Розділ 4. Рома

Рома сів у машину й кілька секунд просто сидів, тримаючи руки на кермі.
Не заводив двигун.
Не дивився на дорогу.
Він дивився в одну точку.
Його пальці стискали кермо так, що побіліли кісточки.
В голові знову й знову стояло одне й те саме.
Оля.
Її заплакане обличчя.
Її тремтячі руки.
Її голос, який ламався, як скло.
І найстрашніше — те, що вона навіть не злилась.
Вона звинувачувала себе.
Я не втримала… Я стала повна… Я страшна…
Рома різко видихнув і вдарив долонею по керму.
— Сука… — прошипів він крізь зуби.
Не про Олю.
Про Олега.
Про свого рідного брата.
Рома завів машину.
Двигун загуркотів глухо, рівно — як завжди.
Його робоча машина була не нова, не «понтовита», але надійна. Як і він сам.
Рома їхав повільно, хоча всередині все кипіло.
Він не любив конфліктів.
Не любив скандалів.
Не любив з’ясовувати стосунки.
Але зараз…
Зараз у нього було відчуття, ніби він щойно вийшов з квартири, де людина ледь не померла.
Не фізично.
Душею.
І зробив це Олег.
Той самий Олег, який завжди вважав себе розумнішим.
Сильнішим.
Кращим.
Олег, який роками лаяв Рому за «чесність».
— Ти занадто правильний, — казав він. — Ти як лох. Тобою користуються.
Рома тоді мовчав.
Бо не хотів сварки.
Бо Олег був старший.
Бо він був брат.
Бо… сім’я.
Але тепер Рома думав тільки одне:
Який же ти нікчемний…
Він згадав, як Олег завжди осуджував його за роботу.
Рома мав невелику компанію вантажних перевезень.
Працював сам — бо любив свою справу.
Любив дорогу.
Любив кермо.
Любив своє дітище.
Любив відчувати, що заробляє чесно.
Олег же мав «компанію» з перепродажу машин з-за кордону.
Він ніколи не хотів працювати руками.
Він хотів керувати.
Хотів бути «бізнесменом».
Хотів, щоб гроші самі падали в руки.
І постійно принижував Рому.
— Ти не керуєш, ти гаруєш, — сміявся він. — Ти як воділа.
— Та ти мав би найняти людей! — кричав. — А сам в баню ходити, а не з малим возитися!
Рома стискав зуби.
Бо для нього було найважливіше інше.
Дім.
Дарина.
Артем.
Його маленький син, якому було всього три роки.
Рома любив малого так, що іноді сам дивувався.
Любив брати його на руки.
Любив, коли той сміявся.
Любив, коли Артем біжить до нього й кричить:
— Тато!
Олег сміявся з цього.
Казав, що Рома «панькається».
А Рома думав:
Та ти просто ніколи нікого не любив.
Ні дружину.
Ні брата.
Нікого.
Рома повернув на вулицю, де вже починались промислові склади.
Тут було легше дихати.
Тут він був у своєму світі.
Але навіть тут перед очима стояла Оля.
На дивані.
Зі змученим обличчям.
Вона заснула в його руках так швидко, ніби її тіло просто здалось.
І це було… страшно.
Рома раптом зрозумів: він не може так просто залишити це.
Не може зробити вигляд, що «це їхні сімейні справи».
Бо це не справи.
Це катастрофа.
Він згадав фото в коридорі.
Оля — молода, усміхнена.
Олег — поруч.
І Рома відчув, як злість знову піднімається.
— Як ти міг… — прошепотів він. — Як ти міг так її…
Телефон завібрував.
Рома кинув погляд на екран.
Дарина.
Він зітхнув.
Вона точно відчула, що він не в собі.
Рома натиснув «відповісти».
— Так, сонце.
— Рома… — голос Дари був теплий, але насторожений. — Ти де? Ти ж мав уже бути вдома. Артем питає, де тато.
Рома ковтнув.
Він не хотів втягувати її в це.
Але брехати — теж не міг.
— Я затримаюсь, — сказав він тихо. — Тут… проблема.
— Яка? — одразу насторожилась Дарина.
Рома на секунду замовк.
Перед очима знову Оля.
— Олег… — сказав він. — Він зник. І… він кинув Олю.
На тому кінці запала тиша.
Потім Дарина дуже тихо сказала:
— Господи…
Рома міцніше стиснув кермо.
— Я щойно був у неї. Вона… вона в жахливому стані, Дарино.
— Вона сама? — запитала Дарина.
— Так.
Дарина замовкла на секунду, а потім сказала так, як могла сказати тільки вона:
— Рома, ти зробиш все правильно. Я знаю.
Рома видихнув.
Йому раптом стало трохи легше.
Бо в нього була сім’я.
Було до кого повертатися.
Було для кого бути сильним.
— Я подзвоню, як зможу, — сказав він.
— Добре. І… — Дарина помовчала. — Рома… будь обережний. Ти зараз дуже злий.
Рома гірко усміхнувся.
— Я знаю.
Він скинув дзвінок.
І поїхав далі.
Шукати брата.
Бо тепер це вже було не про вантажівку.
Не про бізнес.
І навіть не про родину.
Це було про справедливість.
І про жінку, яку хтось майже зламав.
Рома їхав містом, і злість тримала його на поверхні.
Якщо він перестане злитися — його накриє інше.
Провина.
Бо він брат.
Бо він не бачив.
Бо він не приїжджав частіше.
Бо не питав Олю, як вона.
Бо дозволив Олегу відрізати її від людей, як відрізають гілку — повільно, методично, щоб не одразу було помітно.
На світлофорі Рома дістав телефон і відкрив список контактів.
Олег мав “своїх людей”.
По машинах.
По документах.
По “рішалах”.
Рома ненавидів це слово, але знав: якщо Олег зник, то хтось точно його бачив.
Він набрав перший номер.
Гудок.
Другий.
Третій.
— Алло? — грубий голос.
— Це Рома. Брат Олега. — Рома говорив коротко, рівно. — Ти його бачив останнім часом?
На тому кінці — пауза.
— А що? Він не вдома?
Рома стиснув щелепу.
— Ні. Він зник. І мені треба знати, де він.
— Та… — чоловік кашлянув. — Він десь крутиться. Я не знаю.
Рома відчув, що бреше.
— Слухай, — голос Роми став твердішим. — Я питаю один раз. Ти його бачив?
Тиша.
Потім коротке:
— Бачив. Дні три тому. На “Кільцевій”. З якоюсь бабою.
Рома застиг.
Наче на секунду в машині стало порожньо.
— З якою “бабою”? — тихо спитав він.
— Та… не знаю. Молода. Губи такі… — чоловік хмикнув. — Ну, ти зрозумів. Вони щось підписували, потім сіли в його машину і поїхали.
Рома відчув, як щось холодне піднімається з живота в груди.
Молода.
Губи.
Рома зрозумів усе.
Він вимкнув дзвінок, не попрощавшись.
Руки на кермі стали важчими.
Перед очима — Оля на дивані.
Її голос:
“Я його люблю…”
Рома різко повернув у двір і загальмував.
Йому треба було зібратись.
Бо якщо він зараз знайде Олега — він його вб’є.
Рома сидів, дивлячись у лобове скло.
Потім повільно набрав другий номер.
Цей контакт Олег колись називав “важливим”.
Той, хто “вирішує питання”.
Гудок.
— Слухаю.
— Це Рома. Олега брат. — Рома говорив рівно. — Де Олег?
Чоловік на тому кінці посміхнувся — Рома це почув.
— А він що, загубився?
— Не сміши мене, — процідив Рома. — Я питаю: де він?
Пауза.
Потім голос став трохи серйознішим:
— Рома, не лізь. Твій брат зараз зайнятий. Він “вирішує”.
Рома різко видихнув.
— Він кинув дружину і зник. Він мені машину мав пригнати. Він мені винен. І я не з тих, хто чекатиме тижнями.
— Він дорослий, — сухо сказав чоловік. — Не перший раз.
Ця фраза була, як ляпас.
Не перший раз…
Рома відчув, як кров ударила в голову.
— Що значить “не перший раз”? — повільно спитав він.
Чоловік замовк.
А потім сказав коротко:
— Забудь. Я нічого не казав.
Рома гірко всміхнувся.
— Пізно.
Він вимкнув дзвінок.
І кілька секунд сидів мовчки.
Олег… не перший раз?
Тобто він уже зникав?
Мав когось?
Кидав?
Рома стиснув кулаки.
Його затрясло.
Він знову згадав Олю.
Як вона вибачалась у смс.
Як голодувала.
Як сиділа в темряві біля вікна.
А Олег в цей час…
Рома не договорив у думках.
Бо не хотів.
Це було занадто брудно.
Він знову поїхав.
Третій контакт був простіший — механік.
Старий, який завжди говорив прямо.
Рома набрав.
— Алло, Василь? Це Рома.
— О, Ромчик, привіт. — Голос був добрий. — Що сталося?
— Ти Олега бачив? — одразу спитав Рома.
Василь зітхнув.
— Бачив. Вчора.
Рома напружився.
— Де?
— Біля “Сапфіру”.
Рома застиг.
“Сапфір” був готель.
Не найдешевший.
Не той, куди заходять “просто випити кави”.
— Він там що робив? — голос Роми став тихим.
— Та… — Василь зам’явся. — Ромчик, не знаю, як тобі сказати…
— Кажи.
— Він був не сам. З дівкою. Гарна така… молода.
Рома закрив очі.
— Він що… там живе?
— Я не знаю. Але машина його там стояла довго. Я навіть подумав: “о, Олег нарешті відпочиває”. А потім він вийшов з нею, сміявся… такий довольний.
Рома відчув, як у грудях стискається щось гостре.
Оля тиждень сидить у темряві.
А Олег сміється.
Рома подякував Василю і поклав слухавку.
Він не думав більше.
Просто набрав у навігаторі:
“Готель Сапфір”
І натиснув “їхати”.
Дорога зайняла п’ятнадцять хвилин.
Кожна хвилина була як десять.
Коли він під’їхав, Рома побачив стоянку.
І одразу впізнав машину Олега.
Вона стояла там.
Спокійно.
Наче нічого не сталося.
Наче не було зламаної жінки.
Наче не було десяти років.
Рома заглушив двигун.
Сидів кілька секунд.
Дихав.
Збирав себе в кулак.
Потім вийшов з машини.
І пішов до входу.
Він піднявся ліфтом на потрібний поверх.
Коридор був тихий.
М’яке світло.
Дорога ковдра під ногами.
Все виглядало так, ніби тут не існує чужого болю.
Рома підійшов до дверей номера.
І постукав.
Спочатку — раз.
Потім — ще.
Він уже хотів вибити, коли замок клацнув.
Двері відчинились.
Олег стояв перед ним у халаті, з мокрим волоссям.
І виглядав так, ніби Рома зайшов не до номера готелю, а до його власного трону.
— О, — Олег підняв брову. — А ти що тут робиш?
Рома мовчав.
За його плечем Рома побачив ліжко.
І на ньому — Мар’яну.
Вона сиділа, закутана в простирадло.
Її очі були уважні.
Холодніші, ніж здавалися на перший погляд.
Не перелякані.
Не винні.
Вона не була дурною.
Вона була… з тих, хто звик, що світ підлаштовується під них.
Олег різко махнув рукою, ніби відганяв муху.
— Та досить, Рома. Не роби драму.
Рома дивився на нього і не міг повірити.
— Ти залишив їй записку, — сказав він глухо. — Ти просто пішов. Як з собаки. Як з речі.
Олег криво посміхнувся.
— Вона сама винна. Вона мене дістала.
Рома стиснув щелепу.
— Вона тобі десять років життя віддала.
Олег раптом закричав.
Його голос зірвався в істерику, в злість, в бруд.
— А я що, маю тепер за це з нею до смерті мучитись?!
Вона розжиріла!
Вона стала ніяка!
Вона вже не жінка, Рома! Вона як… як…
Він замовк, але очі сказали все.
Рома зробив крок вперед.
— Не смій.
Олег зареготав.
— Не смій? Та ти хто такий?!
Рома витримав паузу.
— Я той, хто завтра їй буде дивитись в очі, — сказав він. — Бо вона вірить, що ти повернешся.
Олег скривився.
— Та хай перестане вірити.
Рома не витримав і схопив Олега за комір.
— Ти хоч розумієш, що ти з нею зробив?!
Олег різко відштовхнув його.
Рома хитнувся на крок назад.
І тоді він побачив це.
На столику біля телевізора лежала папка.
Документи.
Олег навіть не ховав.
Навіть не соромився.
Рома підійшов і взяв верхній лист.
І в нього похололо в руках.
Заява на розлучення.
Вже заповнена.
З датою.
З підписом Олега.
Рома повільно підняв очі.
— Ти… — голос зірвався. — Ти вже подав?
Олег спокійно знизав плечима.
— Завтра подам. Я все підготував.
Рома стояв, ніби його вдарили по голові.
А Олег продовжив — абсолютно холодно:
— Ми з Мар’яною їдемо за кордон. На пару місяців. Може й довше.
Мар’яна мовчала.
Але її погляд…
Він був як лезо.
Вона знала, що Рома зараз думає.
І їй було все одно.
Олег підійшов ближче, схилився до Роми і прошипів:
— І знаєш що?
Якщо тобі так шкода Олю…
то підбирай.
Рома застиг.
Наче світ зупинився.
Це було настільки брудно, настільки жорстоко, що навіть він — чоловік, який бачив багато — не зміг одразу відповісти.
— Ти… — Рома видихнув. — Ти просто…
Олег перебив.
— Я просто хочу жити нормально, — він махнув рукою в сторону Мар’яни. — А не з бабою, яка мені в рот заглядає і плаче.
Рома різко обернувся до Мар’яни.
— Ти хоч знаєш, хто він?
Мар’яна повільно випросталась на ліжку.
Її голос був несподівано спокійний.
— Я знаю, хто він, — сказала вона. — А ти знаєш, хто я?
Рома мовчав.
Мар’яна злегка посміхнулась.
Не мило.
Небезпечно.
— Мій батько… не любить, коли хтось заважає його сім’ї, — сказала вона тихо. — А Олег… тепер моя сім’я.
Рома відчув, як холод пробіг по спині.
Олег стояв поруч, задоволений.
Бо він знав: Рома все зрозумів.
Олег не просто зрадив Олю.
Він вклався в Мар’яну.
Він вчепився в неї, як в рятівний круг.
Бо вона — гроші.
Зв’язки.
Покровительство.
Вихід.
І Олег знову заговорив — уже не кричав.
Говорив, як переможець:
— Так що, брате…
не лізь.
Не грай героя.
Не роби з себе правильного.
Рома відчув металевий присмак у роті.
— Ти думаєш, тобі це зійде? — глухо сказав він.
Олег посміхнувся.
— Мені завжди все сходить.
Рома кинув папку з документами на стіл.
І тоді в ньому щось рвонуло.
Він ударив Олега.
Цього разу — кулаком.
Олег відлетів і вдарився плечем об шафу.
Мар’яна скрикнула.
Олег зірвався, як скажений.
Вони билися жорстко.
Без слів.
Без моралі.
Рома відчув, як Олег вдарив його в щелепу.
Біль різонув, і на губах одразу виступила кров.
Рома відповів.
В ребра.
В плече.
Олег вилаявся.
В очах — сіра ненависть.
Як грозове небо.
Олег схопив Рому і потягнув до дверей.
— Вийшов! — закричав він. — Вийшов звідси, поки я тебе не прибив!
Рома важко дихав.
Він дивився на брата.
І бачив уже не людину.
А щось гниле.
— Ти навіть не уявляєш, що ти робиш, — сказав Рома.
Олег гаркнув:
— Я роблю те, що хочу!
І вже на порозі він прошипів:
— Не смій лізти.
І не смій більше приходити до Олі з цими своїми “правдами”.
Бо якщо вона почне мені заважати…
я зроблю так, що вона не просто залишиться ні з чим.
Рома застиг.
Ці слова не були емоцією.
Це була погроза.
Справжня.
Олег грюкнув дверима.
Замок клацнув.
Рома стояв у коридорі.
В тиші.
І відчував тільки одне:
Оля навіть не знає, що її вже… викреслили.
Він повільно пішов до ліфта.
І в голові билося страшне питання:
як сказати їй правду — і не добити остаточно?