Розділ 3. Очі кольору неба

Оля не пам’ятала, як минув день після дзвінка Роми.
Наче хтось вимкнув світло — і вона ходила в темряві навпомацки.
Сиділа біля вікна, вдивлялась у двір, ловила кожен звук.
Кожен крок у під’їзді.
Кожен шерех за дверима.
Надія була маленькою.
Слабкою.
Але вона жила.
І від цього було ще страшніше.
Бо якщо надія помре — тоді залишиться тільки порожнеча.
Дзвінок у двері прозвучав так різко, що Оля здригнулась усім тілом.
Вона навіть не одразу зрозуміла, що це справжній звук, а не її голова.
Дзвінок повторився. Наполегливо. Жорстко.
Серце вдарило в груди, ніби хотіло вирватись назовні.
Олег.
Оля кинулась до дверей, але на пів кроку зупинилась.
Руки затремтіли.
А якщо він прийшов не миритися?
А якщо прийшов… добити?
Вона ковтнула, ніби ковтала цвях, і повільно відчинила.
На порозі стояв Рома.
Високий. Міцний. У темній куртці, з втомою на обличчі.
І зовсім не схожий на Олега.
Перше, що Оля побачила — його очі.
Світлі.
Голубі.
Як небо в ясний день.
Не холодні.
Не сірі, як у Олега — як небо перед грозою.
У Роми в погляді не було презирства.
Там була тривога.
І… людяність.
— Олю… — тихо сказав він. — Привіт.
Оля відкрила рот, але не змогла відповісти.
Їй стало соромно.
Вона раптом згадала себе збоку: бліда, розпатлана, в старому халаті, з порожніми очима.
Їй захотілось зачинити двері.
Зникнути.
Але Рома не зробив жодного різкого руху.
Не подивився оцінююче.
Не сказав жодного слова про її вигляд.
Він просто стояв.
І дивився на неї так, ніби вона — жива.
Ніби вона людина, а не тінь.
— Я… не знайшов його, — сказав Рома. — Поки що.
Але я зрозумів, що мені треба приїхати до тебе.
Оля ковтнула.
— Навіщо?.. — прошепотіла вона.
Рома зітхнув.
Ніби йому важко давались ці слова.
— Бо ти по телефону… — він замовк. — Ти звучала так, ніби ти одна в цьому світі.
І мені стало страшно.
Оля відступила в коридор.
— Заходь…
Він зайшов у квартиру, і Оля одразу відчула себе ще гірше.
Бо квартира була… мертва.
Штори напівзакриті.
На кухні — чашки, які вона так і не помила.
У повітрі — запах застою.
Тиждень самотності.
Рома глянув навколо, але нічого не сказав.
Лише зняв взуття акуратно, як нормальна людина.
Як людина, яка поважає чужий дім.
Оля стояла, притискаючи руки до себе.
Їй було ніяково навіть дивитись на нього.
Олег завжди ненавидів, коли вона говорила з чоловіками.
Навіть з продавцем у магазині.
Навіть з сусідом.
Він міг ревнувати до будь-чого.
І Оля так довго жила в цьому страху, що тепер, навіть коли Олег пішов, її тіло все одно реагувало.
Ніби вона робить щось заборонене.
Ніби зараз її покарають.
Рома пройшов на кухню і глянув на неї.
— Ти їла сьогодні?
Оля мовчала.
Відповідь була в її обличчі.
Щелепа Роми напружилась.
Але він не підвищив голос.
— Олю… — сказав він тихо. — Так не можна.
Оля раптом засміялась.
Коротко. Хрипко. Страшно.
— А як можна?.. — прошепотіла вона. — Як?..
Він пішов. Просто пішов. А я… я ніхто.
Рома зробив крок ближче.
— Ти не “ніхто”.
Оля гірко посміхнулась.
— Я навіть не знаю, з чого починати…
Я все кинула. Все.
Я жила так, як він хотів.
Її голос зірвався, і сльози підступили знову — як хвиля.
— Я… я його люблю, Ромо… — вирвалось у неї. — Розумієш?
Навіть після всього…
Я така дурна…
Рома стояв мовчки.
В його очах не було осуду.
Лише біль.
— Ти не дурна, — сказав він. — Ти… просто дуже довго жила в страху.
Оля закрила обличчя руками.
І розридалась.
Голосно.
Відчайдушно.
Так, як плачуть не за одним чоловіком — а за роками.
І Рома зробив те, чого Оля не очікувала.
Він підійшов і обережно взяв її за плечі.
Не різко.
Не грубо.
Не так, як Олег — коли стискав, щоб показати силу.
А так, ніби боявся зламати.
— Тихо… — сказав він хрипко. — Тихо-тихо. Я тут.
Оля здригнулась.
Їй було страшно від дотику.
Не тому, що Рома зробив щось погане.
А тому, що вона відвикла від тепла.
Від нормального дотику.
Від того, що чоловік може торкатися — не принижуючи.
Вона плакала, притулившись до його грудей.
А Рома стояв і тримав її.
Міцно.
Надійно.
Його руки були сильні — такі, які працюють.
Які тримають кермо, вантаж, коробки, життя.
Він пах морозом і дорогою.
Оля плакала, і слова сипались з неї, як уламки:
— Він казав… що я… що я стала огидна…
Що я йому… не така…
Рома різко вдихнув.
І перебив.
Не криком.
Твердо.
— Досить. Чуєш? Досить.
Оля підняла заплакані очі.
Рома дивився прямо на неї.
Його голубі очі були спокійні, але в них горіло щось небезпечне.
— Він не мав права так з тобою, — сказав він. — Ніколи.
Оля заплакала тихіше.
Бо ці слова були, як ковдра.
Як щось, що прикриває її від холоду.
Рома провів її до дивана.
Оля сіла, але одразу похитнулась, ніби могла впасти.
Рома приніс їй води.
Поставив поруч.
— Випий.
Оля слухняно зробила кілька ковтків.
Рома присів навпроти.
— Я тобі скажу чесно, — сказав він. — Я не знаю, де Олег. Поки що.
Але я його знайду.
Оля дивилась в одну точку.
— Він може… — прошепотіла вона. — Він все може…
Рома стиснув щелепу.
— Може. Але я теж можу.
Оля ледь помітно здригнулась.
Вперше вона почула в чоловічому голосі не агресію.
А силу, яка захищає.
Вона сиділа на дивані, сховавши ноги під себе.
Очі заплющувались.
Вона не спала нормально вже багато днів.
Тіло нарешті почало здаватись.
Рома сидів поруч.
Не торкався більше.
Просто був.
І це було найстрашніше й найтепліше одночасно.
Бо Оля раптом відчула: вона не сама.
Вона навіть не помітила, як голова повільно опустилась на подушку.
Як дихання стало рівнішим.
Як світ навколо почав відходити.
Останнє, що вона побачила перед тим, як заснути — це Ромини очі.
Голубі.
Ніжні.
Як небо, яке не обіцяє грози.
І вже крізь сон вона почула, як він тихо каже:
— Спи… я все зроблю.
Оля заснула.
На дивані.
Вперше за тиждень — не в страху.
Не в темряві.
А в чиїйсь присутності.
Коли Рома переконався, що вона спить, він повільно підвівся.
Поглянув на неї ще раз.
Ніби хотів щось сказати — але не сказав.
Тихо взяв свою куртку.
І так само тихо вийшов з квартири.
Не грюкнув дверима.
Не залишив по собі шум.
Лише тишу, в якій тепер було трохи тепла.

Рома вже стояв у коридорі, коли погляд випадково зачепив рамку на комоді.
Фотографія.
Стара.
Трохи вицвіла.
Оля на ній була зовсім інша.
Тонка талія. Легка постава. Живі очі.
Вона сміялась — широко, щиро, так, як сміються ті, хто ще не знає, що таке страх.
Поруч стояв Олег — самовпевнений, з тією своєю сірою холодністю в очах, яка завжди нагадувала Ромі хмуре небо перед зливою.
Рома завмер.
Довго дивився.
Його груди стиснуло.
Він знав цю Олю.
Колись.
Коли вони ще бачилися частіше — до того, як Олег почав уникати сімейних зустрічей.
Не любив “збиратися родинами”.
Не терпів нічого, що могло б нагадати йому, що він не центр всесвіту.
Рома пам’ятав Олю молодою.
Вона завжди була… світлою.
Такою, до якої навіть страшно підходити.
Не тому, що вона горда.
А тому, що здавалася недосяжною.
Рома колись ловив себе на думці, що якби вона була не дружиною його брата…
Але це було заборонене.
Неможливе.
Він ніколи не дозволяв собі навіть секунди.
І тепер він дивився на фото й не міг зрозуміти:
як можна було взяти таку жінку…
і перетворити її на тінь?
Рома стиснув кулаки.
Дуже повільно він відвернувся від фото й вийшов.
Двері зачинились майже беззвучно.
Але всередині в ньому щось грюкнуло.
І вже не закривалося.