Розділ 2. Недоступний

Оля прокинулась від тиші. 

Не від будильника. Не від світла за вікном. Не від запаху кави. 

Від тієї дивної, неприродної тиші, яка буває лише тоді, коли з дому зникає хтось важливий. 

Вона лежала нерухомо кілька секунд, вдивляючись у стелю. Поруч — порожньо. 

Постіль була холодною. 

Наче Олега тут не було не кілька годин… а роки. 

— Олеже?.. — прошепотіла вона. 

Відповіді не було. 

Оля підвелася різко, накинула халат, пройшла коридором. Її ноги були ватяні, а серце билося так, ніби вже знало правду. 

Вона заглянула в ванну — порожньо. 

У кабінет — двері були відчинені. 

Порожньо. 

Його речей не було. 

І тоді Оля побачила. 

На кухонному столі, біля чашки, стояв білий аркуш. 

Рівно покладений. 

Без конверта. 

Без її імені. 

Вона застигла. 

Папір здавався важчим за бетон. 

Оля підійшла повільно, ніби боялась, що якщо доторкнеться — усе стане реальністю. 

Пальці тремтіли. 

Вона взяла записку. 

Кілька рядків. 

Холодних. 

Чужих. 

І кожне слово — як удар у горло. 

Вона прочитала раз. 

Потім вдруге. 

А на третьому разі вже не бачила букв. 

Перед очима все попливло. 

Записка випала з рук і впала на підлогу. 

— Ні… — прошепотіла Оля. — Ні, це… це не може бути… 

Вона опустилась на стілець так різко, ніби хтось штовхнув її вниз. 

Дихання збилось. 

Грудна клітка стискалась, і Оля раптом зрозуміла: вона не може вдихнути. 

Паніка накрила хвилею. 

— Олеже… — вона сказала це в порожню квартиру, наче він міг почути. 

Вона кинулась до телефону. 

Набрала його номер. 

Гудки. 

Один. 

Другий. 

Потім голос: 

«Абонент недоступний.» 

Оля натиснула знову. 

І знову. 

І ще раз. 

Ніби якщо дзвонити достатньо багато — реальність здасться. 

Але телефон був байдужий. 

Недоступний. 

Вона написала перше повідомлення. 

«Олеже, будь ласка, що це означає?» 

Друге. 

«Ти де? Давай поговоримо. Я все виправлю.» 

Третє. 

«Пробач, якщо я тебе вчора розізлила. Я не хотіла.» 

Четверте. 

«Я тебе люблю. Не роби цього.» 

П’яте. 

«Будь ласка…» 

Її пальці тремтіли, сльози капали на екран. 

Оля не помічала, що сидить в халаті, з розпатланим волоссям, що їй холодно. Вона не відчувала тіла. 

Вона відчувала тільки порожнечу. 

Він пішов. 

Її Олег. 

Її чоловік. 

Її життя. 

Десять років вона жила ним. 

Вона навіть не помітила, як перестала жити собою. 

Колись у неї були подруги. 

Колись вона сміялась. 

Колись у неї було навчання — вона могла отримати нормальну професію, могла стати кимось. 

А потім Олег сказав: 

— Навіщо тобі це? Сиди вдома. Дивись за квартирою. Я працюю. 

І вона послухалась. 

Бо любила. 

Бо хотіла бути «правильною дружиною». 

Вона перестала зустрічатися з друзями — Олегу вони не подобались. 

— Вони тупі. Вони тебе тягнуть вниз. Ти що, не бачиш? 

І Оля перестала. 

Вона перестала довго говорити з мамою і сестрою — Олег не любив, коли вона «висить на телефоні». 

— Знову плітки? Знову нити будете? Мені це не треба. 

І Оля замовкала. 

З часом дзвінки ставали рідшими. 

Вона сама не помітила, як залишилась одна. 

І тепер… коли Олег пішов… 

Їй не було куди йти. 

Не було до кого. 

Не було навіть кому сказати:
«Мені страшно.» 

Оля підвелась і пішла в коридор. 

Подивилась у дзеркало. 

І завмерла. 

На неї дивилась жінка. 

Повнувата. 

Втомлена. 

З опухлими очима. 

Зі зламаним поглядом. 

Вона не була красивою, як колись. 

Не була легкою. 

Не була тією, яку можна любити. 

Оля дивилась на себе і відчувала, як у грудях росте ненависть. 

— Я винна… — прошепотіла вона. — Я все зіпсувала… 

Вона згадала його слова. 

«Корова». 

«Жереш». 

«Мене нудить». 

І відчула, як стискається горло. 

Вона знову набрала його. 

Недоступний. 

Оля сиділа на кухні і чекала. 

Спочатку годину. 

Потім дві. 

Потім пів дня. 

Вона думала: може, він просто злий. Може, поїхав охолонути. Може, повернеться ввечері. 

Вона навіть накрила на стіл. 

Автоматично. 

Наче її руки ще вірили, що він прийде. 

Але вечір пройшов. 

І ніч. 

І ранок. 

Оля не виходила з квартири. 

Перший день вона плакала так, що боліло тіло. 

Другий — її трусило, вона не могла ні їсти, ні пити. 

Третій — сльози закінчились. 

Залишилась порожнеча. 

Вона майже не їла. 

Не тому, що не хотіла. 

А тому, що злилась на себе. 

На своє тіло. 

На те, що стала «не такою». 

На те, що не втримала його. 

Вона карала себе голодом, ніби це могло щось змінити. 

Тиждень Оля жила в темряві. 

Не вмикала світло. 

Не відкривала штори. 

Сиділа на кухні біля вікна, як тінь. 

Вона майже не спала. 

Вночі лежала й слухала кожен звук у під’їзді. 

Кожні кроки. 

Кожен ліфт. 

Кожне клацання дверей. 

І кожного разу серце підскакувало: 

Це він. 

Але це був не він. 

Вдень вона сиділа біля вікна й вдивлялась у двір. 

Виглядала його машину. 

Чорну. 

Знайому. 

Вона вже знала кожну машину в цьому дворі. 

Знала, хто коли приїжджає. 

Знала, що о дев’ятій повертається сусід з третього. 

Знала, що біла «Шкода» завжди паркується криво. 

Знала все. 

Окрім того, де її чоловік. 

Телефон лежав на столі. 

Вона дивилась на нього, як на єдину нитку, що ще тримала її з життям. 

І ця нитка щодня ставала тоншою. 

Номер Олега був недоступний. 

Постійно. 

Оля писала йому повідомлення навіть тоді, коли вже не вірила. 

«Повернись.» 

«Я не буду більше сперечатись.» 

«Я змінюсь.» 

«Я схудну.» 

«Тільки не кидай мене.» 

Вона писала — і відчувала, як щось у ній принижується ще сильніше. 

Але зупинитись не могла. 

Бо якщо вона зупиниться — тоді треба буде прийняти правду. 

А правда була страшнішою за біль. 

На восьмий день вона сиділа на кухні, не рухаючись. 

Без світла. 

Лише сіра смуга дня проникала крізь вікно. 

Оля дивилась у двір, не моргаючи. 

Вона вже не плакала. 

Сльози висохли. 

Залишилась прострація. 

Порожня, холодна. 

Вона навіть не думала. 

Вона просто існувала. 

І раптом… 

Телефон задзвонив. 

Оля здригнулась так, ніби в неї вдарила блискавка. 

Серце стрибнуло в горло. 

Вона кинулась до столу, схопила телефон обома руками. 

Пальці не слухались. 

Вона ледве не впустила його. 

На екрані світився номер. 

І в цей момент Оля вже не дихала.