Глава 9 "Грай не заграючись!"

Деякий час ми сиділи мовчки.

Кожен з нас збирав думки до купи. У кожного було безліч питань, але ніхто не наважувався почати першим.

Я проявив ініціативу й почав «гру» першим:

- Як ти опинилась саме в цьому місці?

- Літаком прилетіла, - усміхнулася вона.

- Це зрозуміло! Все ж таки мені необхідна більш детальна відповідь.

- А ти став більш конкретні питання!

- Добре, раз ти все ускладнюєш! - видихнув я. – Чому ти вирішила усамітнитися тут?

- Мені сподобалось, що тут спокій, не має сторонніх поглядів й поряд така неймовірна природа. А ти чому?

- Можу відповісти теж саме, але в мене ще було бажання втекти якнайдалі від свого оточення.

- Тебе всі дістали?

- Можна й так сказати, ця історія дуже довга.

- В нас є час. Залюбки вислухаю тебе!

Зараз вона здавалася мені зацікавленою, але я не бачив в ній намірів використати інформацію проти мене(!), їй просто було цікаво.

Не можу сказати, що це погано, але й доброго тут замало – я продовжував впевнюватись, що вона ІНША, зовсім не схожа на знайомих мені жінок! Тож не знаю як це обернеться на моє ставлення до цієї особи, якщо дійсно підтвердяться мої думки стосовно цієї жінки.

Мені спокійніше було б, якби вона була такою ж як і всі(!), не мав би намірів сидіти поряд й цікавитися її життям.

- Твоя черга: що трапилось з тобою, що ти покинула все й поїхала сюди?

- Мене лишили спадщини, тож я вирішила якнайдалі уїхати з країни.

Я був впевнений, що вона не зізналася, адже мало статися щось більш глобальне, щоб перетворити дівчину в шматок льоду!

- А що з твоїм характером? Чому ти така безсердечна?

- Хто б казав! - хмикнула Антоніна.

- Я чоловік і нам звично бути черствими та безчуттєвими, але жінка то є квіточка, яка росте на втіху всім.

- Отже, я зав’яла квітка!

- Все ж таки я не розумію твою поведінку! - тис на неї, щоб швидше дізнатися відповідь та втратити інтерес до жінки.

- А мене не треба розуміти, - різко відповіла вона, а потім тихо додала:

- Я й сама себе не розумію!

Ці слова змусили напружитися, вона немов читала мої думки, немов залізла в мою голову й спеціально давала такі відповіді, які б дав я!

«Що це за дивна жінка?! Як вона так легко знаходить відповіді? І найголовніше, що ці відповіді ідентичні моїм! - мозок ладен був вибухнути від думок. - Не може так бути! Не може жінка так добре розуміти чоловіка! Таке враження, що вона спеціально давала відповіді, які б задовольнили мене(!), а свої справжні думки заховала від чужого погляду!»

- Ти по професії психолог? - єдине виправдання її відповідям знайшов я.

- Мені, ще цього не вистачало! - розсміялася вона.

- Чому?! - здивувався я.

- Коли не можеш дати лад своїм думкам, то куди ще копирсатися в чужих. Чому ти так вирішив?

- Адже деякі мої думки з’являються на твоїх губах, - віскі розв’язало мені язика. - Якби я не бачив тебе перед собою, то подумав би, що спілкуюся зі своїм внутрішнім голосом.

- Можливо я дійсно не справжня й тобі вважається?!

- А ні! - похитав головою в знак заперечення. – Я впевнений як ніяк краще, адже я можу не тільки говорити з тобою а й доторкнутися.

- Інколи мені б було краще виявитися привидом, не існувати зовсім!

- Тобі чи комусь ще?

- Усім!

- Не варто думати за когось! Живи для себе й радій кожному дню, яке подарувало тобі життя!!! – я намагався бути щирим, мені дійсно хотілося втішити її, адже нарешті я зміг роздивитися дещо більше в цій жінці ніж злість.

- А ти можеш радіти?

- Я радію, навіть зараз маю неперевершений настрій, хоч поряд зі мною така сумна жінка! – задоволено відповів їй.

- Тобі подобаються чужі страждання? - з докором спитала Антоніна.

- Ні. Мені подобається вечір, місяць, приємний вітерець! Я нарешті навчився не помічати недоліків життя, а радіти йому.

- Он як?!! Мене навчиш?

- Дивись на мене та повторюй! – підморгнув їй.

Я підвівся, вирівняв спину, підняв голову до місяця й закричав, так, що мало не зірвав голос:

- Я вільний! Вільний від усіх вас! Тепер ніхто не вправі псувати моє ідеальне життя! Я люблю своє НОВЕ ЖИТТЯ!!! Я в РАЮ!!!

З першого дня свого приїзду хотів так зробити, але все не було сил, не відчував в собі повного звільнення від минулого.

Саме сьогодні я був впевнений, що минуле ніколи не зачепить моє серце й не змусить мене страждати. Звісно, минуле закарбувалось глибоким шрамом в моїй душі(!), але воно вже не таке болюче!

Сусідка розсміялася, її лице змінилося приємним виразом – теплим, світлим та прекрасним! Немов те сонечко вона осяяла темряву ночі.

Я не втримав своїх вражень від побаченого, прилинув до її губ та прошепотів на вушко:

- Ладен постійно так робити аби мати змогу насолоджуватися твоєю усмішкою!

Антоніна натягнулася як та струна, на обличчя знову впала завіса і я відчув холод в її словах:

- Припини! Це не доречно!

- А що поганого в тому, якщо я бачитиму твою посмішку? – я розчулився, сам того не очікуючи від себе.

- Нащо тобі моя посмішка?

- Люблю гарних жінок, а особливо посмішки на їх губах.

- Змушу тебе засмутитися, але моєї посмішки ти більше не побачиш!

- Хто ж тебе так засмутив, що ти стала мерцем маючи життя?! – ніяк не міг зрозуміти цю жінку.

- Не повіриш, але НІХТО! Я така все своє життя!

- Не може цього бути! Якщо не хочеш давати відповідь, краще мовчи, але не смій обманювати! - зціпив зуби пригадавши попередній досвід свого життя.

- Можеш не вірити(!), але пояснень від мене не чекай.

Антоніна попленталася в бік наших будинків, вона ледь трималась на ногах. Та що тут казати про жінку, якщо я сам ледь тримався!

Підвівся, наздогнав її та взяв під лікоть:

- Будемо триматися одне за одного.