оля взяла її обома руками — і пальці одразу затремтіли.
— Що це?.. — прошепотіла вона, вже знаючи відповідь, але не вірячи в неї.
Адвокат відкрив папку прямо на порозі, ніби не вважав її квартирою.
Ніби це офіс.
Ніби вона — стіл.
— Заява про розірвання шлюбу.
Також додаток щодо розподілу майна.
І ще один пункт…
Він перегорнув сторінку.
Оля відчула, як у грудях починає боліти.
— “Компенсація витрат, пов’язаних із лікуванням безпліддя”, — прочитав він рівним голосом.
Оля не одразу зрозуміла зміст.
Вона нахилилась ближче.
Прочитала.
Потім ще раз.
Їй стало холодно.
Так холодно, ніби хтось відкрив вікно в лютий мороз.
— Він… що?.. — голос зірвався.
Адвокат навіть не моргнув.
— Ваш чоловік вважає, що ви не виконали подружні зобов’язання.
І що витрати, які він ніс, мають бути відшкодовані.
Оля відчула, як її нудить.
Вона сперлась рукою об дверну раму, бо ноги раптом перестали тримати.
Світ поплив.
Слова “подружні зобов’язання” звучали так, ніби її роздягли просто тут — у коридорі, перед чужою людиною.
— Але… — Оля ковтнула повітря. — Я… я не просила… Я…
Адвокат злегка підняв брови.
Не співчутливо.
Скоріше — з професійним терпінням.
— Ви можете підписати тут. — він дістав ручку. — Це спростить процес.
У вашому випадку… це буде найкраще.
Оля дивилась на ручку, як на ніж.
У горлі піднявся клубок.
— Він… — вона ледве вимовила. — Він навіть не прийшов сам?..
Адвокат знизав плечима.
— Це не є обов’язковим.
І в цю секунду Оля зрозуміла.
Олег не просто пішов.
Він не просто зрадив.
Він не просто кинув.
Він прийшов добити.
Оля повільно взяла папку назад, притиснула її до грудей — ніби це була цеглина.
Ніби це була її провина, запакована в папір.
— Я… я подумаю, — прошепотіла вона.
— У вас є три дні, — сухо сказав адвокат. — Після цього ми подаємо до суду.
Він навіть не попрощався.
Лише кивнув — і пішов до ліфта.
Оля зачинила двері.
І тільки тоді — тільки коли замок клацнув — вона сповзла по стіні вниз.
Повільно.
Без сил.
Як людина, яка щойно програла життя.
Папка впала поруч.
Оля сиділа на підлозі, притиснувши коліна до грудей, і не могла навіть плакати.
В ній не залишилось сліз.
Тільки сором.
І порожнеча.
І дивне відчуття, що вона більше не має права навіть на біль.
Вона взяла документи з підлоги.
Розгорнула.
Пальці тремтіли.
І прочитала ще раз.
“Компенсація витрат…”
Оля гірко всміхнулась — але це не було смішно.
Це було так страшно, що навіть сміх не народжувався.
— Я не людина… — прошепотіла вона. — Я борг.
Телефон завібрував.
Оля здригнулась.
На екрані висвітився “Рома”.
Вона відповіла одразу.
Бо в цю секунду їй було байдуже, як вона звучить.
Як виглядає.
Що подумають.
Вона просто хотіла, щоб хтось був живий на іншому кінці.
— Олю… — голос Роми був низький, напружений. — Я їду. Ти як?
Оля дивилась в одну точку.
— Він… — слова застрягали. — Він прислав адвоката.
На тому кінці запала тиша.
Така тиша, в якій Оля майже чула, як Рома стискає зуби.
— Я зараз буду, — сказав він.
І вимкнувся.
Оля сиділа ще хвилину, не рухаючись.
Потім повільно піднялась.
Вона пішла на кухню.
Налила собі води.
Руки тряслись так, що вода пролилась на стіл.
Оля витерла її рукавом.
Як дитина.
Як людина, яка вже не відчуває себе дорослою.
Коли Рома прийшов, він не стукав довго.
Оля відкрила майже одразу.
І в цю секунду відчула, як її тіло ніби впало йому в руки — навіть без дотику.
Рома зайшов швидко.
Подивився на Олю — і його обличчя змінилось.
Не від жалю.
Від люті.
Він побачив не просто жінку.
Він побачив людину, яку довели до краю.
Оля мовчки простягнула папку.
Рома взяв документи.
Переглянув.
Очі стали темніші.
Плечі напружились.
Він не кричав.
Не бив нічого.
Не робив виставу.
Він просто сказав тихо, майже пошепки:
— Сволота.
Оля здригнулась.
— Ромо… — голос був тонкий, як нитка. — Не треба…
Я… я сама винна… я…
— Ні. — Рома перебив різко, але не грубо. — Не смій так говорити.
Оля дивилась на нього — і не могла зрозуміти, як він може бути таким… рівним.
Таким сильним.
— Я не знаю, що робити… — прошепотіла вона.
Рома сів поруч.
Не надто близько.
Не нав’язливо.
Але так, щоб вона відчула — він тут.
Поклав руку їй на плече.
Тепло.
Надійно.
Не як у чоловіка.
Як у стіни.
— Ти зараз поїдеш зі мною, — сказав він.
Оля одразу затремтіла.
— Але… у тебе… дружина…дитина....
Рома подивився їй прямо в очі.
— Оля. Ти не одна. Чуєш? 
Оля ковтнула.
І щось у ній — маленьке, зламане — вперше за довгий час перестало кричати від страху.
Вона лише кивнула.
Коли вони виходили з квартири, Оля обернулась.
Подивилась на двері.
На свій килимок.
На свою поштову скриньку.
На маленький слід від брудного взуття — той, що залишив адвокат.
І раптом зрозуміла:
вона більше не хоче сюди повертатися.
Її життя тут закінчилось.
У машині Рома мовчав.
Але його рука лежала на кермі так, ніби він стримує себе, щоб не розвернутись назад і не поїхати до Олега.
Оля сиділа поруч і стискала ремінь безпеки.
— Я… — прошепотіла вона. — Я не хочу бути вам тягарем…
Рома не відвів очей від дороги.
— Ти не тягар.
Пауза.
І потім — тихо, важко, як вирок:
— Ти… наша.
Оля заплющила очі.
І сльози нарешті полились.
Тихо.
Беззвучно.
Але так, ніби з неї виходив весь біль.