Епілог

На нас чекали важкі дні.

У Антоніни йшов четвертий місяць вагітності, інколи вона погано почувалася, їй постійно нудило й змінилися вподобання в їжі, але наша майбутня дитина розвивалась добре.

Нам потрібно було багато чого встигнути до народження дитя!

Я познайомився з її бабусею, мила жінка з твердим характером. Тепер я розумів від кого Антоніна перейняла таку міць.

Ми повернулися в Австралію.

- А я казала, що весілля не за горами! - посміхалася вона. – Хвала небесам, що ви знайшли одне одного. Тепер я залюбки уступлю свій дім для майбутньої сім’ї.

- Не треба, ви ж хотіли щоб все залишилось як є! - відповів я на її пропозицію. – Тим паче, вибачте за грубість, але ми не будемо жити в такій зруйнованій будівлі.

- Все добре, я згідна, щоб ти побудував новий будинок. Тепер моє серце спокійне й я залюбки поступлюся.

- Ну, що, майбутня дружина? Збудуємо чудовий дім для нашої родини? – посміхнувся я до Антоніни.

- Я не проти, нам не завадить більше місця, - погодилась вона. - І тобі не доведеться їздити на ферму.

- Так, адже я не можу довго бути без тебе, - прилинув до поцілунку.

Окрім весілля, знайомства з батьками та іншими запрошеними гостями, їх не багато, - Денис, тітка Оля, Олег з сім’єю, мій колишній водій та Катерина Павлівна, хатня робітниця з колишнього життя. З Антоніниної сім’ї лише бабуся, батьки її відмовились, причини я не питав, чекав поки кохана сама згодиться все розповісти.

До всього цього додалося побудувати новий будинок.

- Фундамент в ідеальному стані, тож пропоную його оновити й через місяць почати будівництво, - повідомив знайомий вже мені виконроб.

- Добре, але треба більше людей, щоб за три місяці все встигнути, - попередив я про свої плани. - Проект я зроблю самостійно.

- Все зробимо як найкраще, але за швидкість треба буде більше заплатити.

- Головне встигніть.

Джоана жила в моєму будинку, а ми разом в Антоніниному. Бабуся прикрашала наше життя веселими історіями свого подружнього життя, смаколиками й своєю присутністю.

Ми вже звикли до цієї чудової жінки, поріднилися з нею й тому без роздумів запропонували жити разом. Вона радо погодилась, адже також звикла до нас.

Весілля припадало на кінцеві терміни вагітності, нам довелося затягти, адже гостей ми планували приймати у новому будинку, церемонія також проходитиме там.

- На першому поверсі буде вітальня, кухня, басейн, зимовий сад, ванна кімната, - знайомив я кохану з проектом будинку. - На другому наша спальня з прилеглою ванною кімнатою, дві гостьові кімнати, ванна спільна та дві дитячі…

- Дві? - здивувалася Антоніна. - В нас одна дитинка.

Я поцілував живіт, в цей момент він заворушився, й заговорив до дитинки:

- Ти ж не проти компанії?

- Що ти кажеш! - усміхалася вона.

- Наша мамуся не знає куди потрапила, - продовжував розмовляти з животиком. - Їй достався нестерпний чоловік, який не заспокоється на одній дитині.

- І ми будемо любити їх однаково! - задумливо вимовила вона.

- Авжеж, я буду дарувати всю свою любов тобі й нашим діткам.

Ми посміхалися тримаючись за руки.

За місяць до весілля приїхала мама. Антоніні треба було більше відпочивати, тож зустрічати поїхав один.

- Що вона тут робить? - здивувався я побачивши за спиною матері Мілу, колишню дружину.

На подив я не злився на жінку, я простив її, тим паче я завинив не менше.

- Синку, я вважаю, що вам треба поговорити.

- Добре, - погодився я. – Ходімо кави поп’ємо. А ти, - показав я мамі своє авто. - Мамо, сідай й чекай.

Неподалік була невеличка кав’ярня, тож ми сіли за столик навпроти одне одного.

Міла змінилася, вона була сумна й нервова.

- Чудове місце ти обрав для життя, - почала вона розмову.

- Так, тут мало народу.

- Я пам’ятаю, що ти не любиш зайвої уваги.

- Ти сама захотіла приїхати чи мама змусила? - поцікавився я.

- Я постійно шукала зустрічі з тобою…

- Навіщо? - перебив її.

- Ти змінився, - вдивлялася Міла в мої очі. - Став добрішим та стриманим.

- Так, я переглянув своє ставлення до життя. Моя майбутня дружина допомогла мені.

- Прикро, що я не змогла це зробити.

Мені стала шкода колишню, вона була така засмучена. Я взяв її руки, поцілував й прошепотів:

- Пробач мені, що зіпсував тебе, - нарешті камінь трішки послабив свою вагу. - Ми не змогли правильно поставитися до своїх стосунків, то ж зруйнували їх. Я винен, напевно, більше за тебе, але не тримаю на тебе зла, - в цей момент вона видихнула, здається, її тягар також втратив силу, з’явилася ледь помітна посмішка. - Ти будеш щаслива й також знайдеш чоловіка який подарує тобі щастя. Певно, ми не були половинкою єдиного.

- Дякую, бо я не могла простити собі, що так вчинила.

- Я тепер радий цьому випадку, - посміхнувся я. - Адже завдяки тобі я припинив писати щоденника. З часом я б збожеволів спілкуючись з уявним другом.

Ми обоє розсміялися.

- Як склалося твоє життя? - щиро поцікавився я.

- Я дуже переживала через нас, довелося лікуватися в лікарні, але це допомогло мені зрозуміти багато речей. Я тебе не кохала, да і ти, напевно, також.

- Між нами було тимчасове запаморочення, через що ми не сприймали ситуацію на здорову голову, - кивнув я. - Я був заклопотаний роботою, щоденником, мене привабила твоя дитяча щирість…

- А я купилась на гарні слова, невідомі до цього почуття, - продовжила моє речення.

Ми знову посміхнулися.

- А ти зараз маєш хлопця? - продовжував розпитувати її.

- Я не хочу стосунків, - закивала вона. - До мене виявляє увагу Артем, сусід, але я не готова.

- Артем? - замислився я. - Дергунов?

Міла кивнула в знак згоди.

- Чудовий хлопець, дай йому шанс. Він з гарної сім’ї й сам хлопець ніколи не зваблювався на різноманітні походеньки по клубах й таке інше.