Глава 13 "Тиждень разом"

Тиждень пройшов в нових фарбах, почуттях та з новими силами.

Після спільної вечері у Джоани я з Антоніною поладнали, ми почали спокійніше спілкуватися, менше випробовувати терпіння одне одного.

Я навіть декілька разів залишався в неї ночувати. Нам обом необхідна була підтримка.

Одного з вечорів жінка сказала:

- Віктор, - я напружився, вона вперше назвала мене по імені. - Я гадаю ти помітив, що в нас багато спільного!?

- І? - не розумів до чого вона хилить.

- Жодному з нас не потрібні стосунки, але потрібна підтримка. Нам непогано разом, тож я пропоную не відсторонюватися від нашого спілкування.

- Ми вже спілкуємося, занадто багато часу разом, - погодився я.

- Тож я можу сподіватися на твою підтримку?

- Тобі необхідна допомога? – не зрозумів її.

- Поки що ні, але можливо колись вона не завадить.

- Якщо матиму змогу чимось допомогти, то звертайся.

- Добре.

За ці дні я вкотре помічав нашу схожість. Ми могли вмить запалати вогнем, а потім швидко охолонути. Ми любили вечір, особливо ніч кликала нас.

- Ти ніколи не думала, що в попередньому житті могла бути кішкою? – запитував я у неї під час нашої вечірньої прогулянки.

- А чому саме кішкою? – посміхалася вона.

- Я, наприклад, думаю, що був вовком. Ну, а ти, - кішкою, граційною і тендітною.

- Чорною кішкою! – блищали її очі.

Інколи ми поверталися, подумки, в минуле й не слухали одне одного, кожен думав про своє й не хотів турбувати іншого своїми турботами.

Ми навіть встигли посперечатися!)))

- Кажу тобі, що бабусі у фільмі дійсно та дівчина, яка пливла на Титаніку! Не дарма вкінці фільму показали її фото.

- То фото були акторки!

- Та ні! Дівчина на фото схожа на акторку, але то справжня пасажирка!

- Хто, акторка?! - сміявся я.

- Ні! Бабуся то та дівчина з фото, що пливла на справжньому Титаніку!

- Ага й померла вона під час зйомок фільму! - не стримував свого сміху.

Звісно ми були на підпитку, адже твереза та розсудлива людина не переймалася б стосовно цієї теми.

- Зрозуміло, що помирати вона не стала, але факт залишається фатом.

- Ага, вона собі сказала: «Ні в якому разі не помру! Дочекаюсь виходу фільму!»

- Може й сказала, - ображено промовила Антоніна, вона так захоплено та серйозно намагалася довести свою думку до моїх вух(!), а мене це тільки смішило.

Коли я пригадував спільний тиждень, особливо моменти суперечок посмішка не покидала моє обличчя.

Суперечки, за своє все життя, я ніколи серйозно не сприймав, а от сусідка так натхненно намагалася, щось мені довести. Інколи я їй підігравав.

- А хіба Америки дві? - зробив здивоване обличчя.

Це була наша наступна тема суперечки після Титаніка, того ж вечора.

- Ну звісно, Північна та Південна! А ти хіба не знав? - щиро вірила моїм словам жінка.

- Не може цього бути! Америка там де США.

- То Північна Америка, а Південна там, де Бразилія!

- Мені все одно, що де знаходиться. В мене Америка одна! – продовжував стояти на своєму.

- Ти чому в школі навчався?!

- Як дівчат зваблювати, - розсміявся я й стис її в своїх обіймах.

Ми по троху звикали одне до одного, але ніхто не обіцяв зірок з неба.

- Я, певно, ніколи не зможу знову полюбити, - вирішив я не обнадіювати жінку.

- А я не вірю в любов!

- Ти ніколи не кохала?

- Ні.

- Так це ж чудово, я тобі навіть заздрю.

- Чого б це? - здивувалася вона.

- Повір, кохання приносить самі лише неприємності, я це відчув на власній шкірі.

- Тож мені необхідно подякувати… - вона раптом замовкла й на обличчі з’явилася біль.

- Кому?

- Не важливо.

- Тоді я подякую цій невідомій особі!!!  Дякую тобі, о невідомий, - звернувся я до неба. - Що допоміг цій жінці не відчути біль кохання!

- Припини! - розсміялася Антоніна.

Ми знайшли втіху одне в одному. Ми були такі схожі. Навіть любов звела нас, точніше не любов: я не прагнув отримати кохання через отриману пекучу біль, а вона ніколи не відчувала його й тому, завдяки мені, зробила висновок, що воно їй не потрібно.

Я, звісно, не міг впевнено казати про Антоніну, можливо вона й відчувала до мене якісь почуття, але ніколи про них не говорила.

А я, в свою чергу, нічого їй не обіцяв й не давав даремних надій.

Ми стали друзями(!), хоча дружби між жінкою та чоловіком не буває! Адже між нами був секс, но в той же час він не заважав нашому спілкуванню.

Жоден з нас не прагнув продовження! Не хотів, щоб стосунки зайшли надто далеко.

- Я був одружений і не збираюся туди знову! - зізнався їй.

- А я вже і не хочу стосунків. Ти хоч мені особливо нічого не розповідав, але я зробила висновки самостійно. Адже повинно було щось глобальне трапитись через що ти покинув Україну та приїхав сюди.

- От і добре. Гадаю, ти нічого не втратила.

- Завдяки тобі, - посміхнулася вона.

Наші розсуди інколи здавалися мені дитячими, наївними, але вони допомагали обом не порушити нашу ідилію.

Якщо я помітив би з її боку надто більшу увагу, контроль, спроби втримати мене поряд – я б втік й ніколи більше не повернувся.

А так вона мене не напружувала зайвою турботою, не намагалася залізти мені в душу, не потребувала значної уваги.

Нам було добре не маючи обов’язків. Ми були вільні й робили все що забажаємо!

Україна