Глава 16 "Важко ЗАБУТИ"

Спілкування з Антоніною я не припинив. Ми продовжували проводити вечори разом, сперечалися, кожен намагався довести свою думку й довести свою правоту. НАМ БУЛО ДОБРЕ ПОРЯД ОДИН З ОДНИМ!!!

Я не переходив межі, не міг навіть доторкнутися до жінки без відчуття відрази, але вона продовжувала приваблювати мене. Інколи факт того, що вона нещодавно була чоловіком не стримував мене й я не міг володіти над своїм бажанням відчути її палкі поцілунки та обійми (!) в такі моменти я тікав від її присутності.

Жінка не розуміла моїх змін, дивувалася й намагалася дізнатися що трапилося. Я ж постійно з’їжджав на те, що в мене проблеми й тому настрій зіпсовано.

А вона сліпо вірила мені й ніколи не ставила зайвих питань, а терпляче чекала. Такими діями ще більше приваблювала та не давала змоги відмовитись від неї!!!

В такому шаленому темпі минув місяць.

Було завершено будівництво ферми, все по троху налагоджувалося.

- Ще місяць й ми зможемо почати продавати хутро, - раділа Джоана.

- Так, але в нас не так багато сировини, тож поки витрати перевищать доходи.

- Не турбуйся, все поступово прийде до бажаного результату, - заспокоювала бабуся. - Треба трішки почекати.

Я погоджувався й просто чекав. Я знав своє вміння правильно керувати й діяти на благо справі, тож мене це особливо не турбувало.

Тим паче, я ніяк не міг розібратися зі своїми думками стосовно Антоніни!

Цей місяць також вплинув на моє ставлення до сусідки, я потроху заспокоївся, примирився з її перевтілення і вже не бачив в ній Антона. Ми немов повернулись до того моменту коли я дізнався її таємницю.

- Як ти себе почуваєш? - одного разу завітала до мене в гості Антоніна.

- Нормально, а що? - здивувався я її питанню.

- Ти останнім часом сам на себе не був схожий.

- В якому сенсі?! – я, звісно, розумів, що вона має на увазі, але зізнатися в певних змінах не міг.

- Ти постійно про щось думав, був стурбований та засмучений.

- Тобі здалося.

- Та ні, ти немов знову пережив якесь потрясіння.

Вона мене розуміла як ніхто краще, мені не потрібно було багато пояснювати та чекати підтримки.

Варто їй було поглянути на мене й вона знала що мені в цей час потрібно(!) – спілкування, обійми, самотність чи склянка алкоголю.

Для стосунків це величезний плюс і я ладен був зануритися в них з головою, отримати все на що вони спроможні(!), але таємниця, про яку я нещодавно дізнався, будувала між нами стіну.

Інколи я лютував через те, що в мене виникло бажання дізнатися секрет її сильного характеру. В ті дні бажав все забути, повернутися в минуле й відігнати небажані думки з моєї голови.

Допомагало пияцтво. Тоді я забувався й робив незбагненні на тверезу голову вчинки.

Немов випробовував свій розум, адже я потім не міг збагнути навіщо вкотре руйную побудовану стіну, через це мало не божеволів!

В такі дні я тримав в своїх обіймах Антоніну, цілував її миле личко й не міг насититися її тілом.

Інколи я відволікався, роздивлявся її ідеальне тіло й не міг збагнути чому на ньому немає жодного шраму(!) Якою б не була досконалою пластика, але хоч малесенький слід мав бути!

Потім знову продовжував свої нестримні рухи.

Життя знову розділило мене на дві особистості, знову знущалося й доводило до божевілля!

З одного боку я гидував Антоніною й не міг прийняти чоловічі корені всередині жінки, а з іншого жадав володіти нею й хотів стосунків між нами.

Жодному з цих бажань я не міг протистояти, не міг визначити, що для мене найважливіше, щоб зрештою розставити всі крапки над «і».

Я себе мучив й жінку також. Я знову все руйнував.

- Мені не зрозумілі твої дії! - зізналася сусідка після чергової порції сексу. - То ти відштовхуєш мене, тікаєш як від навіженої! То ти лежиш зі мною в одному ліжку!

- Я сам не розумію себе, - все що міг відповісти я.

- Можливо варто відпустити минуле й не рівняти усіх жінок під один гребінь! - вона списувала мій стан на невдалий шлюб.

- Я тебе не з ким не порівнюю, - ледь стримував себе, щоб не повідомити про своє знання стосовно її таємниці.

- Тож чому так поводишся?

- А тобі б краще було якби я став твоїм?

- Ти й так мій, - впевнено відповідала вона. - Але деякі твої вчинки дратують!

Мені шкода було її, себе, нас. Ми наче б то зустріли споріднені душі, стали чимось більшим ніж друзі та коханці(!), але мій розум не давав нам бути щасливими.

Інколи я хотів махнути на все й слухатися серця, бути по справжньому щасливим. Нехай моєю обраницею стала напівжінка, але ж в ній жодного сліду від чоловіка(!), лише характер.

Мозок не пас задніх та скасовував будь-які наміри серця, відправляючи їх на задній план!

А я чекав, чекав невідомо чого. Пустив все на самоплив, дозволив серцю та мозку вести тихий бій й чекав котрий з них переможе.

- Сьогодні чудовий ранок, ходімо прогуляємося до лісу, - відволікла сусідка від роздумів.

- По гриби?

- Чому по гриби?! - здивувалась вона. - Навряд чи вони тут є.

- Ти завжди серйозно приймаєш мої слова, - насупився я. – Я можу жартувати, звикай.

- Не завжди можу зрозуміти коли ти шуткуєш.

- А я гадав, що ти мене вже знаєш як себе!

- Я й себе особливо не знаю, куди ще тобою займатися! – посміхнулася Антоніна.

- Добре ходімо, мені також треба розвіятись.

Погода дійсно була чудовою. Тихою, мелодійною, яскравою, наповненою солодких ноток невідомих почуттів.

Ми були захоплені красою невідомих нам рослин. Кожен насолоджувався мелодією природи, відчував її подих й не міг порушити її спокій.

Я боковим зором спостерігав за щасливим обличчям жінки, в її очах нарешті з’явилися теплі вогники щастя немов дитячий погляд. Він був трішки наївним та в ньому зчитувалась надія на щасливий кінець!