Розділ 2. Дзвінок ( продовження)

Телефон задзвонив так різко, що Оля здригнулась усім тілом.
Їй здалося — серце зараз просто вирветься з грудей.
Вона схопила телефон обома руками, ніби боялась, що якщо не відповість за секунду — дзвінок зникне і вона знову залишиться в тиші.
— Алло?.. — голос був тонкий, зламаний, майже не її.
Кілька секунд — мовчання.
Потім чоловічий голос, трохи роздратований, швидкий:
— Оля? Це Рома. Ти вдома?
Оля завмерла.
Не Олег.
Не його голос.
Не «я повернувся».
Її серце боляче провалилось кудись вниз, і в ту ж мить — розчарування змішалося з соромом.
Вона навіть не знала, що відповісти.
— Так… — ледве прошепотіла вона.
Рома зітхнув.
— Слухай, ти не знаєш, де Олег? Я його шукаю вже… чорт знає скільки. Він зник. Він мав мені вантажівку пригнати, документи там, ключі… Ми домовлялись. Він не виходить на зв’язок.
Оля сиділа нерухомо.
Слова Роми звучали, як удари молотка.
«Зник.»
«Не виходить.»
Вона відчула, як у горлі піднялась гаряча хвиля.
— Він… — вона спробувала сказати, але голос зламався. — Він… я… я не знаю…
Рома на секунду замовк.
— В сенсі не знаєш? Він вдома?
Оля повільно похитала головою, хоча Рома не міг цього бачити.
— Ні… — прошепотіла вона. — Його немає…
— Та як немає? — голос Роми став різкіший. — Він де? Він що, у відрядженні? Він мені нічого не сказав!
Оля мовчала.
І ця пауза сказала більше, ніж будь-які слова.
Рома відчув.
— Олю… — вже тихіше. — Що сталося?
І в ту секунду Оля не витримала.
Наче цілий тиждень вона тримала у собі бетонну плиту, а зараз хтось торкнувся її — і плита тріснула.
— Він… він мене кинув… — прошепотіла вона.
І одразу — як прорвало.
Сльози полилися так, що вона не могла дихати.
Вона почала ридати голосно, безконтрольно, так, як не ридала навіть у дитинстві.
Вона зігнулась над столом, стискаючи телефон, і плакала так, ніби її вирвали з життя.
— Олю… Олю, чорт… — Рома злякався. — Ти що? Ти де? Ти сама?
Оля не могла відповісти нормально.
Її трясло.
Вона ковтала повітря і не могла зупинити сльози.
— Він… він залишив записку… — схлипувала вона. — Просто… просто пішов… Я йому дзвоню… я писала… я… я просила… я вибачалась… а він… він… він…
Вона не могла сказати «не відповідає».
Бо тоді треба було визнати: він справді пішов.
— Тихо-тихо, — голос Роми став зовсім іншим. — Олю, послухай мене. Ти мене чуєш? Ти зараз вдома? Ти одна?
Оля кивала, захлинаючись.
— Я… я не виходила… тиждень… — видихнула вона. — Я не знаю, що робити… Я… я без нього… я не вмію…
Рома замовк.
І в цьому мовчанні Оля вперше почула щось страшне.
Не злість.
Не крик.
Не зневагу.
А шок.
— Він зовсім з глузду з’їхав… — тихо сказав Рома. — Олю, я… я не знав. Чесно.
Оля плакала, і з її рота виривались слова, які вона не планувала говорити нікому.
— Я для нього все… все… — ридала вона. — Я кинула навчання… він казав — навіщо… Я друзів втратила… він їх ненавидів… Я навіть мамі нормально подзвонити не могла… він… він не любив… Я… я жила для нього… Я…
Її голос зірвався.
Вона притиснула долоню до рота, але плач тільки посилився.
Рома почав говорити швидше, ніби боявся, що вона зламається прямо зараз.
— Олю, дивись на мене… тобто… слухай. Добре? Ти зараз заспокойся. Я розумію, що тобі боляче, але… ти не одна. Чуєш? Ти не одна.
Оля хитала головою, сльози текли по щоках, по шиї, капали на стіл.
— Він… він казав, що я корова… — прошепотіла вона раптом, як дитина. — Що я страшна… що йому нудить… Я… я не їм… я не можу… Я ненавиджу себе…
Рома різко видихнув.
— Та ні, Олю, — твердо сказав він. — Ні. Слухай мене уважно. Не смій так говорити. Не смій.
Оля знову розридалась.
Рома явно розгубився.
Він не був людиною, яка вміє красиво заспокоювати. Але він був щирим.
І ця щирість різала Олю сильніше, ніж будь-які слова.
— Я його знайду, — раптом сказав Рома. — Чуєш? Я його знайду. Я не знаю, де він, але я дізнаюсь. Це вже… це вже занадто.
Оля схлипнула.
— Навіщо… навіщо тобі… — прошепотіла вона. — Він же… він завжди казав, що ти… не такий…
Рома гірко всміхнувся, і це було чутно в голосі.
— Він завжди багато чого казав, — тихо відповів він. — Але це не означає, що він правий.
Оля притиснула телефон до вуха так, ніби хотіла втриматися за цей голос.
Бо це був перший голос за тиждень, який не робив їй боляче.
— Олю, — сказав Рома вже спокійніше. — Я зараз зайнятий, але я почну його шукати. По друзях, по роботі, по всьому. Як тільки буде хоч щось — я тобі подзвоню. Добре?
Оля ковтнула сльози.
Вперше за багато днів у її грудях ворухнулося щось інше, ніж відчай.
Маленький, слабкий вогник.
Надія.
— Добре… — прошепотіла вона.
Рома ще кілька секунд мовчав, ніби хотів сказати щось важливе.
Потім тихо додав:
— І, Олю… будь ласка. Поїж хоч трохи. І якщо тобі стане зовсім погано — дзвони мені. Я не Олег. Я не буду кричати.
Оля затулила рот долонею.
Сльози знову потекли, але вже інакші.
Від болю.
І від того, що хтось нарешті сказав їй людське слово.
— Дякую… — ледве чутно видихнула вона.
— Тримайся, — сказав Рома. — Я подзвоню.
Дзвінок обірвався.
Оля залишилась у тиші.
Але ця тиша вже була не такою мертвою.
Вона сиділа біля вікна.
І вперше за тиждень її серце не просто боліло.
Воно ще й… чекало.
Бо Рома був братом Олега.
І, можливо…
Можливо, він знає щось більше.