Розділ 1. Вечеря

Оля чекала Олега з роботи так, ніби чекала вироку.
Вона стояла біля плити й раз у раз витирала руки об фартух, хоча вони й так були чисті. Усе мало бути правильно. Без помилок. Без зайвих слів. Без зайвого погляду.
Бо якщо Олег приходив злий — злість падала на неї.
Не на брата.
Не на проблеми.
На неї.
Сьогодні вона старалася особливо.
духовці допікався пиріг — його улюблений, яблучний, з корицею. У каструлі доходило м’ясо, на столі стояла салатниця, акуратно порізаний хліб, навіть серветки вона склала рівно.
Оля хотіла хоча б один вечір прожити так, ніби вони нормальна сім’я.
Ніби вона — дружина, яку люблять.
А не жінка, яку терплять.
Коли вхідні двері нарешті відчинились, у Олі всередині все стиснулось.
Олег зайшов різко, з гуркотом. Навіть не зняв взуття одразу — пройшов кілька кроків у коридор, ніби демонстративно плюнув на її порядок.
— Та заї*али вже всі! — гаркнув він з порога.
Оля здригнулась.
— Привіт… — тихо сказала вона. — Я вечерю приготувала. І пиріг…
Він навіть не глянув на неї.
Кинув куртку на стілець так, що та зісковзнула на підлогу. Потім різко повернувся.
— Ти знаєш, що той дебіл Рома зробив?! — крикнув.
Оля застигла.
Вона знала, що якщо зараз скаже щось не те — він зірветься ще сильніше.
— Н-ні… — обережно відповіла вона. — Що сталося?
Олег вийшов на кухню, грюкнув дверцятами холодильника, витяг пляшку води і почав пити прямо з горла.
— Що сталося?! Та він бізнес веде, як дитина! — зірвався він. — Як баран! Чесний він, бл*ть! Чесний!
Оля мовчала.
Він ходив кухнею, як хижак у клітці.
— «Не можна так», «людям треба довіряти», «я так не зроблю»… — перекривляв він голосом. — Та кого хвилює, що “не можна”?! Ти або береш — або тебе мають!
Він зупинився й вдарив долонею по столу.
Оля здригнулась так, що ложка дзенькнула об тарілку.
— Він занадто правильний! — кричав Олег. — А правильних тут жують і випльовують! Рома цього не розуміє! І через нього тепер я маю все розгрібати!
Оля ковтнула.
— Може… може, він просто не хоче робити погано людям… — тихо сказала вона. — Він же твій брат…
Олег різко повернувся до неї.
В його очах була така злість, що Оля одразу відчула: дарма.
— Не лізь! — гаркнув він. — Ти взагалі що розумієш? Ти хоч щось у житті розумієш, крім каструль?!
Слова були, як ляпас.
Оля опустила очі.
Вона хотіла сказати, що вона теж людина.
Що вона теж втомлюється.
Що вона теж має серце.
Але вона знала — це тільки розлютить.
Вона мовчки поставила перед ним тарілку.
— Поїж, будь ласка… — прошепотіла.
Олег сів, але навіть сидів так, ніби робив їй послугу.
Він їв грубо, швидко, злісно, ніби вечеря була винна у його проблемах.
Оля сиділа навпроти й намагалася ковтати, хоча їжа ставала грудкою в горлі.
Вона не відчувала смаку.
Вона відчувала лише напругу.
Коли Оля поставила пиріг, у ній на секунду ворухнулась надія.
Може, хоч пиріг його пом’якшить.
Може, він скаже хоч щось нормальне.
Вона відрізала йому шматок.
Поклала на тарілку.
Потім обережно відрізала собі — маленький, тонкий.
саме тоді Олег подивився на неї.
Повільно.
Огидно.
Наче оцінював товар.
— Ти серйозно зараз? — сказав він.
Оля застигла.
— Що?..
— Ти жреш, Олю. Ти просто жреш! — різко кинув він. — Ти себе в дзеркалі бачила?!
Оля відчула, як обличчя починає горіти.
— Я… я просто шматочок…
Олег усміхнувся криво.
— «Шматочок»… — перекривив. — Та ти вже як корова стала. Куди тобі ще?
Вона ніби перестала дихати.
Слова впились у неї, як ніж.
Оля відчула, як сльози підступили до очей.
Але вона знала: плакати не можна.
Олег ненавидів її сльози.
Він завжди казав:
— Не реви! Мене це бісить!
Оля з силою стиснула щелепу і прикусила внутрішній бік щоки, щоб не заплакати.
Біль був гострий.
Але він хоча б відволікав.
Сльози застигли на повіках, але не впали.
Вона просто опустила очі на тарілку.
Оля набрала вагу не тому, що «жерла».
Вона набрала після гормонального лікування.
Після надії.
Після того, як місяць за місяцем її тіло не давало їй того, що вона так хотіла — дитину.
Вона лікувалася, бо Олег хотів сина.
Бо Олег казав:
— Я хочу спадкоємця.
А потім, коли вона стала повнішою, він почав дивитись на неї так, ніби вона його підвела.
Наче вона спеціально стала «не такою».
Олег відсунув тарілку з пирогом.
— Забери це, — кинув він. — Мені від одного вигляду нудить.
Оля мовчки піднялась, забрала тарілки.
Пиріг, який вона пекла з любов’ю, стояв на столі як знущання.
Олег підвівся.
— Я в кабінеті, — гаркнув він. — І не лізь до мене. Я не хочу бачити твою кислу морду.
Він пішов і грюкнув дверима так, що затремтіли шибки.
Клацнув замок.
Оля стояла посеред кухні.
Їй хотілося впасти на підлогу.
Їй хотілося кричати.
Але вона просто повільно прибрала зі столу.
Помила тарілки.
Витерла стіл.
Витерла сльози рукавом, бо серветки були занадто «чисті» для такого.
Потім зайшла в спальню.
Лягла одна.
У темряві.
Сльози вже не можна було стримувати — вони котились тихо, гаряче, беззвучно.
Оля лежала й прислухалась до звуків у квартирі.
До кожного шурхоту.
До кожного кроку.
Наче боялась, що він вийде.
А ще більше — що він не вийде вже ніколи.